Потяг я мерщій той чай до себе, та, поставивши на груди склянку з блюдцем, заходився біля його. Гарно мені, що він і в руки гріє, і тепло всередину вливає, і бадьорить мене, неначе сили наддає. Сьорбаю я його з такою жадобою, що аж відляски по хаті розходяться, аж Параска, витираючи чистенькою ганчіркою пилюгу з стола та стільців, усміхається.
— Чого ти, — питаю, — регочеш? Дивуєшся, що я так до чаю допався?
— Пийте, пийте на здоров’я! — заторохтіла вона. — Доп’єте сього, я ще наллю. А то — он, як пуп, посиніли, так змерзли.
— Та се ж і гріюся, бо дрижаки таки добре пробрали! — відказую їй.
— Ото нічого бігати за отим пикатим! — знову вона за своє.
— Про якого ти пикатого удруге мені плещеш? — питаю я.
— Та вже ж не про якого? Про того, що ви його взиваєте приятелем своїм… про станового! — відрубала Параска.
— Чудна ти! — відказую їй. — Чоловік з дороги перегрітись забіг, — як же його не привітати? Спасибі, що хати не мина.
— Ще б минав, як ви з ним отак носитесь та годите йому, неначе тій болячці!
— На те воно, — повчаю її, — начальство, щоб біля його впадати та панькатись з ним. Задобри його, то й воно тобі колись у пригоді стане.
Параска і головою замотала, і рукою махнула.
— Дожидайтеся від його пригоди, як від Сірка ласки!
— Дурна ти, — вилаявся я, — то дурне і плещеш!
— Хай я і дурна, бо, може, така зроду вдалася. А проте серцем чую, що він на вас недобре замишляє… Через те і вчащає до вас! — відказала вона.
— Що ж він проти мене замишляє? — дивуючись, попитав я її.
— От, бачите, що ви й не знаєте; а я, — не бійсь, дурна, — та знаю! — з докором та згорда відказала вона.
— Що там ти такого знаєш?.. Ну, кажи, — повернувся я до неї.
Параска аж на середину хати вискочила, та, узявшись обома руками в боки і червоніючи на виду, наче та маківка, — запорощала:
— А з якого добра-ума він отого стражника раз у раз до мене підсилає… та наказує, щоб помічала, хто у вас буває та про що ви з тим, хто буває, балакаєте… куди саме вчащаєте?.. — вичитує Параска, аж крешучи своїми карими очима та поводячи передо мною рукою.
То я почав був трохи нагріватись, а то відразу мене така трясучка вхопила, що склянка об блюдце тілько — цок-цок-цок! — так ходором у моїх руках і заходила.
— Та ти не брешеш, бува?.. — здивовано попитався я.
— От хай мене осей хрест поб’є! — гукнула Параска і великим хрестом аж тричі перехрестилася, а потім знову взялася за свою роботу — мебель витирати.
— Що ж то тобі стражник хвалився, що все ото йде від станового? — нешвидко попитався я.
— Він не хвалився, та я й сама про се добре знаю, — відказала Параска.
— Почім же ти знаєш? — спитав я.
— Почім знаю? — перепитала Параска. — По всьому видко: стражник подарунки за те обіцяє… А де ж йому грошей узяти на ті подарунки? Звісно — у станового!.. Потім — ще обіцяє… Я б і сказала що, та не вмію назвати… дукач, значить, такий, що його на грудях носити.
— Медаль, може? — підказав я.
— Медаль, медаль, бодай він повісився на ній! — скрикнула Параска. — Як будеш, — каже, — як слід наглядати та про все мені доводити, то як запопадуть твого пана на злому вчинку… чи людей буде намовляти не слухатись, чи що інше замишлятиме, — то тобі, каже, начальство медаль дасть.
— Бреше, — кажу їй сердито, — твій стражник, як та руда собака, а ти за ним!.. такого й закону немає, щоб медалі роздавали жінкам за такі вчинки… От що я тобі скажу! — додав з притиском я.
— Може, він, — відказує спокійно Параска, — і бреше, а я — за що купила, за те й продаю!.. На мою думку, я все-таки береглася б отаких приятелів, як становий, — помовчавши, додала вона далі… — Що стражник, що становий — всі вони одного поля ягода, одним миром мазані!.. Всі вони одного добра зичать нам…
Як почув я оте, то з нестямки аж перелякався.
— Що ти, — питаю злякано, — сказала? Усі вони однакові? Усі одного добра зичать нам?!
— Атож! — мов ні в чім, одказує Параска.
— Та ти знаєш, нащо поліція заведена? — присікався я.
— Знаю, — спокійно відказала Параска… — На те, щоб до всякого чіплятися, — додала.
Так я і підскочив на постелі! Підвівся ото та й кажу їй:
— Поліція, — кажу, — на те у кожнім царстві заведена, щоб від лиходіїв людей захищати… Щоб спокій добрих людей не порушав!.. Щоб вони тихо жили та безпечно спали!..
— Про се самісіньке, — перебила мене Параска, — і стражничиха раз у раз про свого чоловіка каже. А я вам на се відкажу: поки у нас отого стражника в селі не було, то все добре було: і люди спокійно спали, і ніхто до їх не чіплявся. А тепер — немає нікому спокою від нього. На вулицю дівчата вийдуть поспівати, — розганяє; на досвітки парубки зберуться, — а він попідвіконню ходить та підслухує, що вони балакають проміж себе… А на того, хто йому шапки не скидає, то він так узлиться, що й по дворах ходить та присікується, — нащо з’їдів понакладав та гною понавертав? Прибери зараз, — каже, — а то составлю протокола. Хазяїн так відказує: як весна прийде, то все прибере: що на кізяк піде, а що на підмет вивезу. Так хоч і не кажи йому сього!.. Протокола напише, а земський штрапа накладає… Отак до всякого й чіпляється!.. От ви тепер і скажіть мені: чи на добро людям ота поліція, чи ні? — попитала вона мене.
— Та що ти, — кажу їй, — отаке про поліцію плещеш? Що ж, по-твоєму, — зовсім її не треба?
— А й не треба, — відказує Параска, — вона зовсім лишня! Є ж такі люди, що живуть без неї, та ще й як живуть?!
— Та тобі, — кажу їй з серцем, — за оці слова й Сибіру мало!
— А що ж, — одказує вона спокійно, — Сибір таке? Хіба й там люди не живуть?
Прямісінько тобі мов одуріла молодиця! Щоб як-небудь навести її на те, що то дурниця, про що ото вона плеще, я почав їй далі казати.
— Отже ти кажеш, що тобі й Сибіру не страшно? що й там люди живуть?
— Та вже ж і там не без людей! — одно товче вона.
— Люди то є, та тілько їх небагато, — кажу їй. — Та й то все чужі… не наші люди… іншої віри, іншої мови… А з наших — одні лиходії, що їх начальство від нас туди справляє, щоб нам отут покійніше жилося… А живуть вони як? Хіба вони живуть так, як ми отут живемо?.. От хоч би, приміром, візьми себе… Чого тобі треба? чого недістає?.. І їсти тобі є, і пити тобі є… Ще й плата тобі йде до того… Хіба тобі, — питаю, — погано у мене жити?
— Чого, — відказує, — погано? На вас я нічим не жаліюся. Спасибі вам, ви, — каже, — добрий пан… Тілько й те сказати: якби я вам не робила, то чи ви держали б мене?
Я з диву аж закашлявся; а вона підождала, поки я відкашляюсь, та й знову за своє:
— Поки в мене руки дужі та сила служить, то я вам і потрібна. А якби, — не доведи господи! — я захворіла, або сили позбулася, то тоді під чужий тин іди.
— А ти, — кажу, — заробітка не гайнуй та про чорний день відкладай.
— Що той заробіток, — відказує вона. — Хіба з нього наскладаєшся? Як візьмеш у руки, то він так поміж пальцями і розійдеться!.. От ви, — каже, — осе гаразд розберіть та й вирішіть, чи справді нам, наймитам, добре живеться? Чи справді наша доля така, що ми дурнісінько на неї нарікаємо?
Сими словами Параска ще більше мене здивувала. І хто їй про осе все наказав? Хто їй отакі думки в голову набив?.. Недаром приятель мій — пан становий, здіймаючи вгору свого здоровенного кулака, не раз мені казав, що тепер народ став — он який! І накриво йому нічого не кажи, бо ти йому слово, а він тобі — десятеро… Розумний дуже став! Тепер, — каже, — не те, що колись було.
Щоб як-небудь перепинити оту розмову, що Параска зняла, я їй наказав, щоб вона налила мені ще склянку чаю та й геть собі йшла, бо ми з нею ні до чого доброго не договоримося.
— І то правда, — усміхаючись, каже Параска, подаючи мені чай, — пора мені вже і до печі ставати, обід вам готувати. Дома ж будете обідати? Нікуди не поїдете?
— Куди, — відказую їй, — мені їхати, як нездужається? Скажи Омелькові, що не поїду.
Параска пішла, а я, п’ючи потроху чай, почав думати про те, що Параска отут наказала.
Думки її про поліцію я відразу признав за нікчемні і не звернув на їх ніякої уваги; а то про долю наймитів — то се і мою голову заклопотало.
“І справді, — думав я, — що чоловік заробив — то його вистача тілько на те, щоб сяк-так-прохарчитися та кінці докупи звести… Уділити ж з заробітку яку дещицю про чорний день — невистачить… Поки молодий та дужий, то воно якось і байдуже про се. А як старість прийде? неміч силу зопсує?.. що тоді?.. І скілько ж отакого люду є, та ще й прибуває щороку? Про се, справді, треба б комусь подумати та щось пригадати, бо щоб отак і надалі йшлося — не можна… Голодному, кажуть, і розбій не страшний. Недаром і Параска Сибіру не боїться і отаке чорти батька зна що плеще! Се таке, що треба про нього добре пометикувати… Як доведеться з приятелем моїм — паном становим — побачитись, перше всього запитаю його, як на його думку оце розв’язати? Він чоловік з головою та ще й “служебний опит” має”.
І ото, допивши чаю та поставивши склянку на стіл, я почав марити, як-то осього крутого вузлика, що лихе життя його зав’язало, добродій становий буде розв’язувати?
І уявляється перед моїми зажмуреними очима пан становий з його завжди червоним обличчям та рішучим поглядом його жартівливо-лукавих очей.
— Ану, що скажете, добродію, про се? — усміхаючись, питаю його.
— А ви не знаєте, що се таке?.. і чим воно пахне?.. — спитав мене, похнюпившись, становий.
— Чим же воно, — перепитую його, — пахне?
Він на те нічого не відказав, тілько нехотя якось почав розстібувати мундира, пошарив під ним рукою і витяг із бокової кишені невеличку книжечку в чорній обгортці.
— Гляньте сюди! — додав, указуючи пальцем на обгортку, де вгорі великими літерами було друковано: “Соціалізм”.
У мене аж мурав’ї забігали попід шкурою, як прочитав я оте слово.
Він прикро-прикро глянув на мене.
— Бачили? — суворо спитався.
— Бачив, — ледве чутно одказав я.
— Задля тих мудраків, що отаке пишуть або про се базікають, є у мене, щоб ви знали, добра схованка… Отака! — додав він і, заховавши книжечку в ту саму кишеню, звідки витяг, почав застьобувати мундира. — Раз заліз туди, зогниєш там, а не вискочиш!.. Не втручайся не в своє діло! Не клопочи начальства! — бубонів становий. Потім, усміхнувшись, повернувся до мене й каже:
— А пo-приятельству до вас ось що я вам на ваше питання скажу: ви знаєте, що тепер панщини нема, що обов’язувала панів піклуватися про своїх людей? Не захотіли ж її… самі не захотіли… Волі, гукали, дай! А тепер знову кричать: свобода личності!.. Оце ж вам воля й свобода… Сам про себе дбай, сам про себе піклуйся! — знову забубонів становий, і від його гомону чогось мене почало гойдати — немов хвиля підхопила мене, колише і стиха несе кудись… Я так і незчувся, коли заснув.
* * *
Прокинувся, а сонце вже геть повернуло з півдня, котилося низом до спочинку. У хаті від його світла було якось червоно-червоно.
— Осе так заснулось! — промовив я, почуваючи себе таким бадьорим та дужим, та й почав мерщій вставати. Коли тут і Параска нагодилася.
— Уставайте вже, — каже, — обід давно перестоявся. Я вже не то в печі, а й у вас у хатах груби давно витопила; а ви все спите.
Поки я умивався та прибирався, сонце зовсім почало сідати. Зокола на вікнах бігали його червоні зайчики, та крізь намерзлі шибки пробивалися в хату якимсь жовтуватим світлом, окриваючи ним тілько середню частину, а по кутках стояла вечірня темнота і блимала своїми сіронепрозорими очима.
— Мабуть, таке, що світи світло та й давай обідати! — наказав я Парасці.
Тілько що я сів за стіл та почав борщу в тарілку всипати, як Параска, ускочивши до мене, замовила:
— А до нас гость прибув! — І шатнулась до шафи, щоб гостеві тарілок наготувати.
— Який гость? — попитався я.
— Отой самий, щоб вас добре вилаяти, — чую я у прихожій: гучний голос Пищимухи.
— За те, мабуть, що на вибори не прибув? — догадуючись, питаюся і встаю стрічати гостя.
— За те самісіньке, що ви людей тілько дурите!.. Злякалися свого приятеля-станового, чи що? — докоряє він мене, роздягаючись.
— Чого мені його лякатись? Я ще вчора звечора наказав Омелькові, щоб усе готово до від’їзду було. А на ранок захворів.
— Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, — каже Пищимуха, ледве просовуючись у двері.
— Ви мені не вірите, то повірте стороннім людям. Он вам і Параска засвідчить, — одказую йому.
