…В одного бідного чоловіка конячка одним одна була, та й ту у велику силу дозимував і чуть живу вивіз на луг. Ото як зачала та конячка гризти траву, то й трошки подужчала. Чуть на ноги підвелась і пішла дальш, од вітру валячись.
Ото йде, коли зустрічає його Прало — такий кінь великий та дужий, що ніякого звіра не боїться, — та й каже: «Здоров був, товаришу!» Глянув кінь на товариша, та й подумав: «Це не мені товариш», — та й одказав: «Добре здоров’я!» Ото й пита ситий худого: «А куди ти йдеш?» — «Та йду світ за очі». — «Та й я туди ж, так нум товариші». — «То й нум!» — сказав худий кінь. Ото й пішли удвох.
Ото йдуть та й балакають. А ситий і каже: «Скажи мені, як тебе звуть?» А худий одказав: «Пакінь». — «А я Прало, — сказав ситий. — Ходім же тепер на залізний тік пробувати сили, хто дужчий». — «Ходім!» — сказав тоненьким голоском Пакінь, бо він світові рад. Ото Прало каже: «Бий, Паконю!» А той: «Бий ти!» Ото Прало як ударить, то аж тік гнеться, а Пакінь як ударив, то огонь креше. Ото Прало і задумався: «Який він сильний!.. Не мій товариш… Я як ударю, то іскри не сипляться, а тільки тік гнеться, а од нього сипляться іскри!» А того і не знав Прало, що Пакінь підкований. Хазяїн на зиму підкував, та й забув вирвати підкови, як на луг витяг.
От Прало й каже до Паконя: «Ходім, — каже, — товаришу, — іще до моря — хто більше води видме?» — «Ходім», — сказав Пакінь. Ото пішли. От Прало як духне, то чуть риби за хвости не хватить — аж до сухого. А Пакінь повісив голову у воду, язик висолопив, бо чуть живий, а щука думала, що м’ясо, — хіп його на язик, а Пакінь клац її зубами та й каже до Прала: «А що, товаришу, чи ти що піймав?» — «Ні», — сказав Прало. «А я піймав!» Ото глянув Прало на Паконя та аж злякався, що таку щуку велику держав Пакінь у зубах, та й каже: «Ходім варити, товаришу, тепер є що!» А сам тільки голову почухує, та погляда на Паконя, та й дума: «Оце знайшов чорта не за свої гроші!»
Ото розіклали вогню, щоб варить ту рибу. Ото Прало й каже: «Сиди ти, товаришу, тут біля вогню, я дров принесу». — «Ну, й добре!» — сказав Пакінь та й сів і голову повісив: сказано — три чисниці до смерті. А сорока думала, що неживий, та хіп його за язик, а Пакінь клац зубами та й держить у роті. От Прало приходить, а Пакінь пита: «А що, товаришу, чи піймав що?» — «Ні», — сказав Прало. «А я піймав!» — одказав Пакінь. Дивиться Прало — аж справді, держить сороку у зубах Пакінь. Здивувавсь Прало та й каже: «А де це ти, товаришу, узяв сороку?» — «Е, товаришу, — сказав Пакінь, — я під небесами літав та й піймав!» Дуже зажуривсь Прало та й каже: «Е, це не мій товариш… Коли він у морі рибу ловить і птицю попід небесами, так куди мені зрівнятися! Хоч я дужий і дуби з корінням ламаю, так я птиці й риби у морі не піймаю!» Отак думав Прало про себе і міркував: «Яким би побитом од Паконя утекти?»
Ото каже, подумавши, Прало: «Вари, — каже, — товаришу, а я піду, може, ще дров принесу». — «Добре», — сказав Пакінь. І пішов Прало, та навкруги, та навтікача. Біжить та оглядається, та й каже: «Нехай тобі нечистий батько! Ти не по моїй силі, хоч би утекти від тебе». От біжить Прало, коли зустрічає вовка. «Здоров будь, Прало!» — «Здоров, вовче! — сказав Прало бозна-яким голосом, — та мовчи». — «Та що там таке, розкажи!» — сказав вовк Пралові. «Ось що! — став Прало розказувати. — Я зустрівся з товаришем і хотів із ним побрататися; ото і пішли сили спробувати — хто дужчий. То як ти скажеш: я як ударю, то залізний тік гнеться, а він як ударить, то вогонь креше! Ото пішли води дуть до моря; то я як духну, то аж до сухого, а він і рибу піймав. От пішли варить тії риби, то як на твою думку? Я поки дров приніс, а він уже й сороку піймав! Так я оце подививсь, що не по моїй силі, та й давай тікати від його». — «Так як же його звуть?» — спитався вовк Прала. «Пакінь», — сказав Прало. «Е, так я таких умію підголювати, — сказав вовк. — Тільки покажи, де він». — «Е, — сказав Прало, — я тебе туди не поведу, а полізьмо на дуба, то покажу: ген там на долині, під могилою, огонь палає — то товариш мій Пакінь розкладає». Ото подививсь вовк, і увесь затрусивсь, і сказав: «Сиди ж ти, Прало, та дивись, а я піду і тобі шкуру принесу на чоботи, щоб нікого не боявсь, а нам віри йняв, що ми таких братчиків уміємо підголювати!»
Ото пішов вовк до Паконя, як ухватив за хвіст — і до голови обдер шкуру, і Пралові подарував. Оставсь Прало сам, а Пакінь пропав ні за цапову душу.
Оце вам казка, а мені бубликів в’язка.
