Вийшла з друку книжка — збірка гуморесок Степана Олійника “Наші знайомі”.
— Напишіть, — кажуть мені,— про книжку “Наші знайомі” рецензію!
А я й кажу:
— Не напишу я про книжку “Наші знайомі” ніякої рецензії, бо взагалі писати рецензії не вмію, та до того ще й не дуже я люблю рецензії, навіть позитивні, а що вже до негативних, то вони мені просто-таки якісь неприємнуваті!
Хай рецензії про книжки пишуть літературні критики, бо вони для того обучаються, а от поговорити з приводу книжки “Наші знайомі”, давайте, коли хочете, поговоримо, бо говорити є про що.
Книжка “Наші знайомі” Степана Олійника — хороша книжка..
Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім, глибоким своїм гумором, гумором оригінальним.
Степан Олійник уміє люто покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти теплою своєю усмішкою радянську людину.
Хто хоче в цьому пересвідчитися, хай візьме й прочитає книжку.
Є в книжці речі сильніші, є слабші… але це вже рецензія! Не вмію!
О. Є. Корнійчук, голова Спілки радянських письменників України, на Другому Всеукраїнському з’їзді письменників дуже правильно сказав про Степана Олійника як про вельми обдарованого гумориста.
На нашому радянському сатирично-гумористичному фронті ми спостерігаємо дуже інтересне явище, якого не знала дореволюційна сатира, якого не знає й сатира буржуазно-капіталістичних країн.
В нашій радянській гумористичній літературі народився позитивний герой.
Такий гумор є у всіх майже радянських гумористів (Воскрекасенко, Білоус), але чи не найтоншим майстром такого гумору є якраз Степан Олійник.
Прочитайте у “Наших знайомих” його “Імператора”, “Василя Хомича” та інші речі, і ви побачите, що… але це вже рецензія! Не вмію!
Позитивний гумор у гумористичній літературі — дуже цікаве явище, нове, своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові шляхи, нові властивості.
Багато ще потрібно нам боротися сатирою з ворогами зовнішніми. Чимало також доведеться нам вкласти енергії в боротьбу з рештками дрібновласницьких пережитків у побуті і в свідомості людей, та прийде ж час, ще весь бур’ян викорчується на землі.
Тоді як: гумору не буде, сміху? Ого, ще й який буде!
Але це буде сміх стверджуючий, радісний, ясний, теплий…
Радянські гумористи його й починають. І серед них — Степан Олійник.
Степан Олійник давненько вже працює в радянській літературі, але якось воно сталося так, що книжки його з’явилися оце тільки останніми роками.
В чім річ?
Не знаю, в чім річ, а проте хочеться звернутися до тих товаришів, кому потрапляють твори наших молодих авторів, початківців:
— Не затримуйте талантів! Хай ростуть!
Один мікробіолог мені говорив, що, коли найбуйнішу лірику покласти в шухляду років на п’ять, вона всихає й перетворюється на сіно, якого навіть кози не їдять.
А коли зашухлядити на такий час збірку найгумористичніших гуморесок, на гуморесках починають бриніти сльози, автор тих гуморесок лисіє, починає ставити своїх онуків навколішки і може навіть до того рознервуватись, що вставить собі вранці жінчині зубні протези, а потім кричить на всіх:
— Чого я рота затулити не можу? Який же з нього гуморист? Затримали, виходить, у зрості!
Із Степаном Олійником цього, хвалити долю, не трапилось, та забувати про це не слід.
Це не значить, що коли до редактора з’явиться молода кучерява людина, подасть зошита з віршами і рішуче заявить: “Я — геній! Ось вірші!” — то обов’язково треба відразу дзвонити до директора видавництва “Радянський письменник”, щоб опоряджував літака везти вірші до друку.
Навіть коли та молода людина подасть довідку від кербуда, що, мовляв, мешканець будинку № 40 по вулиці Зеленій Іван Красунь справді геній, що підписом і печаткою свідчиться, і тоді навіть не треба хапатись.
Треба сказати такому “генієві”:
— Сідайте, будь ласка! Покажіть язика! Скажіть: “А!” — І так ладиком до нього, ладиком: — Генія, мовляв, ще не видать, а так вроді “щось кудись лізе”.
Література, в тому числі і гумористична, делікатна штука: недобереш — погано, перебереш — ще гірше…
Треба, щоб було “саме враз!” І треба, щоб усе було вчасно!
В резолюції Другого з’їзду радянських письменників України відмічено, що із значними досягненнями прийшли до з’їзду письменники, які працюють в галузі гумору й сатири…”.
Я гадаю, що така висока оцінка з’їздом роботи українських радянських сатириків і гумористів не позбиває їм їхніх шапок набакир і надалі вони носитимуть свої шапки скромненько, дужче наполягаючи на тому, щоб більше було таких книжок, як “Наші знайомі”.
Я також гадаю, що всі талановиті українські сатирики й гумористи знають визначення Шолом-Алейхема, що таке талант.
“Талант, — казав Шолом-Алейхем, — це така штука, що коли вона є, так вона таки є, а коли її нема, так її нема…”
Знають вони також і інше визначення таланту — Максима Горького:
“Талант — це робота!”
Наслідком сполучення двох вищепойменованих визначень — “коли він є” плюс “робота” — і бувають такі книжки, як “Наші знайомі”.
Дехто з письменників-гумористів замислюється:
— Чому, — мовляв, — сатиру й гумор ставлять на останнє місце? От і в доповіді т. Корнійчука спочатку — поезія, потім — проза, потім — драматургія, далі — дитяча література і аж останніми — гумор і сатира? Та й завжди так: і в статтях, і в оглядах… Чому?
Гумор і сатира не на останньому місці, а на лівому фланзі літературного фронту! І це зрозуміло: справжній полководець завжди на флангах становить найхоробріших, найбойовіших солдатів!
От чому сатирики й гумористи на фланзі!
Лівофлангові літературні солдати!
І серед них один з найбойовіших — Степан Олійник!
