Цього літа, року, значить, нашого 1953го, бригада радянських письменників подорожувала по західних областях України.
Письменники побували в Ровні, у Львові, Дрогобичі, Бориславі, Станіславі, у Чернівцях.
Заїздили письменники в райони, знайомилися з життям трудящого люду: робітників, колгоспників, інтелігенції.
Виступали, знайомили трудящих з розвитком радянської літератури, читали свої твори і т. д. і т. ін.
Наші доповідачі, знайомлячи аудиторію з письменниками, що були в складі бригади, говорили приблизно так (за точність доповідей я не ручусь, а зовсім навпаки!):
— Перед вами виступлять:
Дуже відомий і дуже популярний письменник… Відомий і популярний… Популярний і відомий…
Письменник, що понаписував і ще й понаписує. І т. д.
І вже аж наприкінці говорилося:
— І молодий, дуже ще молодий (це голосно!), талановитий (це трішки тихше!) байкар Анатолій Косматенко! Ще він і не член Спілки радянських письменників, та вже на те закандзюбилося, ще вроді він і не письменник, а проте байкар. Взагалі, мовляв, послухайте, а там видно буде.
Анатолій Косматенко виходив на трибуну.
В залі тихішало.
Всі, видать, цікавилися:
— Що ж воно за такий за дуже молодий?
Ну, дівчатка, ті по своїй лінії: дивляться, таки справді молодий, і не лисий, а чубатий, і знову ж таки блондин, і на зріст поставний, одне слово, — прикидали самі собі дівчата, — .безперечно, талановитий.
Старіші й солідніші глядачі думали: “Дивись, молодий, і не член, а байкар, і талановитий байкар! Поослухаемо!” І всі уважно слухали.
Анатолій Косматенко читав “Кіт і Киця”.. Коли він доходив до того місця, де
…молоденька Киця
Як глянула — і закохалася умить,—
дівчатка схилялися голівками одна до одної і якось таємниче посміхалися.
А як доходило до того:
Та згодом Кіт
не став держатись хати
поїсть, поп’є
накрутить вус
і йде гуляти,
очі у декотрих дівчат сумнішали, у деяких сердитішали, і дехто з них стискав кулачки.
Не на Анатолія Косматенка, а на Кота.
Батьки й матері уважно слухали і думали, мабуть: а чи не накручує вуса часом їхній’ зятьок, що оце привела його до їхньої хати укохана донечка Людочка? Ох, треба придивитися! Щось він дуже вже тещу почав поважати!
Киця з Котом розлучилися. Кіт дітей покинув.
Анатолій Косматенко кінчив байку з притиском:
“Чого, ж, — питаю, — не. вжилися?”
І завели:
“Характерами, бачте, не зійшлися!”
Було коли!
Він ішов з трибуни, а в залі лунали рясні оплески.
Потім Анатолій Косматенко читав “В’юна”, підлизу й підлабузника, що проліз на посаду наглядача за дном у ставку, замість дзеркального коропа. В’юн, розуміється, і забруднив, і замутив дно. Мораль:
Таких. В’юнів, таку слизьку породу Одразу слід виводиш на чисту воду,—
дуже слухачам була до вподоби, і летіли на подяку байкареві знову гучні оплески.
Читав Анатолій Косматенко “Лисичку й Вовка”, як побралися Лисичка з Вовком та поїхали автомашиною у весільну подорож, як зіпсувався в дорозі мотор і довелося Вовкові самому тягти машину. Вовк, тягнув, тягнув, доки
Зітхнув,
Упав і витяг ноги.
А Лисичка тим часом, в машині сидівши, М’ясця поїла, в дзеркальце гляділа
(Не постаріла?), А там схилилася — й рожеві бачить сни.
Жінки й дівчата, слухаючи байку, хмурнішали: “Що ж це, мовляв, байкар, такий молодий і такий симпатичний, і проти нас? Що ж ми всі — Лисички?”
Анатолій Косматенко — байкар справедливий. Він знає, що не всі жінки Лисички.
Хай не кивають тут Вовки: Мовляв, такі вони, Лисиці! Бо як уважно придивиться, Буває, тягне Вовк, буває й навпаки.
Під ці слова жінки, бачимо, штовхають своїх чоловіків і кивають головами: “Ага!”
І такими вже оплесками нагороджують байкаря, що ажажаж!
Читав іще Анатолій Косматенко… Та багато він щоразу читав, бо того вимагали слухачі.
Молодий, ще дуже, дуже молодий, не член, а байкар Анатолій Косматенко повоював аудиторію.
А ми, старики, раділи!
Не вірите?
Щоб я з оцього місця не встав — раділи!
* * *
Зібрав Анатолій Косматенко двадцять сім своїх байок, а видало їх видавництво “Молодь” з чудесними малюнками Віктора Григор’єва.
Я ніякий не спеціаліст розглядати роботи художників, зокрема малюнки Віктора Григор’єва, але коли я дивлюсь на його малюнки, чи то ілюстрації, чи то розв’язання окремих тем, приміром, у “Перці”, я не можу відірвати очей — вони дуже смішні, і мені весело… Ну, подивіться хоча б ілюстрацію до байки “В’юн”, як на дні в ставку лежить догори ногами непритомна черепаха і її карасі водою одливають.
Ну, як тут не засміятися і не порадуватися за художника?!
Так от, видало, значить, байки Анатолія Косматенка видавництво “Молодь”. І добре зробило, що видало.
Байки Косматенка грамотні, актуальні, написані доброю мовою.
Я мав приємну нагоду “перевірити” байки, їхній вплив і відгуки на них численних аудиторій, а це, між іншим, найкрапшй брус! Косматенкові байки сприймаються дуже прихильно і дуже тепло.
Я не маю наміру розбирати кожну байку окремо, — хай самі читачі і розбирають.
Я прочитав байки з приємністю і ще не раз читатиму.
Анатолій Косматенко, може, ще й не Крилов, але його прізвище теж на “ки” починається!
Так держать, Толю! А то й ще кріпше! На “кріпше” дані єсть!
P. S. Я ще ж формально не розібрав жодної байки. Ну, гаразд: розберемо. Візьмімо байку “Ліки”. В цій байці рим — десять. Строф — дві. Знаків оклику — три. Знаків запитання — один. Літер “Зи” — дві, літер — “ки”… Ану його! Рахуйте самі…
