От уже я вам не скажу, де саме трапилася ця страшна подія: чи на Кіровоградщині, чи на Вінниччині…
Дехто доводить, що це було на Київщині, дехто — що на Черкащині, а один газетний кореспондент упевнено заявив:
— Та що ви говорите? Я добре знаю, що це було на Херсонщині, я ще сам хотів писати про це…
Та це не так уже й важливо, де саме це трапилось, — погано те, що така незвичайна подія могла трапитися. Яка пригода?
Довгоносик поїв чотири чи п’ять кар’єр.
Не кар’єрів (кар’єр) — відкритих розробок корисних копалин, а кар’єр (кар’єра) — успішного поступу вперед у галузі, в даному разі, службової діяльності.
І така лиха личина ті кар’єри понищила, що навіть ріжок та ніжок від них не залишилось, а зосталися від двох тільки чепчики, від одної — голубий бант, від якоїсь — пудрениця та губна помада…
Одне слово, пожер довгоносик ті кар’єри до цурки!
Кар’єра — це робота людини, її громадське сумління. Ця робота, це сумління перевіряється зараз, — коли мова йде про людей сільськогосподарської, агрономічної праці,— участю в боротьбі за урожай.
Кар’єри, про які ми розповідаємо, такого іспиту не витримали.
Посіявши цукрові буряки й кукурудзу, шефи тих кар’єр полягали трохи перепочити, а кар’єри свої погуляти відпустили.
— Підіть, — кажуть, — пройдіться трохи, провітріться, на ставку покупайтесь!..
От лежать собі кар’єри під вербою над ставком, у самих купальних костюмах…
Уже вони покупалися, поплавали, водичкою похлюпалися, лежать, на сонці вигріваються, сохнуть…
А довгоносик, знищивши в одному колгоспі буряки, перелазив до другого колгоспу та й побачив біля ставка кар’єри…
За дорогу зголоднілий, взагалі ненажерливий, лютим тигром накинувся він на кар’єри…
Та кар’єра, що лежала перша від шляху, тільки й скрикнула:
— Мамочко! Мамунечко! — впала непритомна. Летять з неї резинки, ґудзики, банти, теліпаються бретельки, — і тільки шелест іде.
Одну кар’єру доїдають, а іншу за руки та за ноги держать.
Тільки одна й вирвалася, залишивши в щелепах у довгоносика модельні босоніжки.
Ця кар’єра вміла плавати, кинулася в ставок, пірнула і стилем “батерфляй” махонула на той бік…
— Оточити ставок! — скомандував найстарший із довгоносиків. — Вилізе з води, ніде не дінеться…
Ми не будемо описувати тяжких страждань останньої кар’єри в ставку: вона і мерзла — ніжна шкіра її скидалася не на гусячу, а на гусакову, — вона захлиналася, посиніла і цокотіла зубами, як цокотить друкар-кастенографістка під час розшифровки й передруку промови відомого ентомолога на конференції по боротьбі з шкідниками сільськогосподарських рослин.
За час перебування у воді вона пригадала все життя і своє, і своїх подруг.
Вона згадала, як народилася. Ніжна-ніжна, як пролісок, з якимись ще не зовсім ясними мріями, бажаннями… Потім почала рости, рельєфнішати, набирати певних форм. Прояснилися в неї вже й шляхи зростання. Зародившись у молодого колгоспного агронома, вона останнім часом перебувала вже в особі головного агронома відомої МТС… Ввижалася постать начальника обласного сільськогосподарського управління…
А далі, далі…
Моторошно було думати… Кабінет міністерства… Аж скрикнула: “Ох, не р-р-раздражайте грудь мою больную…”
Моторошно, але як солодко-приємно мріяти!
Вона обурювалася з того, що її шеф махнув рукою на боротьбу з довгоносиком, пустив справу на самоплив…
І от наслідки!
Загинули буряки, загинули її подруги, чия доля така подібна до її власної…
І от тепер вона теж мусить загинути…
Порятунку нема, довгоносик стіною оточив ставок, чекаючи, коли вона вийде з води.
— Так не буде ж по-твоєму, довгоносе! — скрикнула кар’єра.
Пірнула і не виринула… Втопилася…
Витягли тіло кар’єрне із ставка тільки через три дні.
Поховали утоплену кар’єру разом з останками її вірних подруг: з двома чепчиками, голубим бантом, пудреницею та губною помадою.
Похорон був дуже скромний. Музики не було.
Тільки пригравав на гребінці зав худ місцевого клубу, бо голова колгоспу ще перед весняною посівною заявив:
— Як почую під час весняної сівби баян, я з тебе самого гармонію зроблю. Ще й клапани поставлю! Так і знай!
Одну-однісіньку промову виголосила кар’єра головного агронома з сусідньої МТС. Та це була не промова, а похоронне голосіння:
— Ой подружечки любенькі! Та ви ж мої дорогенькі! Та ви ж мої дорогенькі, та ви ж мої ще й миленькі! Та на кого ж ви мене, сирітку, зоставляєте?! Та на кого ж ви мене та ще й покидаєте?! Та чого ж я вам та не присовітувала, як сама робила… Та ховалися б ви, як і я, від того довгоносика по ловчих ямках та по напрямних канавах. Та перескакували б ви так, як я, з ручного обприскувача та на кінний, а з кінного та на тракторний! Та все б, подружечки мої, з гексахлора-а-аном! Та оточили б ви себе школярами й школярками з пляшками та з банками… Та збирали б того довгоносика по карбованцю за кілограм! А потім по курниках виїзних би переховувалися… І були б ви тепер живенькі та ще й здоровенькі! Прощавайте, мої рідненькі, прощавайте, мої дорогенькі! Земля вам пу…
Не могла, бідолашна, вимовити всього слова “пухом”, — розридалася…
Так і пішли загиблі кар’єри в могилу з чудернацьким побажанням:
— Земля вам пу…!
Нічого не зробиш: “пу”, так і “пу”, — так і буде! Позалишалися їхні шефи сиротами. Є, проте, надія, що скоро їм дадуть по строгачу, — все-таки в парі якось веселіше.
* * *
Закінчуючи це печальне оповідання, автор його не може з глибоким сумом не промовити:
Нема сумнішого нічого в світі,
Як довгоносик поїсть цукрові буряки!
Хоч немає рими, та зате є правда!
