А Параска так і запорощала:
— От уже що правда, то правда!.. Цілу ніченьку тобі не спали: то стогнали, то бухикали…
— Здався циган на свої діти! — неласкаве вимовив Пищимуха. — А ти не порощи! — сердито перебив він Параску. — Твоє діло кухня — то туди і йди!
— Я ж задля вас посуд готовила, — усміхаючись, мовила Параска. — Певно, виголодалися, обідати будете.
— І обідати не хочу… Я лаятись приїхав. Зло мене таке розбирає, що аж гавкати хочеться! — гучно бубонить Пищимуха, розмахуючи своїми довжелезними руками.
Параска зареготалася… З усіх моїх знайомих найбільше уподобався їй Пищимуха. Чи, може, через те, що вона була куца, а він — саженного росту, з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під настовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою.
— Осе чоловік, так чоловік! — хвалилась вона. — З ним і побалакаєш як слід, і натішить він тебе своєю розмовою!
— Воно ж, мабуть, хто перший у хату ввіходить, то й здоровкається, — жартуючи, кажу йому і, подаючи руку, вітаю: — Здрастуйте!
— Та вже нічого з вами робити — здрастуйте! — відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.
Поздоровкались ми.
— Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, — кажу йому.
— І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, — каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене. — Та вже і гнів свій до вас на милість поверну — попоїм трохи, — додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.
— О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?! — усміхаючись, мовила до нього Параска.
— А ти, сороко, не скрекочи… Киш на своє гніздо! — скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.
— Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, — жартівливо відказала вона і вискочила з хати.
— Ну й де ви отаку пащекувату видрали? — повернувся він до мене, кутуляючи в роті чималий шматок хліба та запиваючи його борщем. — Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав! — жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.
— Та годі вам, — кажу йому, — на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?
— Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить… Недаром і Адам согрішив, — бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:
— Чи був на виборах, — питаєте? Аякже…
— Ну… що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?
— Краще не питайте, — сердито відказує. — Нагадали вибори — і їсти перехотілося, — веде він далі, кладучи ложку. — Ох-хо-хо-хо-хо! — заохав він на всю хату. — Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!
— Значить, праві взяли гору? — догадався я.
— Які праві? Які праві? — з огидою в голосі скрикнув він. — Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає… Юди лукаві! Чорносотенці! — загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.
— Так вони взяли гору? — занепалим голосом спитався я.
— Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього — козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге — на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників… через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх — з усієї округи насунуло!.. А втретє?.. — Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати. — Чули, що з Василенком вчинили? — спитався нешвидко.
— А що? Ні, не чув, — відказую.
— Та що ви — з неба скотились, чи що? — сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: — Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив! — з докором додав він.
— За віщо Василенка заарештували? — здивовано спитався я.
— А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, — схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.
Я похнюпився. — То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім’я! — якось незумисне зірвалось у мене з язика.
— А ви вже бачилися з ним? — знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.
— Учора прихватком забігав сюди… Допитувався, чи поїду на вибори?
— Ну? — гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.
— Казав, що безпремінно поїду… І влаштувався зовсім, та…
— Злякалися? — докірливо попитався Пищимуха.
Досада мене за серце вщипнула.
— Слухайте, — кажу, — добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу… І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете! — образливо кажу йому.
— То ви осе й розсердилися на мене? — ласкавим голосом пита Пищимуха. — Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла… Аж кипить у мене всередині з досади, — засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.
— Треба ж обережніше поводитися з словом, — кажу йому. — Воно, оте слово, що птиця: випусти — полетить, а спіймати — не так-то легко.
— Язик мій — ворог мені, — махнувши рукою, мовив Пищимуха. — Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.
Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум’яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.
— Та й дратуєш же ти мене осією стравою! — повернувся він до Параски. — Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.
— Хіба я її пекла? Огонь пік! — граючи очима, відказує Параска.
— Огонь та огонь, а й сама рук докладала! — каже Пищимуха.
— Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, — шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.
— Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став! — жартує Пищимуха.
— Так ви і так — нівроку собі! — відказує, усміхаючись, Параска.
— То я зроду такий удався, — каже Пищимуха. — А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.
— То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно! — повернувся я до його.
— Милуюся! — відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору. — Ач, яке стегно: прямо — очима їж, — промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.
— Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, — знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.
— Чого ще принесеш? — кинув їй навздогінці Пищимуха.
— Вареників! — зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,
— Бодай тобі язик у роті руба став! — скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.
Трохи я зо сміху не покотився.
— Смійтеся, смійтеся! — каже Пищимуха. — Вас регіт розбирає, а мені не до смішки… Якби раніше казала, що вареники будуть — і качки б не брав.
— А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників? — питаю,
— Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм — вареникам ніде буде міститись, — скаржиться Пищимуха. — А вареники — се ж найкраща їда! — додав він.
— Не журіться, — кажу йому. — Качка — борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.
— Хіба? — лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.
— А самі вареники з борщем не помиряться, — доводжу йому.
— Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти? — пита Пищимуха.
— А що ж, на неї дивитись?
— Хай буде по-вашому! — відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.
Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.
— І за віщо його арештували? — вголос вимовив я. — Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.
— Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, — доводить Пищимуха. — Він усю виборчу справу на свої плечі взяв… По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися… щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув… — земський довів — та до справника, а справник — становому… От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то — по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати… Он у чім сила! Народ — звісно, як народ: темний — раз, заляканий — два… Хай йому, — каже, — отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім’ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, — пучкою взяти, а їх — і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, — повідав Пищимуха.
— З лівих ніхто не вскочив? — спитався я.
— Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є — чисте чоло, одвіювати не треба, — хвалиться Пищимуха.
— Се погано, — шкодую я.
— Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?
— Хіба ви не читали? — кажу. — Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена…
— Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров’ю та кістками її добували? — злюче увернув Пищимуха.
— Як вони її набували, то, — кажу, — інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали… Тобто так, як кріпацькі — кріпакам наділені.
— Так то ж які землі? — перебив мене Пищимуха. — Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.
— Може, воно й так, — відказую. — А закон за козаками признає одні предківські землі… І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною… А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.
— Сенат! Сенат! — хитаючи головою, замовив Пищимуха. — Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?
Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій — чималий горщик сметани.
У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.
— Немає на світі кращого наїдку, як вареники! — каже він, набираючи вдруге. — Та ще як їх гарна чепуруха зготує! — додав, скоса поглядаючи на Параску.
Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум’ям війнуло.
— А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ! — повернувся він до неї.
— Чого мені дослухатися? — з посміхом відказала Параска. — Хіба то я вареники тулила?
— А хто ж? — попитався Пищимуха.
— То наш кучер — Омелько! — випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.
Пищимуху так прямцем і поставило, наче його хто шпигонув гострим ножем у серце.
— Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав! — нешвидко промовив він. — Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався? — попитався далі в мене.
— Та не вірте, — заспокоюю його. — Хіба не бачите, що то молодиця жартує? Хоче, щоб ще дужче хвалили її.
— Ні, не буду їсти! — рішуче відказав Пищимуха.
— Чому?
— Поки не впевнюся, що їх не Омелько тулив.
— Як же ви впевнитесь? — питаю.
— Кликніть її сюди. Я вже знаю, як довідатися.
Нічого було робити — довелося кликати Параску.
— Показуй руки сюди! — повернувся до неї Пищимуха, як вона увійшла.
— Навіщо! Хіба я вкрала що? — наче образившись, каже Параска.
