— Показуй! — гука Пищимуха.
— Ну, нате! — усміхаючись, відказала Параска і виставила перед ним обидві долоні.
— Переверни догори! — наказав Пищимуха.
Та перевернула. Пищимуха прикро глянув і промовив:
— Ну, іди собі!
Параска, дивуючись та здвигуючи плечима, вийшла з хати.
— Справді, збрехала, бісова! — промовив Пищимуха і знову почав уминати вареники.
— По чому ж ви довідались? — питаю його.
— А ви не знаєте? Під нігтями борошно залишилось!
— Та ви, — дивуюсь йому, — усяку всячину знаєте.
— Від мене ніщо не вкриється! — відказує він. — Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося… От хоч би, примірно, про вашого приятеля — пана станового. Казав Василенкові: “Ой, стережися, чоловіче! не викладай йому своєї душі”. — А що він, — каже, — мені зробить, коли все те, що я роблю, законом дозволено?.. От тепер і дознався, сердяга!.. Оце маю і вам сказати: хоч він і приятель ваш, а стережіться його… Він проти вас щось замишляє, — каже він мені, доївши вареників і відкидаючись на бильце стільця.
— Ну, се, — відказую йому, — дурне ви кажете! Не поводився б він зо мною так, якби що лихе замишляв. Учора навіть, як прощався, — поцілував.
— Поцілував? — здивувався Пищимуха. — Поцілував, — спокійно відказав я.
— Ну, начувайтеся ж! — каже Пищимуха.
— Нічого мені начуватися! — відказую йому. — А от ви скажіть мені… тілько без утайки… Який там, кому і на кого позов написали?
— Се він вам хвалився? — збентежився Пищимуха.
— А хоч би й він, — відказую.
— От бісів син! І звідки він про се довідався? — пита Пищимуха.
— Значить, се правда, що написано позов? Можна дізнатися, — куди і на кого?
— Ми вже скінчили обід? — спитався Пищимуха.
— Вибачайте, — кажу йому. — Тепер хіба чайком оце все, що їли, придушимо?
Пищимуха встав, до образів перехрестився і, повернувшись до мене, мовив:
— Спасибі за хліб, за сіль і за обід, що наївся дармоїд!
— На здоров’я, — кажу йому, сам устаючи. — Може, тепер, поки Параска буде прибирати та чай готувати, ми підемо до кабінету, покачаємось трохи і покуримо.
— Хоч і ходімо, — каже Пищимуха. — Хай там, у животі, улягається страва, що чимало-таки наклали її.
Незабаром ми пішли і, засмаливши цигарки, полягали, я — на своїй постелі, а Пищимуха — вивернувся на канапі.
— Бачите, — замовив він, випускаючи з рота цілий оберемок диму, що так і закрив його від мене, — я не настоящий позов написав… Хай ті аблакати пишуть!.. А я на зразок позова зложив скаргу до другої Державної думи про нашу горемичну козачу долю. Ото я вам казав, що мене непутить отой вчинок з козаками… що хто там його вигадав, чи Сенат, чи пани-дворяни, — не знаю… От про се я й річ у своїм позові веду… І давно вже мені, по правді кажучи, хотілося дати вам прочитати та порадитись, чи вона, ота позова, на що-небудь здатна?.. От, примірно… у часописі якій надрукувати… щоб і другі прочитали… Може, таким способом хто-небудь і зверне на осю справу увагу та й здійме питання в Думі… Адже ж Дума може цьому горю пособити? — попитав Пищимуха.
— Не знаючи, що то за позов, не можу вам нічого путнього про се відповісти, — кажу йому.
Пищимуха звівся з канапи, поліз у кишеню свого каптана, витяг звідти чималий шматок паперу і подав мені до рук.
— Нате та вголос читайте… Ви добре по-нашому читаєте… А я, лежачи, послухаю, — каже він. — Може, воно навсправжки не таке жалібне буде, як мені здається, — додав він, лягаючи.
Я встав з постелі, присів до столу й почав читати. Ось що було там написано:
“До другої Державної думи:
Від ста шестидесяти тисяч нащадків колись славного Війська Запорозького, що з божої ласки мешкають по багнючих місцях та захлюпаних селах славетної на все царство Полтавщини, де позвивала свої гнобительні кубла усяка пошесть людська: обкладки, бешихи, пропасниці й інші хвороби, що їм і щоту немає, і назви їх ніхто не знає.
Жалібний позов
на Злощасну Долю
Поклик
Державная думо, пораднице наша! Зглянься на нас горопашних, не обійди нас своєю ласкою, одари нас своєю втіхою, не дай нам зовсім загинути-пропасти. Ми знаємо, що тобі ніколи, що з усіх боків тебе будуть смикати, як і твою першу сестру-покійницю смикали. Чого їй тілько не діставалося? Есдеки та есери зовсім її цуралися, трудовики — народними муками їй надокучали, порядники — з великого на неї гніву у вічі й за вічі плювали, на увесь світ кляли-проклинали, одні тілько кадети її прославляли: у сурми грали, в бубни вибивали, та щосили на увесь світ гукали, та всякого добра від тебе ждали: і землі, і волі, і користі доволі. А як покійниця несподівано закрила очі, то такого ґвалту наробили, що й самі мусили від його поглухнути-поніміти… Тепер, либонь, і вони побачили, що необережно при покійниці поводились, що треба було б тихою ходою йти, а не скоком гнати… та по шкоді, кажуть, і лях мудрий! Не будемо про те згадувати, що вже промайнуло-минуло. Нехай покійниці на тім світі легенько тикнеться та сняться їй веселі сни про волю, що за нею вона так побивалася-боліла, так старалася-клопоталася, що й наглої смерті не побоялася.
Ми тепер, наша ненько новенька, ударяємося до тебе; вислухай наш жалібний позов, розсуди нас з нашою Злощасною Долею, що споконвіку пеклом на нас дише; гне нас, до самої землі нагинає; до живих печінок діймає; уїлася, як та їржа у залізо, як трухляву деревину точить, не дає нам ясного просвітку, не хоче нас за людей мати! Зглянься на нас та послухай. Ми тобі докладно про все наше горенько спишемо, не втаїмося ні в чім перед тобою, усе по правді виложимо та розкажемо, а ти розсуди та й виріши, як нам далі бути?
Пункта перша”.
— Ні, підождіть, — перепинив мене Пищимуха. — Раніше скажіть мені, як вам оцей поклик сподобався?
— Що ж, — кажу йому, — написано добре, зрозуміло… І не без жару.
— Жар, кажете, є? — спитався він, повертаючи обличчя до мене. — Тут ще мало жару! Дальше — більше буде, — похвалився він. — Ну, читайте далі.
* * *
Тільки що я намірився читати, як Параска внесла самовар у столову і почала цокотати посудою, готуючи нам чай.
— Знаєте що? — звернувся до мене Пищимуха. — Після вашого ситого обіду та ще висмаливши цигарку, — у роті аж горить! Ходімо спершу згагу чайком придушимо, та тоді вже і за читання приймемося.
— А ще краще, — кажу йому, — і чай пити, і цікаву річ читати. Адже ж такі солодощі чаю не завадять?
— Цур, тільки чаєм не заливати! Бо це ж єдиний список на увесь світ зостався, — чернетки я знищив, — застерігає Пищимуха.
— Берегтиму, як ока, і краплі не дам упасти! — відказую йому.
Ото ми й пішли з Пищимухою до столової і зшиток узяли з собою, та, посідавши один проти другого, і почали чаювати.
Духом вимчали по одній склянці, і я почав уже по другій наливати, присуваючи зшиток до себе, щоб як наллю чаю, то зараз і читати… Коли це — як зашумить щось, як загудить — аж земля задвиготіла.
— Що воно? Буря почалася? — спитався Пищимуха.
Не встиг він осе вимовити, як у хату до нас вбігла перелякана Параска.
— Ох, лишенько, пане! — загукала вона. — До нас повен двір стражників набігло… І становий з ними!
У мене чайник закляк у руках, — а кришечка у йому тілько дзень-дзень!
— Стражники? Становий? — Чого? — здивовано запитався я.
А Пищимуха, наче його що шпигонуло, мерщій зірвався з місця.
— Певне трусити будуть, — промовив він, та мерщій за зшиток, ухопив його з стола, перегорнув удвоє та, нагнувшись до чобота, посунув його якнайглибше в халяву.
— Отут тобі буде безпечніше, — додав, розправляючись. — Може, і у вас є таке, що слід його приховати, то давайте мерщій, — повернувся він до мене.
— Та що се ви таке вигадуєте? Щоб у мене та трус? Хто ж його буде робити? Мій приятель — становий? Осе вигадали! — відказую я йому.
Тут у сінешні двері хтось як застука, — аж одвірки затряслися!
— Відчиняй! — гука з-за дверей хтось щосили.
Побіг я до кабінету, ухопив світло та мерщій у прихожу.
— Хто там такий? — питаю.
— Відчиняй, тоді побачиш! — чую голос наче мого приятеля.
— Се ви, — питаю, — пане становий?
— Та я ж, я. Відчиняйте! — спокійніше відказує мені. — Діло до вас маю.
Відсунув я засув, розчинив двері. Коли се — так зразу два жандарі і вскочили в хату та й оточили мене: один — з одного боку, другий — з другого. За ними і сам пан становий суне.
— Здрастуйте! — вітаюсь я до його. — То ви не самі, а й гостей навели з собою? Прошу ж до хати.
— На сей раз і без вашого прохання обійдемося, — понуро одказує становий, роздягаючись. — Діло до вас… получив наказ — вас обиськати, — ще понуріше доводить мені.
— Що ж, — кажу йому, — як такий наказ маєте, то треба його виконувати… Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, — додаю йому образливим голосом.
— Там, — одказує він, — побачимо. Само діло покаже. — Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.
— Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали! — наказав пан становий жандареві.
— Слухаюсь! — одказав той і вмить вискочив надвір.
Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.
— Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви — робіть те, що вам буде наказано, — суворо звернувся до мене становий.
Дивлюся я на його і — не пізнаю… Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, — суровий та гордий.
— Ходімо перше всього до кабінету… Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку… Папери всякі… прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, — наказує він мені, вступаючи у світлицю.
Я — за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.
— О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, — каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.
— Я, пане становий, за понятого не можу бути, — одказує Пищимуха своїм гучним голосом.
— Цікаво знати, чому? — пита його, усміхаючись, становий.
— Мені треба додому їхати, — доводить той.
— Пустяковина! — одказує байдуже становий.
— Пустяковина, як свиня не кована! — забубонів Пищимуха. — Мене дома ждуть.
— Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, — якось глузуючи, мовить становий. — Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.
Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп! — аж склянки дзеленчать на столі.
— Я нікому ніяких позовів не складав, — ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.
— Таїтесь!.. А до мене певні чутки доходять, — усміхнувшись, мовив становий і повернувся до мене.
— Приступимо ж мерщій до роботи, часу нічого гаяти. Он і вашому гостеві треба додому поспішати, то не будемо його задержувати.
Та, се кажучи, і напрямився до кабінету. Жандар — за ним, я — за жандарем, оглянувся — коли й другий, попорядкувавши надворі, вернувся до нас і цокає острогами, йдучи слідом за мною.
— Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі, — язик у роті кілком став! — бубонів Пищимуха, йдучі й собі за нами.
Увійшли ми до кабінету, жандарі поставали коло одвірків на сторожі, а ми всередину вступили. Пан становий почав мою шафу з книжками обдивлятись.
— І навіщо ви отаку силу книжок набгали? — звернувся до мене пан становий. — Скілько-то грошей на їх переведено!.. Може, у вас список книжок є?.. Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати — що воно та до чого, — дуже забарно. А як по списку, то я миттю його переберу і, яка зацікавить, оту й подивимося…
— Список, — одказую йому, — є. Тілько в тім списку одні назви книжок. Навряд по їх можна довідатися, чи то добра книжка, чи лиха.
— А ви думаєте, я їх мало на своїм віку перечитав? — спитав мене становий. — Я й такі читав, що вам, може, не доводилося і чути про їх! — похвалявся далі. — Ось ке ваш список.
Я мерщій витяг цілу книжку з столу і подав становому.
