— Почекайте, почекайте! Ще два тижні — й гамба! І пара з їх не піде! То вже ми знаємо! Два тижні! А там оті всі ради, оті всі незаможники, ота вся “братія” — аж залопотить!
— Так, так! Я вже чув. Агличанка як ударить з Білого моря, а Франція як оперіщить з Чорного, а Польща зза Збруча, а Врангель з Румунії! Два, брат, тижні — й кришка! Співай — “трубу з димом”!.. Петлюра так само не спить. Що ото вони в газетах пишуть?! Та брешуть, сучі сини, й не почервоніють! Знаємо ми їхні газети!
— Та що там говорити! “Знаменіє” ж було таке! Баба Мелашка з Василля розказувала, що не встигла вона курки поглядіти, а воно як засяло, як засяло. Півень як закукуріка, а Рябко як заскавучить!.. А тоді з-поза хлівця голос такий ніби Миколи святого Мирлікійського: “Неси, раба божа Мелашко, до отця Йвана десяточок крашанок. Та двадцять тисяч радзнаками по сьогоднішньому курсу, треба молебня мені, святому, одправити, бо через два тижні і більшовики впадуть”.
А вони пишуть:
“Ми міцні! Ми дужі!” Писало б їх і вздовж, і впоперек! Два тижні їм панувати!
…Отаке скрізь: “Два тижні… І капут…”
І от на тобі:
Англія признала!
Італія визнає!
Наввипередки женуться!
Пуанкаре і той уже розгониться…
Даремно й півень кукурікав… І Рябко скавучав… І сяяло даремно!
