(До земельної наради)
Раніше безпечніше було… і безпечніше, і легше… Була земля… Багато було чорної, як воронове крило, землі…
Лежала вона на землі українській гонами й перегонами, десятинами й акрами… І були собі селяни…
Булижили собі вони на землі українській хуторами, селами, містами й містечками…
А над усім цим, над селянами й над землею, був собі бог, всеблагий та всеправедний…
І бачив бог, всеблагий та всеправедний, що тяжко біля тої землі поратися, не легко тую землю доглядати, обробляти, обсівати та угноювати…
А бог завсіди був за бідних, сіромаські інтереси бог обстоював.
Бо ще й у писанії було сказано:
“Як хочеш, мовляв, у царство небесне, віддай усе, що в тебе є… Бо легше верблюдові крізь голку пролізти, як багатому до царства небесного дістатися!..”
Та й віддав бог усю землю поміщикам:
“Хай, мовляв, багатії за землю дбають та про неї думають…”
І порядкували землею графи Бобринські, графи Браницькі, та Терещенки з Харитоненками, та Лизогуби з Скоропадськими…
Легко було селянинові українському… Не боліла йому голова, — було кому подбати, щоб на землі і сіялось, і віялось, молотилось, мололось та їлось…
А тепер — земля наша, самі й порядкувати мусимо…
Ну й турботи. Наради, та ради, та конференції… Бо землі лад треба дати…
Улаштувати землю треба. Землеустрій налагодити. Як його налагодити?..
Найкраще, звичайно, вузенькими смужечками землю порізати. Це дуже для дядьків зручно. Ореш, приміром, чи косиш на своїй ниві, а поруч кум косить. Треба тобі закурить чи табаку понюхати — перегнувсь трохи набік і вже з кумом мало не цілуєшся…
А потім треба додивлятись, щоб одна нивка в однім кутку, друга десь за три верстви, третя за річкою, четверта за млином.
Тоді “сам” на одній працюватиме, жінка на другій, син на третій, невістка на четвертій. Всім, одне слово, праця буде. Всі без роботи не сидітимуть. “Колективна” праця буде.
Кому яку землю дати?..
Ну от ви, приміром, заврайземуправлінням. А у вас кума у вашому районі. Якої їй землі нарізати? Та ясно ж! Ріжте під самісіньким огородом, щоб недалеко їй ходити було на землі тій поратись. Приїдете коли (коли там уже й вирвешся: ділов, ділові), а вона жнивує… Вийшли за клуню, затулились од сонця рукою: — Кумасю-у-у! Гов!
П’ять хвилин — кума й дома! Тут миттю і вареники, і пиріжки, і горішки!
А наріжте де-небудь верстов за сім, за десять — як ви її звідти викличите?..
Червоноармійцева жінка, прикладом. Цій уже можна й верстов за десять смужку дати. Червоноармійці повинні привикати до довгих переходів.
Це буде так званий землеустрій відповідно до місцевих умов.
Візьмемо тепер хоч агродопомогу селянам.
Де будувати агробази, агропункти, племгоспи, насіннєві участки, зразкові поля, дослідні поля?
Де? Ясно: біля Харкова, біля Києва, біля Одеси… Щоб агроперсонал не сумував вдалині від великого міста. Збудуєте де-небудь агробазу біля Шенгеріївки, за сорок верстов од залізничної станції, за двісті од більш-менш путящого міста… І тоскно… Може, не самому агрономові тоскно, а його жінці, його молодій доньці…
Все це треба брати під увагу, заводячи агрономічну допомогу нашому селянству…
А кредитування?
Кому позичити? Омелькові, що має півтори десятини піску та півкорови, чи Петрові Кіндратовичу, що на двадцять п’ять кахикає й сірим у яблука жеребцем до церкви їздить?
Петрові Кіндратовичу. Людина статечна, заможна й у бога вірить…
Колективізація…
Кого гуртувати? Знов-таки. У Петра Кіндратовича двадцять п’ять десятин, у Свирида Карповича — двадцять п’ять, у Йвана Пилиповича — двадцять п’ять. Є що гуртувати. От і згуртуйте…
А що з того Омелька, та Митра, та Панаса з півтора десятинами та з конопляними наритниками?!
Та, добре подумавши, чимало чого доброго наробити можна.
