— Бачили ви коли-небудь Бантиш-Каменського — “Історія Малоросії”? — беручи у мене з рук списка і присідаючи на стул до столу, спитався становий. — От книжка, так книжка! Усе тобі там описано; про всіх гетьманів є.
— У мене, — одказую, — Бантиш-Каменського нема, а Костомарова є.
— Кого? — здивовано спитався становий.
— Костомарова, — кажу, та й почав йому перелічувати Костомарові писання: “Богдан Хмельницький”… “Виговщина”… “Руїна”.
— Читав, — перебив мене становий. — Казна-що! Не вистаче він проти Бантиш-Каменського… Тут і патрети кожного гетьмана є… А в Костомарова ж нема патретів?
— Нема, — одказую.
— Ну, то що ж! — радісно промовив становий. — Та чого ви стоїте передо мною? — повернувся він до нас. — Сідайте, бо, стоячи, і ноги заболять.
Ми посідали: я на стул: біля столу, а Пищимуха — на канапі.
— А є у вас така рідкісна книжка, як “Звичаї і обичаї малоросів”? — спитав, повертаючись до мене, становий.
— Ні, — одказую, — і такої нема.
— Еге!.. У сій книжці трохи і мого гріха є, — додав далі.
— То й ви, пане становий, по писательській часті грішили? — спитав його жартівливо Пищимуха.
— А ви думаєте, що ви один тілько на се мастак? — одповів йому згорда становий. — Ви пишете, та нічого не печатаєте, а у мене от і печатане є!.. Звісно, не пустяковинка яка-небудь, а корисна штука… як, приміром, борщ зварить… путрю… саламаху… “вашу… Оте все списано у тій книжці… Був у нас, бачите, такий віце-губернатор… наш-таки — пирятинець… Потім і до губернатора дослужився… Так ото він і видав оту книжку, ще як віце-губернатором був… “Звичаї і обичаї малоросів”… Написав циркуляра, щоб ми, поліцейські служащі, збирали всякі відомості про те, як живуть малороси, які у їх звичаї й обичаї… що вони їдять і як та страва готується… А я тоді був становим у самій Опошні… Знаєте опошнянські сливи?.. Містечко таке… Велике містечко і давнє… Ще за козаччини воно славилося… І тепер опошнянці зовуть його городом, хоч воно всюди містечком пишеться… Так я ото, у сім містечку живучи, багато-багато всякої всячини про страву малоросів зібрав та гарненько усе те списав, та по начальству і послав… Довго не чутно було, що з моїми писаннями сталося. Коли так — через рік, чи що, — приходить лист від самого таки віце-губернатора, у якім він дуже дякує мене за поміч і засилає на пам’ять свою книжку… Давай я її читати. Як дійшов до одділу “Кухня малоросів”… то, щоб ви думали?.. Усе те, що я посписував, — усе дочиста напечатано… Он воно що! — додав становий. — Е-е-е… корисна книжка!.. Ну, та годі нам балакати, час і до діла братися.
І, се кажучи, присунув ще ближче свого стула до стола і почав списка вичитувати.
— Бо-Бокль… Історія ціві-цівілізації в Англії… — прочитав він уголос. — А ке сю книжку! — повернувся до мене.
Я подав. Він підняв палітурку, перегорнув один листочок і глянув набік.
— Цензурою дозволена… Ну, нате, поставте її на місце, — сказав він мені, віддаючи книжку.
Я мовчки поставив.
— Дре-дре-дре… Дрепер! — аж скрикнув становий, читаючи далі, і сплюнув. — Ну й прізвище?! І язика зламаєш, поки вимовиш. А се що за книжка?
Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, — подав становому.
— Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.
— Та в мене, — кажу, — безцензурних немає.
— Немає, кажете, — перепитав становий. — Се добре, що немає… Святе діло — ота цензура!.. Зразу видко, що книжка путяща… І скажіть мені: на якої лихої години все добивались, щоб оту цензуру одмінити? Скілько тепер без отії цензури усякого сміття печатається?.. Щоб довідатись, — як от тепер, приміром, мені доводиться, — чи путяща книжка, чи лиха, — треба всяку з їх прочитати… А коли ж його читати, як свого діла не обберешся?.. Трудне, скажу я вам по правді, наше служебне діло і, не доведи господи, яке трудне!.. Та ще й час такий лихий настав, що так і стережися… З одного боку — судом тебе стращають, а з другого — і начальство по головці не погладить, якщо проґавив. Як мине день благополучно, — то й слава тобі господи!.. Ну, та що ж робити? Узявся кажуть, за гуж, то не кажи, що не дуж. Служиш — треба й робити… Охо-хо-хо-о! — зітхнув становий і знову почав список перечитувати.
* * *
Він читав більше про себе, коли-не-коли стиха мугикаючи щось під ніс. Ми з Пищимухою сиділи й дивилися, як він виводив очима по писаному, як перегортав листок за листочком. У хаті було тихо та сумно; мене почав сон розбирати, а Пищимуха, сидячи на канапі, собі щось колихався.
Коли се зразу щось як писне! та так і розкотилося по хаті.
— “Да воскресне бог і розточа-а-аться вразі його!” — почулося серед нас.
Ми так з становим і кинулися. Глянемо, — а Пищимуха сидить, закривши очі, та колишеться. Потім лупнув очима, глянув на нас.
— Не лякайтеся. — промовив. — Се в мене в животі… Таки не помирилися вареники з уткою, — і, се кажучи, взявся за живіт руками.
— Болить? — усміхаючись, спитався становий.
Пищимуха тілько замотав головою і, підвівшись, напрямився виходити.
— Нельзя! — заступаючи йому дорогу, вимовив жандарм по-московському і вхопився за піхву шаблюки.
— Пусти, пусти!.. Можна, — приказав становий, здержуючись, щоб не зареготати.
Жандар одскочив, а Пищимуха, дрібненько ступаючи, мерщій подибав на кухонні двері. Як вийшов Пищимуха, то становий так і залився реготом.
— Ну й штукар осей Пищимуха! — промовив він, витираючи платком очі.
— Ми сьогодні таки справді добре пообідали, — кажу я становому, щоб вигородити товариша.
— Та тож-то й є! Досидівся, що далі вже й нікуди. А нема того, щоб раніше сказати? — промовив становий і знову почав список переглядати.
Я мовчки сидів та дослухався, чи швидко вернеться Пищимуха. З ним все-таки було якось охітніше, а без нього — так і здавалося мені, що от-от мій приятель, пан становий, повернеться до мене й почне прохати їхати з ним. А, правду кажучи, мені дуже не хотілося міняти свою теплу й обхідчасту хату на якусь невідому мені квартиру.
Коли чую, — щось тупає, тілько наче не одно, а двоє йде. Глянув я — огрядна постать Пищимухи з столової суне, а за ним — ще щось шкряботить. Пищимуха увійшов до нас, і я забачив у столовій Омелька, що з-за стола махав на мене рукою і викивував головою.
— Пане! пане! А йдіть лиш сюди! — гука на мене Омелько.
— Що тобі? — питаю його.
Становий собі повернувся.
— Тобі чого треба? — суворо обзвався становий.
— Се, — кажу йому, — мій кучер. Чого тобі треба? — знову питаю Омелька.
— Та йдіть сюди!.. Маю щось сказати.
— Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш! — приказав йому становий.
— Та я, бачте, до пана з просьбою… Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.
— Нащо тобі зараз гроші? — спитався становий.
— Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують… Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася — за півроку зажито! — каже, чухаючись у потилиці, Омелько.
У мене так мурав’ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. “Пропало, — думаю собі, — все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно”.
— Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже! — одказав Омелькові становий.
— Може, його й дурний піп хрестив, — не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали? — каже Омелько.
— Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити! — скрикнув на нього становий.
— Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, — рішуче одказав Омелько… Я не за чужим прийшов, а за своїм! — додав він з притиском у голосі.
Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, — трохи він ними вогню не креше. “Ох, буде ж тепер, — думаю, — Омелькові!” Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:
— Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.
— Не треба! — сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:
— Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!
Омелько вертнувся і мерщій зник.
— Ох, діла-діла! — зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.
— Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив! — промовив Пищимуха.
— А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи! — почав скаржитись становий.
Коли се — і Омелько з стражником увіходять.
— Я — нічого, ваше високородіє, — одказує той.
— Нічого? — перепитав становий. — А не казав ти, що його пана заарештують?
— Так тошно… говорив. Но се було в шутку… чтоби, значить, попугать хахла.
— Яке там в шутку? Навсправжки казав… От і Параска чула! — увернув Омелько.
Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:
— Тебе на сторожі поставлено?
— Так тошно! — випалив той.
— Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика! — грізно наказав становий.
— Слухаюсь! — одказав стражник.
— Іди собі!
Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.
— А ти чого зостався? Іди й ти! — повернувся до нього становий.
— То пана, значить, не арештують? — спитався Омелько. — Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, — базікав Омелько.
— Іди, кажу, а не базікай тут! — гукнув на нього становий.
— От дивіться, — здивувався Омелько. — Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати… Мені аби пана мого не зачіпали… Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш… Добрий пан… справедливий! — одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.
— Ну, та йди вже! — наказує йому становий. — Як скінчимо діло, тоді виясниться, — додав наприкінці.
— То тоді мене кликнете? — нерішуче спитався Омелько. — Бо пан хоч і добрий… справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко…
— От причепа! — скрикнув становий. — Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.
— І защо його в три шия? Я й сам піду… Мене аби кликнули… щоб значить, моє не пропало… от чого я добиваюся! — виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.
Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.
— Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш! — лементував надворі різучий жіночий голос.
— Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, — чувся другий — чоловічий.
— Хто ж не велів? Хто не велів? — ще з більшим притиском желіпав жіночий.
— Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит — нельзя! Не пущу! — рішуче гукав чоловічий.
Ми всі насторочились. Що воно за змагання і хто б це такий добивався сюди?
— А піди дізнайся, що воно там таке? — наказав пан становий жандармові. Тілько що той порвався було іти і забрязкотів острогами, як двері в столову розчинилися і в їх трохи не разом вскочили: наша шептуха — баба Горпиниха, а за нею стражник, що надержував її ззаду за край кожушанки. Горпиниха, держачи в одній руці щось кругле, зв’язане у хустину, другою рукою вхопилася за одвірки і, з усієї сили напружуючись, тягла стражника за собою.
— Стій, бабо, стій! — наставляючи проти неї руки, запинив їй дорогу жандар. Побачивши перепону спереду, стражник випустив з рук край кожушанки баби Горпинихи, а та, поточившись, так і вскочила в жандармові обійми. Пищимуха не видержав і на всю хату зареготався, і я, ледве здержував себе, щоб не сміятися; другий жандар, що стояв біля дверей, теж грав очима. Один тілько пан становий був спокійний і рішучий, хоч би довелося і смерть прийняти.
