Було таке у нас: величезне чортзнащо. Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським… Гетьманом усієї України. Привели його німці. Посадили… Воно посиділо, накапостило…
Потім народ дмухнув: воно впало зі свого “трону”, одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.
“Аки тать в нощі”.
Оце й усе…
Привели… накапостило… впало… втекло. Це для історії.
Більше й писати нічого не треба, бо історія… образиться.
Це було рік тому.
Пройшов рік.
Хто ж його згадує?
І як його згадували?
Інтелігенція:
З презирством!
Селянство:
— Ну й били ж ми його!
І тільки одні “хлібороби”, — кров од крові й плоть від плоті гетьманської,— згадуючи, кличуть дурнем. Це так дітки батька величають! Помоєму, так для його й “дурня” забагато! Чортзнащо, й більше нічого! Воно!
А яким воно здавалося тоді — суворим та грізним! Завело собі бунчужних, скачкових, конвой… Булаву носило… До народу не інакше, як:
“Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо…” Або:
“З ласки нашої наказуємо…” А іноді як розприндиться:
“Ми не дозволимо… У нас хватить сили, щоб…” і т. ін., і т. ін. Отаке!
Подивишся, було, так аж страшно!
А само тим часом біжить та німців виціловує, куди треба й не треба, щоб підтримали…
І отож воно курячим мозком своїм мимрило:
— Правити 40 мільйонним народом…
Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та Дорошенка.
Народом, що більш самого себе любить волю свою… І народ цей ворухнувся…
І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами… Полетіло, щоб ніколи не повертатися!
Буває…
— Ну то й що? — запитаєте мене ви.
— Ну то й всім таким те ж саме буде! — скажу я…
