1
— На межі розлогокучерявої Полтавщини з замріяною Слобожанщиною, над старовинним шляхом, в неглибокій улоговині між двома пагорбками притулився невеличкий хуторець. Хаток так на тридцятеро. Хатки там були убогі, обшарпані, з невеличкими подвір’ями, а за хатками ні тобі огороду, ні тобі саду-винограду. Так ото, як улітку, то стирчать біля хатини з півдесятка соняшників, та ще попідвіконню — один-два рожеві кущі, а там, де треба було бути садочкові — там бовваніла або вишня, або дика грушка, або кислиця…
Не дуже ревли в тому хуторі корови, не іржали коні, та й свиней небагато калюжилося по ковбанях на неширокій хутірській вуличці, не куріла там вечорами, ідучи з паші, овеча отара, — а так мекне десь під повіткою одна-однісінька овечка, та й по тому.
Не густо було там і курей…
Убогенькі хазяї жили на тому хуторі, і як він, той хутір, називався у волосних реєстрах, не знати, а так серед колишнього люду мав він не дуже, сказати, пишну назву: Злидні.
“Де живете?” — “На Злиднях!” “Куди йдете?” — “На Злидні”.
Понад самим шляхом біля того хутора верба росла, стара-стара верба, розлога та кучерява, до стовбура тієї верби, під невеличким залізним дашком, було прибито ікону Охтирської божої матері, біля верби вкопано в землю невеличку лаву. І завжди влітку на тій лаві під вербою сидів товстий патлатий монах у рясі, підперезаний чорним лакованим череском. На голові в монаха стирчала гостроверха скуфейка, а в руці він держав якийсь такий святий пристрій: паличка, на паличці із засмальцьованої парчі калитка, а біля калитки невеличкий дзвоник.
І чи йде, чи їде хто тим шляхом повз вербу, монах підводився з лави і простягав руку з тим пристроєм:
— Дзелень-дзелень-дзелень! Пожертвуйте, православнії, на ліпоту храму божого монастирського!
І православнії іноді жертвували. Кидали в засмальцьовану парчеву калитку горьовані шаги, копійки та сьомаки, осіняючи себе широким хрестом з низьким поклоном Охтирській божій матері.
Товстий патлатий монах кивав головою й гугнявим тенорком виголошував:
— Да спасеть вас пресвята богородиця!
А потім приспівував:
— То-о-о-бі, го-оспо-о-оди!
Недалеко, верстов за десять від того хутірця, на мальовничій горі, над чудесною річкою був монастир чоловічий. Ото від того монастиря під вербою біля хутора і сидів монах.
2
Дивним було, що в невеличкому тому хуторі було дуже багато дітей.
Як їхав хтось через хутір, щоб навпростець швидше вискочити на шлях, — дивувався, що на вулиці проти кожного двору у куряві бавилися цілі купи дітей, або голих, або в довгих, аж по п’яти сорочечках. Бавилися вони в бакшу, з глини ліпили церкву, пасочки — це меншенькі, а більшенькі грали в цурки, в покотьола, у піжмурки, у наввипередки…
І де ті діти бралися?
Чоловіків ні на вулиці, ні по дворах не видно було, самі жінки та ще, може, інколи жовтосивий дід, дивись, на призьбі проти сонця лисину грів, — а дітей тих, дітей, як макового цвіту.
Чоловіки на заробітках десь, бо землі тої в кожного аж по курячому упругу. Ну, а воно ж недалеко монастир, та й ченці в самому хуторі кубелечко звили, — було кому господові милосердному молитися, — господь і посилав дітей.
І яких тільки їх улітку на вулиці не кублилося: і білявих, і чорнявих, і русявих, і в ластовинні, і з “вогником” на підборідді, і з заїдами, і чубатих, і щербатих…
А як бузина було вистигне — тоді всі чорносині! Від волосся до п’ят, — і спереду, і ззаду! — чорносині. Особливо біля пупа й на мордашках!
Та бистрі які!
Як їде хтось через хутір, — усі скопом за возом біжать. Старшенькі, ті, випереджаючи коні, в крик:
— Дядьку! Дайте закурить!
А меншенькі:
— Киньте, дядьку, копійку!
Від сердитих подорожніх старшим батога за “покурить” перепадало, а меншеньким, як хтось їде з города, дивись, бублика й кине… Тоді — бій! З того бублика тільки крихти летять!
А як пан було проскакує фаетоном через хутір, тоді обов’язково всі хором:
— Пани заспані! Пани заспані!
Тільки всі вони, з хутора діти, ніяк не могли вимовити “пи” в слові “заспані”, а завжди, та ще й з притиском, вимовляли — “ри”.
Не любили панів на тому хуторі. Та де, положим, їх любили? Але у Злиднях та нелюбов лилася через вінця.
3
В одній хатинці на тому хуторі якраз того року, як ударила Жовтнева революція, народилася дівчинка Мотря, а через рік знайшовся в Мотриної мами її братик Кузьма.
Сестричка з братиком росли на хуторі так, як і всі діти там виростали, та тільки тепер уже, як ударила Жовтнева революція, було їм легше: уже вони і в школу пішли, грамотними поробилися, і в комсомол пописалися, та тільки Мотря, ще їй і сімнадцята весна не минула, заміж вийшла за сусіднього парубка і залишилася на хуторі,— добрими вони з чоловіком колгоспниками поробилися, — а Кузьму комсомол послав учитися, він закінчив робфак, потім інститут і виріс науковим робітником, доктором наук і професором…
Батьки їхні повмирали, а брат із сестрою жили дружно, і Кузьма хоч був і професором, і доктором, та сестри своєї не цурався, улітку до неї приїздив, жив ціле літо з дружиною, хоч це й не дуже подобалося його дружині, що виросла в місті, села не знала і недолюблювала, бо сильно їй допікав отой санвузол, що за погрібником.
Та Кузьма на те не вважав і завжди, як муж учений, обґрунтовував свою незгоду з дружиною реплікою покійної бабусі:
— Нічого. Все в морі буде!
У Мотрі був син-одинак Андрій, який народився перед Великою Вітчизняною війною.
Андріїв батько, а Мотрин чоловік, у Велику Вітчизняну війну поліг смертю хоробрих на полі бою десь за Харковом.
Залишилася Мотря з Андрієм.
І хоч панів уже тепер не було, хоч уже Злидні звалися не Злиднями, а хутором Вільним, і школа вже на хуторі є, і дитячі ясла, і дитячий садок, — а проте й тепер улітку чимало дітей порпалося в піску на вулиці: меншенькі грали у бакшу та ліпили уже не пасочки й церкву, а виліплювали із глини клуб або театр, а старшенькі ганяли футбольного з ганчірок м’яча, брали одне одного на бокса, ставили рекорди, хто скоріше пробіжить “від поштової скриньки до дідового Маркового свининця”, або гралися у війну.
А як бігти далі, так то вже буде: “від Омелькової бузини до бригадирового колодязя”.
А бузина й після революції, гемонська, не почервоніла, а така ж у ягодах темносиня, як і за поміщиків була, і такі ж чорносині від неї і тепер пупи та мордашки в дітей.
Кублився в піску на вулиці й Андрійко: і в бакшу бавився, і ліпив із глини школу, грався у війну, бився на бокса і бігав від поштової скриньки до свининця і від бузини до колодязя…
Та от що: не було ще з Андрієвих одноліток такого, хто збив би його на бокса або випередив, як бігли на скільки завгодно метрів.
Андрійко був бистрий хлопчак, кріпкий, чорнявий, з великими карими очима.
В школі Андрійко не був одмінником, не пас він і задніх, але кращого фізкультурника за його в школі того часу не було.
4
Дядько Кузьма, професор і доктор наук, після війни працював у Києві.
До сестри своєї Мотрі, Андрійкової матері, після загибелі її чоловіка він ставився ще тепліше і щоліта обов’язково приїздив до неї на хутір не так одпочивати, як розважити сестру свою рідну.
Дядько Кузьма мав завидне здоров’я, курортів не потрібував та й не любив, а для Мотрі та для Андрійка дядькові одвідини були справжнім святом. Дружина його теж примирилася з хутором і вже не скиглила за курортом, хоч Кузьма їй їхати на курорти не забороняв:
— Їдь, коли хочеш, у Сочі! А я до Мотрі на хутір!
Дружина дивилася в дзеркало на себе, потім дивилася на Кузьму і щоразу говорила:
— Поїду я з тобою до Мотрі! Ти, мабуть, без мене не зможеш!
— От і гаразд! Поїдемо до Мотрі, бо воно й справді, може, я без тебе не зможу! — говорив Кузьма і навіть не посміхався.
Дітей у Кузьми не було, а дітей він любив дуже. Приїзд його на хутір не тільки Андрійко, а вся хутірська дітвора зустрічала з великою радістю. Гетьчисто вся дитяча хутірська громада в день його приїзду виходила далеко на шлях і чекала дядька Кузьму.
Професор приїздив “Побєдою”, яку вів сам. Наближення машини зустрічалося відчайдушним криком “ур-р-р-а!”.
Кузьма зупиняв машину, виходив на шлях, вітався з дітворою й обдаровував кожного гостинцем. Меншеньких забирав, скільки могло влізти, в машину, Андрійка саджав поруч себе, і під крики: “Затутукайте, дядьку!” — рушали до хутора.
— Таж за-а-а-ту-ту-кайте, дядьку! Зату-ту-кайте! — кричала дітвора.
— Тутукай уже ти, Андрійку! — дозволяв професор.
Під дитячі крики й безнастанне “тутукання” клаксона машина в’їздила у хутір.
Всі хуторяни теж приходили до Мотриного подвір’я зустрічати свого вченого земляка, бо всі його любили й поважали. Кузьма був простий, сердечний чолов’яга, носа не копилив, а був таким, як і належиться бути розумній, справжній людині.
Відпочивав на хуторі професор оригінально: він увесь час бавився з дітьми.
Чого тільки він не вигадував для дітей. Він поорганізовував з них різні спортивні “команди”: і футбольну, і волейбольну, і легкоатлетичну. Був у нього і хор із дітей, і танцюристи, і декламатори. Він ходив з дітворою по лісах, по лугах, по ланах і все їм розповідав, що сам знав, і про ліс, і про поле, і про річку, і про луг… Він знав безліч казок і розповідав їх дітям… Він розказував дітям і про історію рідного хутора, області, краю, і про все-все…
І коли б кому сказати, що своїм фахом Кузьма був професором політехнічного інституту, де читав лекції про доменні печі,— ніхто б не повірив.
Трапляється таке на світі білому: закінчить людина педінститут, виходить спеціалістом дошкільного виховання, виховує дітей, а як побачить дитину, так його вивертає всього зсередини, і в руках у нього ніби не дитяча іграшка, а гострий кинджал.
А тут вам спеціаліст-доменщик — і дитячі казки, пісні, танці, забавки, і безмежна, ніжна любов до дітей… Буває…
Кожного ранку, як тільки професор виходив з хати, на воротях, під ворітьми, на тину й під тином його вже чекала дітвора.
— Доброго ранку! — кричали вони хором.
— Здорові були, орлята! — відповідав Кузьма.
У професора був старий, тихий характером собака, покруч пуделя с сетером. Звали його Карай. Дітвора дуже любила гратися з собакою, але до того йому набридала, що він тікав од дітей і ховався або в хаті, або залазив далеко під ґанок.
Тоді починалося:
— Дядьку! Нацькуйте Карая! Ну, нацькуйте, хіба вам жалько?!
Професор спочатку одмахувався від дітвори, а потім таки здавався і кликав пса:
— Ану, Карай, візьми їх! — командував Кузьма.
Пес слухав хазяїна. Він нехотя гавкав і кидався на дітей. Дітвора з криком урозтіч. Професор “цькував”:
— Візьми їх, Карай, візьми!
Карай доганяв котрогось у довгій сорочечці, хапав зубами за сорочку і тяг до хати.
Дітвора верталася визволяти товариша від Карая, і починалася “мала купа”: собака тяг до себе, діти з криком до себе… Галасу, реготу повнісінький двір.
Кінчалося це все тим, що в зубах у Карая лишався поділ од сорочки, і професор потім брав у сестри шматок полотна, односив матері потерпілого і попереджав тим самим чергову екзекуцію деркачем:
— Де я на вас тих сорочок нашиюся, кажи, га?!
Але улюбленішої гри для дітей не було, і щоранку лунало біля Мотриних воріт благальне:
— Нацькуйте, дядечку! Хіба вам жалько?!
5
Дядько Кузьма захоплювався спортом. Він свого часу був неабияким центром нападу в інститутській студентській футбольній команді, любив він і легку атлетику: добре бігав, стрибав і в стрибках угору, бувши на п’ятому курсі інституту, мав перший розряд.
Він придивлявся до свого небожа Андрійка і бачив, що, коли хлопцеві допомогти, коли його направити на правильну путь, з нього “можуть бути люди”.
Справді-таки, Андрійка ніхто із ровесників не міг випередити.
Чи біжать хлопчаки від “поштової скриньки до свининця”, чи “від бузини до колодязя”, Андрійка ніхто випередить не може, завжди він прибігав першим.
Професор узявся за хлопця.
Бузина, колодязь і свининець з поштовою скринькою були ліквідовані, а натомість дядько Кузьма наміряв правильно сто і двохсотметрівки, одібрав прудкіших хлопців і почав систематично їх тренувати.
Ну, розуміється, що ті метрівки брали не тільки одібрані Кузьмою хлопчаки, а брала їх уся дитяча хутірська громада. Брала з галасом, улюлюканням, лементом, а проте брала.
Найретельніше бігали дітки, коли в цих “змаганнях” брав участь і Карай. Матері тоді й обідати не могли загнати бігунів.
Пропрацювавши з хлоп’ятами літо, професор одвідав директора семилітки, поговорив з ним про здібних школярів-фізкультурників і порадив не припиняти тренування з ними й узимку.
— Здібні, дуже здібні хлопчаки! — говорив Кузьма директорові школи. — Особливо Андрійко] Гріх не розвинути в них цих здібностей! Можуть вирости добрими легкоатлетами-бігунами. А з Андрійка може чемпіон вирости!
Директор обіцяв поговорити із шкільним фізоргом і простежити за роботою із здібними школярами.
Тренувалися хлопці під наглядом Кузьми ціле літо.
…Минало літо, виїздив до Києва професор з дружиною, а другого дня вже діти починали вираховувати, чи швидко вже настане нове літо, коли дядько Кузьма знов приїде на хутір.
6
Якось восени під час спортивних змагань на столичному стадіоні після забігу на сто метрів залунали гучні оплески: студент фізкультурного інституту Андрій N поставив новий республіканський рекорд і виконав норму майстра спорту.
Багато хто знав, що студент Андрій N — племінник професора; знали, що професор дуже стежив за його розвитком, і всі вітали професора з такими блискучими успіхами його небожа.
Професор усміхався:
— Не мене ви, товариші, вітайте! Не в мені сила! Пошліть привітальну телеграму на хутір Вільний дідовому Марковому свининцю, Омельковій бузині та бригадировому колодязеві. Від них усе почалося!
Від Омелькової бузини до бригадирового колодязя!
