“Лоенгрин” — романтична опера на три дії й чотири картини… Музику до неї написав Ріхард Вагнер, німецький композитор, а поставиз її на сцені Харківської державної опери режисер Альтшулер. Не німецький, а руський режисер…
Маємо, отже, два, щоб так сказать, світогляди на одну й ту саму річ. Вагнерів світогляд і Альтшулерів світогляд. Вагнер, здається, талановитий композитор… Але, я вам доложу, і Альтшулер талановитий режисер… Вагнерова музика — серйозна, і дуже серйозна музика… Але, я вам доложу, і Альтшулерова постановка серйозна, і дуже серйозна постановка… Вагнера розуміти треба, щоб сприйняти його, але, я вам доложу, і Альтшулера розуміти треба, щоб… не бити його… Вагнер колись був новатор у музиці, Альтшулер тепер новатор у постановці… Треба бути Вагнером, щоб написати “Лоенгрина”, але треба бути і Альтшулером, щоб тако поставити “Лоенгрина”…
Ризикнули б, приміром, ви таку мізансцену стругнуть: Короля Генріха Птицелова посадить збоку в глибу сцени під дубом, а потім примусити решту дієвих осіб звертатися до нього?! А Альтшулер зробив… Так, що артисти, звертаючись до короля, насамперед прохали: “Даруйте, що я до Вас, Ваша Величність, задом… Коли буду передом, то звук піде за лаштунки… А коли буду задом, то ж своя людина, а в залі все ж таки чутимуть”…
І дивиться Ельза чи Фрідріх на мене, приміром, та:
“Король! Король!”
А який я їм король? Я собі глядач…
А король сидить під дубом, киває в спину Ельзі головою…
— Чую, — мовляв, — чую!
А режисер, мабуть, дивиться та:
— Ага?! Покрутись-покрутись! Це тобі не біомеханіка!..
Постановка, безперечно, “витримана”… Хто за що хоче, за те й тримається… Особливо пажі та пажихи… Вільно себе почувають: гуляють собі по сцені, як у себе вдома, і хоч де стануть — не там! Знову переходять! Не там! ї т. д.
Сюжет у “Лоенгрині” відомий… Король Генріх Птицелов (Каченовський) сидить під дубом і намагається співати басом… Фрідріх фон Тельрамунд (Любченко) співає баритоном, Ельза (Лебедєва) — лірикоколоратурним сопраном, а Ортруда, Фрідріхова жінка (Захарова) стоїть… Потім на лебеді приїздить Лоенгрин (Сабінін) і думає співати тенором, але йому Гріньов (хорист) не дає… перші дві дії Лоенгрина співає Гріньов, а останні дві — Сабінін…
Потім убиває Лоенгрин Фрідріха, а сам думає їхати знову на лебеді додому. Ельза плаче. Але за той час, поки Лоенгрин ліквідував “козні” Ортруди й Фрідріха проти Ельзи, лебідь, стоячи запряжений, вилупив герцога Гортфріда, який вискочив з-під лебедя на радість Генріха Птицелова й Ельзину… Лебідь “от родов” помер, але тут із “неба” спустилася дротина й потягла Лоенгрина додому… Ортруда впала нежива…
А потім вже виходили й кланялися публіці артисти, дирижер, художники й Альтшулер… Публіка кричала: “Браво, браво”.
Як виконували?
Лоенгрина співав, я ж кажу, Сабінін… Перші ж дві дії йому не давав співати Гріньов, в останніх двох діях був у Лоенгрина… Харашо.
Генріх Птицелов… Качановський… Чому Генріх? Чому Птицелов? Чому не Собакін, з “Царської невісти”?! Однаково…
Фрідріх… Любченко… Фрідріх… Так. Фрідріх… їй-богу, Фрідріх!
Ельза — Лебедєва… Як би це вам так сказать? Більше “да”, ніж “нет”… Голос був, чистий голос був, приємний голос був… Чи була то Ельза? Може… Я особисто Ельзи не знаю… незнайомий з нею був…
Ортруда… Захарова… Так само “птицелов”… Яких “птиць” ловила?! Було таке “дєло”!.. Ловила…
А все-таки яка солідарність серед артистів… Зразу після “птиці”, уже Ельза й співає:
“Я тебя прощаю…”
Глашатай — Рейзен… Харашо.
Диригував Паліцин… Оркестра, як на нас грішних, добра. Увертюра прекрасна… Але хори?! Хори?! Що якби спробувать диригувати хорами револьвером або бомбою… Невже б не слухали?!
А все-таки Вагнер, братця, — Вагнер…
