Є на світі такі якісь таємничі слова, — ні, не слова, а, певніше, вислови: “інші” та “тощо”.
Коли ми говоримо або пишемо про когось чи про щось, то, закругляючи свою думку, ми її дуже часто закінчуємо отими таємничими висловами: “інші” або “тощо”.
Приміром:
“В нашій поезії дуже плідно працюють Машенька, Пашенька, Дашенька, Парашенька та інші”. Або:
“Сьогодні на літературному вечорі виступали письменники Гренко, Тренко, Мренко, Кренко та інші”. Хто вони, оті таємничі “інші”?
Чому про Сашеньку, Дашеньку і т. д. пишуть, що він Сашенька, а вона Дашенька, або про Гренка й Кренка, що вони — таки найсправжнісінькі Гренко й Кренко, а решту письменників чомусь гамузом запихають в оте гемонське “інші”?
В чому річ?
Або, розглядаючи творчість якогось письменника, наша критика, говорячи про позитивне і негативне у письменника, про його плюси й мінуси, дуже й дуже полюбляє другий таємничий вислів: “тощо”.
“У поета Пашеньки, мовляв, є ритм, є рима, але слабенькі в нього образи тощо”.
Особливо коли йдеться про творчість молодого письменника.
А воно, на наш погляд, коли критика береться аналізувати творчість саме молодого письменника, і слід відкинути к бісу оте “тощо”, а розібрати до корінчиків, до дрібничок, бо це буде на користь і письменникові, і читачеві того письменника, та й самому критикові,— не одмахуватиметься він загальниками, а привчатиме до глибокого, детального аналізу.
Як анатом із скальпелем.
Сергій Ларіонович Воскрекасенко — наш поет, сатирик і гуморист — не молодий поет і не початківець.
Не думайте, що він уже й дідуган з отакенною білою бородою, — ні, він, що називається, тепер оце “саме враз”, так би мовити, “у формі”.
Пише він уже давненько, але чогось поетична фортуна ніяк не хотіла ставати до нього лицем.
Не можна сказати, щоб вона була до нього й спиною, ні…
Все якось так — бочком, бочком…
З музою Сергій Воскрекасенко весь час був у добрих стосунках, з самого початку своєї літературної роботи, а от фортуна його не голубила.
І довго (надто вже довго) затискували Сергія Ларіоновича в оті “інші”.
Кінець кінцем Сергій Воскрекасенко розколов шкаралупу “інших”, рішуче й сміливо “вилупився” з неї на білий світ і радісно заспівав:
Будь здорова, Україно, І чолом тобі, й привіті Будь щаслива, Україно, Славна й дужа на весь світ!
Правда, здорово?
Дзвінким, повним, синівськовірним голосом вітає поет свою Батьківщину.
Син, коли він справжній син свого народу, має право одверто, на повний голос привітати свою матір Батьківщину, ніжно її приголубивши в своїх поетичних обіймах…
Дуже й дуже обережною ходою підходив Сергій Воскрекасенко до літератури, трохи немовби озираючись, оглядаючись…
Ви гадаєте, що він за себе боявся?
Ні, він за літературу болів, щоб її, бува, якось не образити, не принизити, не завдати їй якоїсь прикрості.
Звеличити, тільки звеличити, збагатити літературу — не себе на літературі, а збагатити саме літературу, — мета Сергія Воскрекасенка.
Я, ви ж знаєте, не рецензію на твори Сергія Воскрекасенка пишу, я говорю про нього як про талановитого сатирика й гумориста, як товариша по роботі в літературі, і мені хочеться, щоб знали його читачі, щоб знала про нього наша чудесна молодь.
Я не знаю, чи були вже рецензії або критичні розвідки про творчість Сергія Воскрекасенка, — коли не було, то, певне, будуть, і, напевне, в його творчості знайдуть критики його власне “тощо”.
Служіння народові — мета поетова.
Служить він народові вірно й нелицемірно.
Про друзів, про хороших наших роботящих людей у Сергія Воскрекасенка і слова хороші, теплі, лагідні… Про наших, про радянських людей він говорить:
Бо дівчата гарні, вмілі
В нашій знов-таки артілі.
Але треба вам знати, що Сергій Воскрекасенко в своїй сатиричній поезії (він більше сатирик, ніж гуморист) дуже колючий і дуже зубатий, я б сказав — навіть лютуватий.
З ворогом у нього ніяких “цирліхівманірліхів” нема, — він бере ворога за грудки і б’є просто в лоб. Словами, розуміється…
І знаходить для ворога слова пекучі, жалючі й гострі…
Лексика у нього народна, і він уміє вибрати для ворога з тої лексики слова безжалісні, такі, якими обзивав наш народ панів, попів, ледарів і всяке казна-що.
Про панів ми у нього читаємо:
І стрибуче, мов блоха, Вийшло куце, з піваршина, Закричало щось, завило, А вона — як мотовило, Довга, довга та суха І така ж, як він, — лиха.
Звернув на рецензію… Стоп!
Воскрекасенко дуже дотепний і пекучий у своїх епіграмах і пародіях.
Радісно, товариші, жити в радянському світі, коли з “інших” приходять у літературу талановиті письменники, що вони саме приносять радість і народові, і літературі.
От і Сергій Ларіонович Воскрекасенко прийшов з “інших” — майстер вдумливий, серйозний, дотепний, талановитий тощо!
