БОРИС РОМАНИЦЬКИЙ
Що воно таке за знак: виходить, що для того, щоб бути артистом, треба змалку обов’язково захоплюватися лицедійством, потім за школярських років тікати від батьків чи від вихователів у театр, забиратись кудись на гальорку і звідти очима, повнісінькими вогню, “їсти” п’єсу, “їсти” виконавців і до нестями, до хрипу після завіси кричати:
— Зааньковееецька!
— Саадовськиииий!
— Саааксаганськииий!
Коли треба було бути хлопцеві чи агрономом, чи лікарем, так на тім хлопцеві треба було побити з десяток чересків, доки він гімназію закінчить, а потім, студентуючи, він років із надцять по колишніх студентських пивних “Gaudeamus’a” співає, доки на лікаря чи на агронома виспівається…
Я ніколи не чув, щоб майбутні лікарі чи агрономи, чи інженери “втікали” до якогось професора чи на лекцію, чи на операцію, а потім після операції вигукували:
— Воооробйооов!
— Проотопопооов!
— Біс! Біс! Біс!
Прочитайте, мовляв, ще одну лекцію!!! Більше чув таких балачок:
— Сьогодні зачот у проф. Воробйова! От якби бог дав проскочити!
А майбутніх акторів б’ють було за те, що вони в театри потайки ходять, ставлять їм три по “поведєнію”, пишуть про них до батьків, виганяють із гімназій та семінарій і… нічого з ними зробити було не можуть…
Отака химерна штука — театр.
Не було, думаєте, цього з Борисом Романицьким?
Було.
Народився Борис Васильович Романицький 1891 року в селі Чорнобаях на Золотонощині.
І бігав до театру, і кричав: “Зааанькооовецька! — і організовував нелегальні трупи в семінарії, і ставили йому за це три “за поведєніє”, і писали про це батькам…
Все це було…
Та не збило це Романицького з театрального путі.
1910 року, бувши ще семінаристом, він організовує драмгурток у своєму селі. Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру.
Гурток цей існує й досі.
1912 року Романицький вступає до Київського комерційного інституту і того ж таки року починає керувати драматичним гуртком на Куренівці (київське передмістя),
Театральна робота остаточно захопила молодого студента, і він рішає взятися за неї серйозно.
Романицький вступає до драматичної школи ім. Лисенка із 1913 року починає пробувати свої сили як актор, граючи в професійній трупі під орудою О. К. Саксаганського.
Молодий актор зразу звертає на себе увагу.
1915 року він уже у трупі Т-ва українських акторів на чолі з М. К. Заньковецькою й О. К. Саксаганським, а з 1916 року, коли М. К. Заньковецька організувала колектив за своїм проводом, Б. В. Романицький працює в цім колективі вже як актор і режисер.
В цім колективі Романицький пропрацював до 1918 року, коли заснувався Державний народний театр, де він працює актором-прем’єром і режисером.
Державний народний театр 1918 року, як і сама тодішня “держава”, не довго жив…
“Побились” на колективи, і тягар одного з цих колективів ніс на своїх плечах Б. В. Романицький аж до 1922 року.
1922 року з нагоди 40літнього ювілею М. К. Заньковецької було організовано театр її імені, і одним із основоположників його, разом із небіжчиком О. І. Корольчуком, був Б. В. Романицький.
З того часу й по ці пори Романицький керує художньою частиною тепер уже Державного театру ім. М. К. Заньковецької і є його головним режисером.
Історія театру ім. Заньковецької є й історія Б. В. Романицького.
Терпів театр, терпіли актори, терпів і Б. В. Романицький. А скільки було того терпіння! А скільки було голоду й холоду! А скільки було відчаю й розпачу!
Та щоб перебороти це все, скільки ж треба було віри в справу, скільки треба було любові до театру, скільки треба було праці самовідданої.
Праця, віра й любов — перемогли.
Удержавлення театру ім. Заньковецької вивело його з злиднів, а разом із злиднями відійшло в минуле й акторсько-режисерське поневіряння.
Далі — ясна вже путь дальшої праці й удосконалення.
* * *
Б. В. Романицький — режисер. Реаліст. Натиск в бік виховання актора, в бік подачі з кону “людського матеріалу”.
— Тон! Тон! Хлопці, тон!
Чіткі мізансцени, бездоганне знання ролі й характеру персонажів.
Б. В. Романицький — актор.
Діапазонистий актор Борис Васильович!
Копистка (“97”) і Освальд (“Примари”). Сенька-босяк (“Чужі люди”) і Ярема (“Гайдамаки”),
Хлестаков (“Ревізор”) і Отелло (“Отелло”).
Карл (“Розбійники”) і Андрій Дудка (“Республіка на колесах”).
Амплуа, як температура при пропасниці.
Б. В. Романицький — актор такого темпераменту, що коли він грає, то боязко біля нього сірника запалювати — може вибухнуть і розірватись на шмаття.
І його прекрасні сценічні дані, і такий голос, що може й голубом воркувати, може й у “Отелло” так “трагікнуть”, що тріпочеться не тільки Дездемона, а й суфлер у будці.
* * *
Б. В. Романицький і попоробив уже, та ще й попоробить, бо є над чим робить, є й чим робить! Хоч би, господи, не зглазить!
ЗАМИЧКОВСЬКИЙ
Тепер Іван Едуардович Замичковський — заслужений артист республіки…
Тепер Іван Едуардович Замичковський — одна із найяскравіших фігур нашого радянського українського театру.
Тепер про Івана Едуардовича Замичковського цілі виробничо-функціональні аналізи пишуть…
Тепер…
Але для цього треба було Іванові Едуардовичу Замичковському сорок літ попрацювати на українській сцені.
Але для цього треба було Іванові Едуардовичу Замичковському взяти своє Іблітнє тіло й свою Іблітню душу у свої юнацькі, але друкарською вже працею струджені руки і принести їх (і тіло й душу) до дуже сердитої колись на українських акторів Мельпомени й сказати:
— На! їж!
І сорок років ота сама Мельпомена гризла й тіло й душу Івана Едуардовича Замичковського!
Будемо, у всякім разі, справедливі: не з’їла дуже сердита колись на українських акторів Мельпомена душі й тіла Івана Едуардовича Замичковського.
І тепер іще душа в Івана, Едуардовича Замичковського, сказать, “не з лопуцька”, та й тіло ще таке, що при нагоді може дати фори молодому тілові в п’єсах, на тім місці, на якім колись вимагалося: “Підскочила, гопнула!” — а тепер вимагається чарльстон…
Не вдалося Мельпомені скрушити Івана Едуардовича Замичковського на довгій, гострим каменем посиланій путі українського актора.
А скільки народу ота Мельпомена знищила?!
Та то колись було!
Тепер обов’язки колишньої Мельпомени виконує Посередрабис, і ми бачимо, що хоч іще богиня не зовсім, сказать би, всемилостива, проте біля її вівтаря трупа акторського не видно…
* * *
Життєва путь Івана Едуардовича Замичковського… Отот, путь…
Забув я (положим, я її не дуже й знав!) вже арифметику Малініна й Буреніна, щоб вирахувати на кілометри чи хоч би на милі, скільки тої путі пройшов за своє життя Іван Едуардович Замичковський.
Ходив Іван Едуардович…
Ходив отам скрізь, де в отому вірші говориться:
От Кавказа до Алтая, От Амура до Днепра.
Може, в тому вірші й не так говориться, так тоді візьміть мапу колишньої Російської імперії і покажіть мені пальцем, де не був би Іван Едуардович Замичковський!
Спробуйте!
Не знайдете ви на тій мапі такого місця… Не знайдете, бо “ходив” Іван Едуардович не мало не багато, а всього тільки сорок років.
* * *
Побачив світ І. Е. Замичковський 1869 року в Києві, в родині механіка Київської цукроварні. Умирає батько. Голод. Холод.
Шести років Іван Замичковський працює в друкарні. Власне, не він працює, а над ним “працюють”…
Він бігає по горілку для майстрів, а за це відповідає його потилиця.
Тяжко. Треба втікати. Втік хлопчик з друкарні.
Чотири дні сидів у кущах над Дніпром. Становий пристав. Знову друкарня. Знову потиличники…
Книжка в майстра. “Кобзар”. Краде Іван Едуардович “Кобзаря” і за тим “Кобзарем” учиться читати…
Дев’яти років починає виступати як декламатор.
А потім вистави в хліві.
І в хліві — поліція. Трус. Арешт.
Шістнадцяти років кидає І. Е. Замичковський друкарню і вступає до професійної трупи, в балет. І почалось… І не кінчається й досі… І хай ще довго не кінчається. В яких трупах грав І. Е. Замичковський? А в яких не грав?
Які ролі виконував І. Е. Замичковський? А яких не виконував?
Краще давайте так поставимо питання: які найкращі ролі в репертуарі І. Е. Замичковського? Так можна.
В старому, народному репертуарі ці ролі такі: Микита (“Дай серцю волю”), Бурлака, Мартин Боруля, Кукса (“Пошились у дурні”), Карась (“Запорожець за Дунаєм”).
В європейському репертуарі: Подкольосін (“Одруження”), Городничий (“Ревізор”), Лісовик (“Лісова пісня”), Журден (“Міщанин-дворянин”), Аргон (“Скапен”).
В сучасному революційному репертуарі: Копистка (“97”), Кеді (“Композитор Нейль”), Дурцев (“Полум’ярі”), генерал (“Мандат”), сотник (“Вій”), Сірко (“За двома зайцями”), Горн (“Седі”), Мерчик (“Республіка на колесах”) і т. д.
Мало?
Тут поки напишеш, рука болить, а їх же ж треба зробити, треба філігранно їх обробити й подати…
Треба їх подати так, як взагалі подає свої ролі заслужений артист республіки Іван Едуардович Замичковський!
* * *
І. Е. Замичковсьюлй — актор старої школи! Але це аж ніяк не стало йому на перешкоді зайняти одне з перших місць в сучасному українському театрі.
Що це значить? А як по-вашому?
Це значить те, як пише про Замичковського В. С. Василько, що Іван Едуардович “один з виключних талантів українського театру”, що він “актор колосальної творчої інтуїції”, що “він мав силу зберегти й донести до часів відродження українського театру мистецьку чистоту, високу майстерність, перетравити в собі нові принципи не тільки мистецького, а й революційного театру, знайти в собі, після 35 років праці в старому театрі, нові фарби, нові засоби для виявлення нового змісту”.
От що це значить!
Амплуа І. Е. Замичковського — характерні ролі, і в цьому амплуа він рівний з найкращими і прекрасний серед рівних…
* * *
А далі? Що ж далі?
А далі, якби я був дияконом, я б “провозгласив”, а так я тільки крикну:
— Довгого віку та журавлиного крику!
МАР’ЯН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ
Офіціальні відомості швиденько, щоб не затримуватись. Крушельницький із Західної України, з Глещави, Теребовльського повіту. Народився 1897 року. На сцені грає з 1916 року.
Почав у театрі, що його заснував із студентської молоді у Львові Лесь Курбас.
1920 року грав у Театрі ім. Франка, у Вінниці. З 1924 року — в “Березолі”. Грає на скрипку. Танцює. Співає…
Колись співав сопрано, а тепер не то теноральним баритоном, не то баритональним тенором…
Невеличкий. Кругленький… Шатен. Очі, здається, сірі. Ніг — дві. Рук — дві. Пальто — сіре. Костюм — зеленуватий.
Почав з жіночих ролей.
Грав-грав жінок, потім зразу дідів почав грати.
Після дідів — хлопців. Після хлопців — середнього віку мужчин.
Співав в оперетах, у комедіях, у трагедіях.
* * *
Усе про Мар’яна Крушельницького чи не все? Не все.
Річ ось у чім, товариші.
Я ж знаю, що всі, хто хоч один раз бачив на сцені Крушельницького, зараз же настовбурчаться:
— Ану-ну! Чи напишеш же ти про Крушельницького так, як він грає?!
І, читаючи, екатимуть:
— Е! Е! Е! Не так! Не так! Та нічого подібного! Я вам одразу скажу:
— Я не напишу так, як Крушельницький грає… Не зможу!
Щоб ото так у мене на папері вийшло, як у Мар’яна Михайловича на сцені в “Шпані”:
— Ви спите! Ви нічого не чуєте! Ваша голова — не ваша голова!
Не вийде в мене так!
Бо для цього мені треба кинути перо й чорнило, стати перед вами й почати і руками, й ногами, і всім корпусом моїм гіпнотизувати вас так, як це робить Крушельницький.
Як він це робить?
Чорт його знає, як він те все робить?! Не знаю. У мене так не виходить.
Та то ще нічого, що в мене так не виходить. Не виходить воно так ні в кого, виходить тільки в Крушельницького!
Крушельницький, очевидно, слово якесь “півняче” знає, і слово те допомагає йому полонити на сцені і роль, і акторів, а в залі — і глядачів, і повітря, і прожектори…
Коли Крушельницький на сцені і коли на нього направляють прожектори, то я ніяк зрозуміти не можу, хто кого освітлює: чи прожектор Крушельницького, чи Крушельницький прожектора.
Стикаються два снопи з проміння й утворюють на кону такий бунт із світла, із слів, із рухів, із найтонших світляномовноруховомімічних нюансів, що сидиш і думаєш:
“Багатюща ж яка наша батьківщина! Отож десь, у Глещаві, в Теребовльськім повіті, проткнув хлопця якийсь “ультрафіолетовий промінь”, а він, бач, що на театрі виробляє!!!”
А вже ж і “виробляє”!
* * *
Ну що, коли б і знайшлася така людина, що взяла б на себе труд детально проаналізувати артистичну творчість Крушельницького?..
Щоб простежила й занотувала всі його засоби, з яких він користується, щоб подати роль так, як її дає Крушельницький?!
Тільки не загальниками, а детально!
Ой, як довго тій людині довелося б досліджувати і як багато довелося б писати!
Який актор Крушельницький? Технічний чи “нутряний”?
Технічний?
Ну добре! А як же, приміром, ви технікою передасте оті глибоко зворушливі слова малахольного Малахія:
— Пароль: голубі мрії!..
Або оту картину для Олі, коли:
— А в степу гуде. А коні: цок-цок! Цок-цок!
А Оля виходить і говорить:
— Драстуй, драстуй, милий мій, Пожалуй у хату.
Намалюєте ви це все самою технікою? Щоб без “серця”, щоб без “душі”? Спробуйте.
І в той же час у “Шпані”, коли бюстгальтер, упавши, регочеться. Коли регочеться бюстгальтер, коли сміється сцена, заливається театр і підскакують з реготу стільці в партері?
Що — це техніка чи “нутро”?
Нутро?
А як у цей самий “найвеселіший момент” у житті Крушельницького в нього зуби болять?
Засмієтесь ви так, щоб все круг вас зо сміху танцювало, і хай у вас в цей час зуб ниє?
Засмієтесь?!
Спробуйте!
Крушельницький дуже хитрий актор: не спіймаєш його, де в нього “нутро”, а де в нього техніка!
В нього, технічне “нутро” й “нутряна” техніка!
* * *
Я не знаю взагалі, як “засилуетить” Мар’яна Крушельницького, щоб усім “видать” було… За окремими ролями? Ну, давайте. Бухгалтер у “Шпані”.
Ні, їй-бо, не можу! Як ізгадаєш оті його коротенькі штанчатка “у полосочку”, як пригадаєш його морду, його оту голову з червоним бантом, його: “Хохохо! Хохохохо!” — зразу тобі робиться температура “сорок вісім”.
І хочеться’ лягти на підлогу, дриґати ногою, бити по підлозі рукою й заливатись “без принімая во вніманіє”.
І виходить не силует, а ота сама комбінована штука, що її показує бухгалтер Стрижакові:
— А оце вам сверхурочні!
Коко в “Мікадо”…
Ну, тут би слід написати про його надзвичайну, дивовижну пругкість, його ідіотську безпосередність, його чіткі куплети й танки, а воно тобі в голову лізе:
— Маленька оперрація.
І хочеться бути Пубою, щоб сказати:
— Ой, Кокочка, вдару! За віщо “вдару”?
Та за те ж і “вдару”, — за мережане майстерство акторське, за глиб, за шир, за “з одного боку” й за “з другого боку”— За радісний сміх на театрі і за веселу на театрі радість!
Малахій, Побєдоносцев (“Пролог”), абат (“Жакерія”), Яворський (“Сава Чалий”) і ще, і ще, і ще… Та щоб ото про всіх писати?! Та боже сохрани!
Хай краще Мар’ян Крушельницький грає, а я дивитимусь! Що мені, радості на театрі не хочеться, чи що?! Хочеться! От я й дивитимусь!
МАР’ЯНЕНКО ІВАН
Це був, мабуть, рік 1909-й. Було це в Києві.
У Троїцькому народному домі грав театр М. К. Садовського.
У нас іще тоді в шлункових соках соляного квасу була норма, не було ні збільшення його (квасу), ні зменшення, на дієтах ми не сиділи, ніхто нас за животи не мацав і “смирновської” води пити не рекомендував.
У нас не було чого на бороді голити, а попід нашими носами щось таке починало в одних рудіти, а в других — чорніти.
І як же ж тоді бунтували проти театру Садовського наші шлункові соки?!
Бо завжди якимось способом винайдані чи позичені 20 копійок “неукоснительного” односились до каси, а животи затягались на останню в череску дірочку.
Скільки обідів наших було попереношувано до каси Троїцького народного дому?!
Як ізгадаєш, так і зараз, після обіду, їсти хочеться!..
Ще тоді ми (кумпанія нас була чоловіка з п’ять) добре та гаразд знали артиста Мар’яненка…
А тоді ще ми бачили Івана Олександровича і в “Гриці”, і в “Гнаті Голому”, і в “Бурлаці”, і в “Богуні”, і в “Нахмані” (“Євреї”), і в “Хлестакові”, і в “Дон-Жуані”, і в багатьох інших ролях тогочасного театрального репертуару.
І був тоді, як і тепер, Мар’яненко високий, і стрункий, і чорний…
Тепер, положим, він уже не чорний!!!
І був у нього сильний і приємний голос, і були в нього чудесні із сцени очі!
Тут, між іншим, мушу зауважити, що в кумпанії нашій було не без жіноцтва!
Любили ми тоді дивитися й слухати, як грає Мар’яненко.
А я особисто на духу вам признаюсь, що найдужче, любив я його в двох ролях.
Яких?
Писаря в “По ревізії” та Миколи в “Наталці Полтавці”.
Отже ж, буває, отаке на світі білому…
Адже ж знаю я добре, що не його це ролі, що він стопроцентний герой, а от скільки я не бачив, і до того й після того “Писарів” та “Микол”., ніхто, як на мене, так їх прекрасно не грав, як Іван Олександрович Мар’яненко.
Різб’яні були фігури.
Чи, може, це через те, що ніколи в цих ролях (як і в усіх інших) він не “фортелив”, завжди він до них ставився серйзно, тоді, як усі інші виконавці тих ролей чомусь обов’язково “викаблучувались”.
Давненько те було… А як приємно його згадувати!!!
Іван Олександрович Мар’яненко — син простого собі коваля з села Мар’янівки на Херсонщині. Народився він року 1878го.
Крім того, що він син коваля, він іще й небіж М. Л. Кропивницького.
Ну, якже ж, бувши племінником Кропивницького, можна бути не актором?!
Скінчив Іван Олександрович повітову школу, далі вчитися було ні на що…
Ясно: до дядька, на власні хліба…
1895 року, сімнадцятилітнім юнаком, Мар’яненко — вже помічником режисера в трупі М. Л. Кропивницького “загрібає” 20 карбованців на місяць.
Пише сценарії, сценірує і на спектаклях, і на репетиції, завідує і нотозбірнею, і книгозбірнею, пише афіші, коригує їх, стежить за електрикою, реквізитом, перуками, костюмами, меблями, декораціями, статистами.
“Сам пан, сам і кухар”.
Крім того, ще й акторів заміняє отих, що говорять: — Вам письмо з Москви!
Живе контрабандою в убиральнях, аж доки не піймає театральний сторож.
Набуває Іван Олександрович театрального досвіду, а разом із ним катар кишок, неврастенії і процесу в легенях.
Тривало так два роки, аж доки театральний лікар запротестував та примусив адміністрацію зняти його з такої роботи й перевести на легшу.
Зачислили Івана Олександровича в хор та на дрібненькі, “німі”, ролі.
1898 року він переходить до театру О. 3. Суслова.
Тут він грає любовників, співає в хорі, в оперетах і в українських, і в руських, бо трупа Суслова, коли “горіла”, запрошувала “гастрольорів без різниці пола й національності”.
Бували тут і Кавецькі й Адельгейми, і tutti quanti, бо діялося це в “Северо-Западном крає”.
З 1906 року Мар’яненко в молодій тоді трупі Садовського, де працює вже, як першорядний актор, борючись разом з іншими з “горілчано-гопачними” трупами й театрами.
Тут уже завзята праця над самоосвітою, над поширенням убогого репертуару п’єсами європейського репертуару.
Тут уже свідомість важкої, але почесної місії українського акторагромадянина.
Тут уже не тільки “Гриці”, тут уже Хлестаков, Дон-Жуан, Геерт (“Надія”), Збігнев (“Мазепа”), тут уже винниченківський репертуар.
Прощай, свитко, прощай, вишивана сорочка з широким поясом!
Пішли у фраках!
І в новому європейському репертуарі Іван Олександрович займає почесне місце серед найкращих акторів українського театру.
* * *
Сама акторська робота Мар’яненка не задовольняє. Він не тільки актор, — він і громадянин. Він і організатор.
1915 року, вийшовши із театра Садовського, він організовує трупу з шкільної молоді, за участю корифеїв М. К. Заньковецької, О. К. Саксаганського та Л. П. Ліницької.
Тут він і організатор, і керівник, і актор. Революція.
На початку революції акторська праця І. О. Мар’яненка густо переплітається з адміністративною, професійною й громадською роботою.
Він і директор національного театру, і директор Державного театру, і член колегії по управлінню державними театрами Києва.
І в той же час він творить образи: Тартюфа, Георга (“Огні Іванової ночі”), Срібного (“Панна Мара”), Сталинського, Ерпульфа (“Північні велетні”), Ґонти.
Працює і не “почиває на лаврах”.
Захоплює його новий формою й змістом театр.
Іван Олександрович іде до того театру.
Не вважає на свій двадцятип’ятилітній досвід, не вважає на своє становище прем’єра — він іде до “Березоля” в студію і працює як молодий, початкуючий актор над пластикою, над мелодрамою…
І новий, революційний театр з радістю приймає Мар’яненка до себе.
І в революційному театрі він веде перед.
Тридцять років надмірної праці не здолали.
Мар’яненко такий же молодий, такий же живий, як і тоді, коли чарував постаттю своєю нас колись, молодих і безвусих.
І тоді — герой, і тепер — герой…
Тоді — молодечий запал, а тепер — життєва мудрість… Тоді початкуючий, тепер — заслужений! Але завжди серйозний, завжди чіткий, завжди карбований…
Дивна доля Мар’яненка: воднораз і корифей, і піонер. Якби змалювати на картинці, вийшло б: молодесенький хлопчик з червоною краваткою, а голова сива! “Чудо-юдо — риба кит”!..
