1
Познайомились вони на республіканській спартакіаді. Вона приїхала із Харківської області, а він із Черкаської.
Обоє вони легкоатлети, спринтери, і він, і вона виконали на спартакіаді норми, майстра спорту.
Крім того, що вона спринтер, крім того, що їй незабаром буде присвоєно звання майстра спорту, — у неї отакі-о голубі очі, отакенні вії, густі та довгі, такі довгі, що вони аж кучерявилися по краях, і очі в неї ніби голубі озера серед густих вербово-очеретяних берегів…
…Так як ви гадаєте, міг він не задивитися на такі очі?
І він задивився… Він дивився довго-довго в її чудесні очі за темними довгими кучерявими віями. Він дивився, а погляд його м’якшав, ласкавішав, і проміння з його очей осяйним теплом обгортало і її голубі очі, і її миле обличчя, і всю її постать, струнку, мов молода яворина.
Він сам був високий, ставний, широкоплечий, з високо піднесеною гордовитою головою, що її хвилями вкривало густе русяве волосся…
Очі які були в нього?
Сірі… Великі… Променисті…
Так що ви гадаєте, — вона від нього одвернулась? Ні, вона подивилася на нього ніжним поглядом і привітно усміхнулася…
Вони не були знайомі, але знали одне одного. Він підійшов до неї, поклонився:
— Будьмо знайомі! Сергій!
Вона простягла йому руку:
— Роксана!
Що було далі, я докладно не писатиму! Чому? Та просто із заздрощів!
Мушу вам сказати, що не так легко лисуватому авторові писати про кучерявого героя!
Одне слово, наші молодята всім довели, що не помилявся поет, коли писав:
Только утро любви хорошо,
Хороши только первие, робкие встречи.
Перше побачення було призначено в Першотравневому саду, над мальовничими схилами сивого Дніпра, там, звідки така чарівна синь Дніпра, такий неозорий шир задніпровський…
Саме тут він мав їй сказати:
— Я вас кохаю! І запитати:
— А ви мене?
А вона саме тут мала йому відповісти:
— І я вас!
І от коли вони стали на високій кручі, стали близенько одне до одного, так, що його плече злегенька притулилося до її плеча (вона, майте на увазі, не одсовувалась!), і він крутив у руці червону троянду, а вона кусала своїми жемчугами-зубами стеблину пишного гладіолуса, він не зовсім певним, а трохи ніби тремоловим голосом почав:
— Я вас…
І нате вам…
Над головою наших закоханих зашуміло, захрипіло, і з радіорепродуктора вирвалося й залило і Першотравневий сад, і схили над Дніпром, і дніпрову синь чарівну, і задніпровський шир неозорий громоподібне: “…Гній слід зберігати у гноєсховищах, бо, розкиданий купками по двору, він, по-перше, губить корисні свої властивості, а подруге, допомагає поширенню різних хвороб у тварин, особливо захворювання на глистюки…”
…Першу стометрівку наші закохані пробігли в саду за 11,8 секунди, він міг би пробігти й швидше, але він біг, рівняючись на неї.
Само собою розуміється, що він їй не сказав останнього слова “кохаю”, не запитав: “А ви мене?”, вона йому не відповіла: “І я вас!”
А вночі вони вже роз’їжджалися по домівках, давши слово писати одне одному.
Але переписка — це не живе, гаряче, трепетне слово у зеленому саду над синім Дніпром!
Поживемо — побачимо, що вийде з переписки, можливо, що й буде все добре та гаразд, бо таки сильно молодята одне одному припали до серця.
От якої драми може наробити загалом дуже корисна радіопередача про сільське господарство, коли таку’ передачу подано невчасно і громоподібно.
2
Взагалі мусимо констатувати, що чудесний витвір людського генія — радіо — останніми часами почало лякати киян своїм могутнім голосом, так що один персональний пенсіонер якось заявив своїм онукам і правнукам після чергового “пострілу” з одного репродуктора, встановленого на території Будинку відпочинку:
— Якби я був Олександром Степановичем Поповим, я б теж винайшов радіо, але керувати ним доручив би розважливим людям, які б усе-таки зважали на те, що людині, крім радіо, потрібний ще й спокій, і відпочинок…
Ми цілком погоджуємося з поважним персональним пенсіонером, і насамперед я б зупинив динамік, що кричить з шостої години ранку до другої ночі на території лісопильного заводу матеріального постачання Київського міськвиконкому у Святошино. У жителів навколишніх вулиць уже барабани в ухах на ниточки вистрьопалися від того радіокрику.
А директор заводу неприступний.
— Динамік, — він каже, — мій! Територія — моя! Гроші плачу я! Слухають мої робітники! Хай кричить усі три зміни.
Може б, товариш директор поставив того динаміка у себе в спальні? Хай би він уже був до кінця його!
На Центральному пляжі радіомузика гримить з десятої ранку до дев’ятої вечора, і все “Осіннє листя”, “Фраскіта”, “Доміно”… А потім — “Доміно”, “Фраскіта”, “Осіннє листя”… Залити їх водою не можна — високо. І задрімати теж не можна — гримить! Просто хоч пірнай! Пірнути назавжди невигідно, виринеш, а воно тобі: “Доооміно! Доміііно!” Доміно на його голову!
Треба всі ці шуми припинити, треба людям дати спокій!
Невже це не ясно?
Невже… О! Почав працювати сусідній гучномовець! Треба кінчати! Чорта лисого напишеш, коли поруч тебе хтось ґвалтує “Доміно”…
“Дооміно! Дооміноо!” Хай би йому хоч легенька трясця!
