1
Шістдесят літ Павлові Григоровичу Тичині. І зразу всі:
— Кому?! Павлові Григоровичу?! Тичині?! Не може бути!
— Метрика!
— А, що ви там про метрику?! Яка може бути метрика для “молодого, молодого, молодистого”?!
Велика й славна путь поетова.
Багато часу минуло відтоді, “як упав же він з коня” “на майдані коло церкви”, та й досі співає поет на радість нашу повним голосом.
Арфами, арфами — золотими, голосними — обзиваються поетові гаї, самодзвонними, і весна йому була й єсть запашна, квітами-перлами закосичена, і був бій вогневий, і як твердо стояв, мов криця, в тому бою вогневому поет, от через що і ровесники, і молоде покоління, віншуючи юне його шістдесятиліття, многоголосим хором, як один, щасливо проказують:
Славим день, Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм День! День.
Славим день шістдесятиріччя нашого поета. Приходять поетові друзі, приходить народ, а найрадісніше, що
Ідуть, ідуть робітники веселою ходою…
Ідуть, щоб привітати поета.
2
На світанку життя свого поетичного запитував поет:
Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани?
Поет хотів знати про все: і про що гомонить струмочок, і про що шепоче листячко, про що очерет дзвонить сумну пісню…
Ой, як багато хотів поет знати…
Про що реве вітер, ридають дерева, плаче травиця, і чиї сльози-роси?..
І все пізнав поет…
А яку ж велику, яку довгу й славну путь пройшов поет, щоб на весь зріст стати, щоб отако розплющеними гостро ніжними очима глянути довкола й сказати:
Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм…
Бо нас партія веде, і ми сміливо, упевнено, непохитно
Оживляєм гори, води, відбудовуєм заводи, ростемо ж ми, гей!
Ростемо…
В тім-то й сила поетова, в тім-то й слава поетова, що, збагнувши, чого скриплять і ридають дерева під вітром, кому усміхаються рожі червоні, та не тільки сам збагнувши, а й читачам про все це пісенним словом розповівши, він, поет, пішов далі, далі, далі — у громадську путь, у буряну путь, — щоб грізно, громово сказати:
За всіх скажу, за всіх переболію…
3
Щасливий поет, що в дні його юності передалася йому радість за нього в очах Михайла Михайловича Коцюбинського…
З яким захопленням згадує поет про своє знайомство з великим письменником-демократом, другом Максима Горького:
Розіллята в очах його за мене радість — враз передалася і мені. Багата душа його озвалась…
Через оту за поета радість в очах М. М. Коцюбинського так трепетно і ніжно заграли “Сонячні кларнети”.
Багата душа Коцюбинського перелилася в юну поетову душу, що розцвіла “Плугом”, зашуміла “Вітром з України”, налилася по вінця любов’ю до народу, до землі…
Ах, нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою.
Цілком природно й закономірно, що любов до народу, любов до своєї, до радянської землі привела поета до лав славної більшовицької партії, народної партії:
Збільшовиченої ери піонери, піонери — партія веде, партія веде.
І вже разом із Комуністичною партією, під її проводом народилися “Чуття єдиної родини” і “Сталь і ніжність” для того, щоб “Перемагать і жить”.
4
Шістдесят літ поетові.
Ой, не кажіть про це нікому, бо ніхто не повірить! Так було:
— Трояндний!
— Молодий!
А хіба це не молодо:
Я одержав нагороду. Що скажу свойму народу? Тільки те, що я із ним Буду жить життям одним. Буду піснею дзвеніти, І му жатись, і мужніти — через довгії мости переходить і рости.
І живе поет одним життям із народом, дзвенить молодо піснею і росте…
З любовію до народу, до партії, з піснями про народ, про партію живе й росте наш поет.
Для того він живе й росте, щоб на повний на могутній голос заявити:
Я єсть народ, якого правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Живіть, поете! На радість народові, на славу радянської літератури!
Довгого вам віку та журавлиного вам крику!
P. S. А тепер, дорогий Павле Григоровичу, дозвольте мені вас обняти й кріпко потиснути вашу руку.
Ви не дуже гордіться, що вам уже шістдесят, бо декому вже й шістдесят другий…
І не старайтеся того декого наздоганяти!
Хай вам буде краще рівно двадцять літ. Тоді й декому піде двадцять другий! А це значно, між іншим, веселіше, як шістдесят другий.
Сердечно вас вітаю!
