Tempora mutantur – Часи змінюються (латин.).
Ну й життя настало!
Куди не повернешся, традиції тільки:
Лусь-лусь! Лусь-лусь!
Візьміть призов…
Ну, де таки видно було, щоб ото новобранець прийшов до старого “присутствія” — й на тобі з порога:
— Годний! Здоровий! Беріть!
Плечима просто знизуєш. Зазирнеш у газету:
— Шкуролупівська волость дала 100 відс. новобранців! Задригайлівська — 100 відс. Перепічанська якось так ухитрилася 110, чи що!
Прямо хоч кричи:
— Та куди ви, хлопці, претесь?!
— Куди, малий, сунеш? Тобі ще через два роки на призов!
Отаке робиться.
Луснули традиції й розсипалися. А які були?!
Дубові… Крицеві… Залізні традиції…
Господи, чого тільки ми в свій час не робили, щоб отого призову позбутися…
Призивали на 21му році, а чай курити починали ще з дев’ятнадцятого…
Знали й бердичівську килу, й минські опухи, й бори совські язви.
Усього було…
Підходить, було, під оту мірку:
— Права нога не “действує”. З дитинства. От щоб мені з цього місця не встати, ще як мені шість місяців було, так сіно косив, а мені кіссям ногу перебито. Так з того часу й не “дєйствує”.
— А я німий! Ну, нічогісінько не балакаю!
— А в мене пальці не розгинаються.
— А в мене не згинаються.
А як такий вишукається, що просто:
— Здоровий! Служить хочу! Беріть!
Зараз же лікар статтю підбирає нащот того, що макітра не в порядку.
Такого не приймають:
— Дурний!
Було нас, призовників, і по очеретах, і по лісах. А найкраще:
— Завтра, Йване, до присутствія?
— Та до присутствія.
— Ну, як же ти?
— Та вже батько три катеринки секретареві одвезли. А тепер оті “секретарі” є чи нема?
Воно для мене не дуже й потрібно, а так, може, кого порадити доведеться…
З “секретарями” колись непогано було. Було колись. А тепер…
— Сто відс.
Не ті люди були. Хоробрі люди були.
На все йшли, щоб не… піти… А тепер…
“Тетрога mutantur”.
