1
— Ну й підкидає! От гуцикає! Навіть цигарки в губи не встромиш! Тр-р-р! Спини коні, я закурю! Ну й дороги! От повибивало! Ну що ти зробиш? Тр-р-р! Та спини, а то я не закурю! Тр-р-р! Узяв тебе за кучера, а ти на вибоях коні не вмієш зупинити! Який же ти в чорта кучер?! Ну коли вже я тебе навчу?! Бачиш — яма, спиняй! Спиняй, бо язика прикусю! От несознательний народ!
Отак їхав своїми шляхами і так нервувався й непокоївся голова колгоспу на Сумщині Довбиш.
— І як отакими дорогами їздити? — бідкався Довбиш.
— А ви б, товаришу голова, з весни б їх заволочили та катками б пригладили, от воно б і не гуцикалося, і язиків би не одкусювало.
— Патякаєш?! Мені он культивація, мені он меліорація, мені он… той, як пак його… а ти про дороги… Несознательний ти…
— Та їздити ж не можна!
— Придумаємо!
Не довго думав Довбиш, щоб йому було зручніше їздити, щоб його на дорогах не дуже гуцикало, — він узяв та й купив собі за колгоспні гроші “Побєду”, витративши на це двадцять одну тисячу колгоспних грошей.
Про це він думав не довго.
А от подумати про те, як господарювати, щоб люди в колгоспі не по вісімсот грамів хліба на трудодень одержували і не по карбованцю на трудодень, про це Довбиш не подумав.
Тисяча п’ятсот гектарів, що має колгосп, не дуже потребує “Побєди”, можна й бідаркою їх об’їхати, та й пішечком обійти можна.
Та куди там?
Тільки “Побєдою”!
Воно, розуміється, на “Побєді” спокійніше, — мотор рокоче, не чути, як реве голодна, не забезпечена на зиму худоба, не чути, як зітхають не забезпечені своїми заробітками колгоспники…
Голова “Побєдою” літає.
А куди він долетить?
2
Григорій Іванович, голова колгоспу на Полтавщині,— він не зразу на машину сів.
Він — людина обережна, він — поволеньки.
Спочатку їздив звичайним возом… Муляє… Ну, коли муляє, то воно муляє, нічого не зробиш.
Купив Григорій Іванович лінійку на ресорах. Заплатив колгоспних грошей тисячу вісімсот сімдесят карбованців. Нічого, не так уже муляє. Та тільки ж збруя не виїзна, не цяцькована. Хіба ж пани в такій збруї їздили?
Придбав Григорій Іванович цяцьковану збрую. Та яку?! Найциганіший циган у таких наритниках не їздив: так і вилискує, так і вилискує. І бряжчить, аж видзвонює…
І на це диво викинув дві тисячі колгоспних грошей.
Літав, бряжчав, аж курява курилася.
І от раптом — муляє!..
І де муляє?
На серці!
Здавалося б, що сидиш на лінійці чи на фаетоні не серцем, а муляє — на серці! Серце болить: інші на машинах, а він кіньми.
А потім — візьміть до уваги! — як їдеш: курява, курява, курява! Ну, де ти від тої куряви заховаєшся? Просто біда!
Терпів, терпів бідолашний Григорій Іванович та й купив собі “Москвича”. За колгоспні гроші, розуміється.
І гордо тепер їздить Григорій Іванович по своїх колгоспних володіннях.
Тепер уже йому з машини не так видно, що в його нема в першій і в другій бригаді зерносховища, що приміщення для тварин потребують капітального ремонту, і не так чути, що корови в нього ревуть, що коні іржуть, що голодні свині хрюкають…
З “Москвича” він не помітить, що колгосп не забезпечений возами, що свиноферма не має водопостачання, що колгосп не розрахувався з колгоспниками за минулі роки, не видав ні копійки авансом за 1954 рік.
І йому на душі спокійніше.
Та не витримали колгоспники, зібралися й ухвалили продати машину. І продали.
Не допоможуть ні “Побєди”, ні “Москвичі”, коли господарювати, “як мокре горить”.
А як господарство кріпке, як колгосп процвітатиме, як колгоспники житимуть добре, вони самі своєму голові не “Москвича”, а “Побєду” куплять.
Їзди собі на здоров’я! Заробив!
