— Моя ти матінко! — скрикнула баба Горпиниха, — одного ірода здихалася, другому у лабети піймалася! Бий вас сила божа!.. Згинь, сатано! Щезни! Пропади… Тьфу! Тьфу! Тьфу! — спльовувала баба Горпиниха.
— А що тобі, бабо, тут треба? — виходячи на поріг кабінету, спитався її пан становий.
Як угледіла баба Горпиниха станового, то відразу її обличчя так і заграло радістю, немов вона рідного батька побачила.
— Здоровенькі були, наш начальник і благодітель! — замовила вона, низько уклоняючись становому. — Прикажіть ради самого Христа-спаса, щоб осі гнобителі, — бодай вони шибениці не минули! — не знущалися з баби Горпинихи. Що я їм такого зробила? З чим лихим удалася сюди, що вони мене не пускають? Я до свого пана, — дай йому, господи, віку довгого та життя доброго! — йшла. А він — отой прудиус, — і вона махнула рукою в той бік, де стояв стражник, — в одну шкуру: не пушу!.. Я — вперед, а він — за мною; та вхопив мене, як той рябко, — звиніть, що скажу, — за край кожушанки, та й тягне назад, не пускає!
— Бабо, бабо! Так не можна на стражника казати, — почав її остерігати становий. — Який він рябко? Рябком тілько собаку звуть, а він — стражник… законом наставлений на те, щоб за порядком слідити… Він ваш начальник.
— Який він начальник, коли він тілько й зна, що чіплятися до всякого? — заперечила баба Горпиниха. — Ви у нас начальник! Ви — і розпитаєте, ви — і розсудите, як слід… А він?.. Ох дайте хоч одсапнути! дайте хоч одпочити! А то ж так заморив, так заморив, що й духу нестає! — заскаржилася баба Горпиниха, позираючи кругом себе, де б його сісти і, набачивши першого стула та не питаючи нікого, — прямісінько так і повалилася на його.
— Спочинь, спочинь, бабо, та й розкажеш, чого прийшла сюди, — каже їй становий. — А ти — повернувся він до стражника, — іди справляти своє діло.
Стражник вийшов, і жандар знову став на своє місце біля одвірків, а пан становий походив, походив по кабінету і сів на свого стула. Баба Горпиниха сиділа у столовій і важко одсапувалась.
— Осе таке! — розмовляла сама з собою. — І не думалося такої напасти зажити!.. Хоч би приснилося що таке, що помітку дало б про напасть… І не сталося ж нічого, а от — дивись ти!
— Напасть, бабо, не по дереву ходить, а по людях! — промовив до неї Пищимуха.
— Що кажете таке? — не вчувши, запитала баба і, уставши з стула, напрямилася до нас іти. Жандар порвався було їй дорогу заступити, та пан становий зупинив.
— Пусти, пусти бабу. Хай скоріше розкаже, чого їй треба, та мерщій і йде собі, — сказав він.
Баба Горпиниха, човгаючи по долівці ногами і поправляючи очіпка на голові, увійшла до нас.
— Ну, кажи, чого тобі треба? — попитав її становий.
— Та чого ж мені треба? — перепитала баба Горпиниха. — До пана мені треба. Пріську-московку знаєте? — приступаючи до станового, мовила вона.
— Яку Пріську-московку? — спитався становий.
— От тобі й забули! — здивувалася баба… — Товсту таку та дебелу: як іде, то під нею аж земля двигтить!.. Чорнобрива та кароока, а на обличчя — як на кір горить! Її чоловіка у москалі взято, а їй той рік бог сина дав.
— Від того, може, що журилася дуже за чоловіком? — лукаво моргнувши оком, спитався становий. Баба єхидно усміхнулася і нащось витерла пальцями куточки свого рота.
— Та, може, й від того! Хіба воно не горенько молодій та при здоров’ї жінці зостатися самій без чоловіка?.. От мені дивно, що ви її не пам’ятаєте? — знову вона повернула на своє. — А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнилися по службі та й зосталися переночувати у волості… Вона либонь тоді і приходила до вас…
— Ти казна-чого не плещи, а кажи діло! — замовив до неї становий, коли побачив, що баба Горпиниха чогось затнулася.
— Розпитатися у вас, чи не чутно що про її чоловіка, — похопилась баба. — “Увічливий, — каже, — такий отой пан становий, — пошли йому, боже, доброго здоров’я!.. Почала я, — каже, скаржитися на своє гірке життя, що і запасу нема ніякого, і заробити нігде… І що б же ви, — каже, — думали?.. Корбованця дав! — скрикнула баба.
— Та кажи вже діло! — перебив її сердито пан становий.
— Ну, так ота Пріська-московка та візьми і занедужай… бог його знає, що з нею сталося таке!.. Милісінька, здоровісінька була, а то зразу — і ноги ломить, і руки зводить, а в животі, — то вибачте, що скажу, — як корова реве!.. А я… та ви ж таки знаєте, що я цьому горенькові трохи допомагаю… Ото вона прислала старшу дівчинку по мене… “Будь ласка, — каже, — бабусю, прийдіть та допоможіть матері, — криком кричать на всю хату!” Ну, звісно, як же мені не піти? — Пішла я з дівчиною. Увійшла в хату, а вона, нещасна, на полу в’ється та криком кричить! От я і почала її відчитувати… Вичитаю од перестріту — не бере, зачала від уроків — не помагає… А вона, нещасна, трохи на стіну не випинається… І-і-і, лишенько! Що ж тобі, — думаю, — робити! Скинула я горщичок… запарку заварила. Почала утихати моя молодиця… “Ну, слава тобі, господи! — думаю. — Значить, натрапила на слід…” Підождала я трохи, питаю: А що тобі? — “Ох, — каже, — спасибі вам, бабусю, від живота одійшло, та до серця доступило… так пече, так пече!..” — Потерпи ж, — кажу я їй, — трохи. Побіжу я ще до свого пана, у нього, — дай йому господи здоров’я! — усякого лікарственного запасу багато: і масті всякої, і капельок… Попрошу я в нього капельок від серця. Та се кажучи, узяла оце горщатко, — при сьому слові баба Горпиниха показала горщатко, зав’язане в хустку, — та — хаміль — і поспішаю сюди. Приходю, значить, у двір і байдуже собі… Знаю, що у пана собак немає… чимчикую двором до хати. Коли це — де не возьмись отой страждальник, чи як ви його там величаєте, — що від його нікому просвітку немає! — та до мене. — “Ти, — пита, — куди?”. — А тобі, — одказую йому, — яке діло? Ти й сюди забрався? На підслухи ходиш?.. Ось я, — хвалюся йому, — панові скажу. Може, у три шия заробиш, щоб по чужих дворах нічної доби не тинявся! — “Не тобі, — одказує мені, — старий шкарбуне, розсуждати, чого я тут. Вертай назад!” — То, — кажу йому, — дурне: не до тебе я прийшла, не тобі мене й завертати. — “Сюди, — каже, — нельзя. Нікого не велено пущати”. — Цур, дурню, — одказую йому, — і масла грудка! До нашого пана завжди вільний доступ, — хоч удень, хоч вночі! — “Був, — каже, — колись вільний, та не тепер… Ось ми, — каже, — твоєму панові позбавимо волі, а то він носиться з нею, як з писаною торбою!…” Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухати гидко. Ну, я, щоб не змагатися з дурнем, — від його мерщій та і йду собі швиденько. А він за мною, та — хіп! ззаду за кожушанку. Учепився, наче рябко зубами. Я пнуся вперед, а він тягне назад… “Що його, — думаю, — з такою нахабою робити?” Та й замахнулася на нього оцим горщатком… А він як скрикне: бонба! да аж до землі присів і випустив мене.
Тут Пищимуха на всю хату зареготався. Узяли і мене смішки. Дивлюся, — жандарі собі очима грають, а пан становий, здержуючись від реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміялася і всіх обвела очима.
— Та як, як, бабо, назвав стражник ваше горщатко? — запитав, регочучись, Пищимуха.
— А я почім знаю, як він його назвав? Він його ніяк не називав. Скрикнув тілько “бонба”! та й пустив мене. Я тоді — дай боже ноги. Та мерщій до дверей. А він знову підвівся та ще дужче — за мною! Ну, я вже тут ускочила в сіни. У сінях він мене знову піймав за кожушанку… Цупить назад. “Ні, тут уже, — думаю, — не покуриш!” Ухопилася я чимдуж за одвірки, мерщій розчинила в хату двері та й його потягла за собою… Ото ми і вскочили обоє… Так отака мені, бачите, причина з отим бісовим страждальником, щоб йому добра не було!
— Бабо, бабо! Ти казна-чого не плещи… не лайся, — зупинив її пан становий.
— Як же його не лаяти, як він, наче та собака, причепився? Якби, — поздоров, боже! — не ви, наш начальник і захисник, то прийшлося бідній бабі хоч пропадати!.. Я ж, — як от ви самі бачите, — за ділом ішла, щоб людині допомогти, а він — учепився та й учепився, щоб за нього все лихо отак чіплялося! — невгавала баба Горпиниха.
— Ну, добре, добре!.. Чули вже се, чули, — знову перепинив її становий. — Справляй мерщій своє діло та йди собі, бо в нас теж діло. Ніколи.
— Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку, зарятуйте… Дайте капельок, — повернулася баба Горпиниха до мене.
— Яких же вам капельок треба? — питаю її.
— Від серця, паночку! Що колись ви Дульчисі давали… це, здається, було торік, у петрівку… Пахучі такі, м’ятою пахнуть, — доводила мені баба.
— Та то ж, бабо, не від серця, а від живота… як у кого живіт заболить… різачка нападе, — кажу я їй.
— Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?.. — Від живота ж і до серця доходить. Що живіт, що серце — то все ж воно вкупі… Одному допомогло — і другому допоможе!
— Та давайте вже їй і м’ятних, і гофманських, — повернувся до мене пан становий… — Се самі і є капельки жіночі! — додав він.
— Се отих біленьких… кріпких? — спиталася баба Горпиниха, радіючи, що їй нагадали, як зовуться крапельки. — І-і-і, що за добрі оті гофманські каплі… цілющі! Якщо ваша ласка, то всипте і їх трохи, — повернулася вона знову до мене.
Якби ся розмова з бабою була сам-на-сам, то я б її добірніше розпитався, чим занедужала боляща, та тоді і дав би тих ліків, які признавав найцілющими; а як осе все лучилося випадково, та ще в такій скруті, — то я, не вагаючись, мерщій одсипав у невеличкі пляшечки і м’ятних, і гофманських капель, як раяв і пан становий, — бо був певний, що вже не порає чого лихого — та й віддав бабі, додавши: “Більше не давайте за раз як по п’ятнадцять капель”.
Баба аж у ноги поклонилася та дякує:
— Пошли вам боже та пречиста мати всього доброго, як ви отакі добрі до нас!
— Та годі вже тобі дякувати та поклони бити. Іди мерщій від нас! — каже їй становий.
— Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, наш начальнику і пораднику!.. Піду. Зараз піду… Дайте тілько пляшечки приховаю, щоб не розгубити, бува, по темноті. — І, це кажучи, баба Горпиниха почала при нас розстьобуватися, та, висмикнувши пазуху з сорочки, почала закручувати в неї оті пляшечки.
— Та геть собі, бісова бабо! Ти ще отут при нас і роздягатися почнеш — скрикнув на неї пан становий.
— Не зналася, паноченьку, ніколи з ними не при хаті їх згадуючи! — затанцювала баба, застібуючись, і підтюпцем вибігла з кабінету.
— Се ще гірше від отого вашого… причепи!.. Таку тілько пусти, то не знатимеш, як і здихатися, — мовив до нас становий. — Недаром її і стражник не пускав… Се, видно, та баба, що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колись Олекса Стороженко… Ото хто писав, так писав!.. Не теперішніх писак! — похвалився він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.
— А ви і Стороженка читали? — спитався його той.
— О-го! У мене ціла книжка його писань є, — почав був становий, та затнувся, бо тут саме баба Горпиниха знову до нас повернулася.
— Вибачте, добродію, що перебиваю вас… Накажіть кому-небудь провести мене від отого сибірника… чи то пак, — при сьому слові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, — страждальника… Бо він за мене знову вчепиться, як учепився було тоді, як сюди йшла! Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареві провести бабу аж за ворота.
— Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, боже, всього, чого тільки жадаєте, — і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шию медалю з хрестом! А тому сибірнику — отаку болячку на саму пику! — показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячи з хати.
— От загаяла, бісова баба! — мовив становий. — А ще кажуть, що в станового немає діла? З однією отакою бабою скілько мороки набралися?.. Ну й служба? І-і-і — й служба каторжна!.. Одні вибори чого стояли?.. Слава богові, що вони так скінчилися… А якби ліві вскочили? — сказав він і очі зажмурив.
— Може, і справді бабине жадання збудеться… медаля з хрестом заблищить на шиї? — обізвався до нього Пищимуха, моргнувши до мене оком.
— Ой, не лукавничайте!.. Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? — повернувся до нього пан становий.
— Я? — злякано спитався Пищимуха… — То в мене звичка така, — поправився він далі: — і усом моргаю, і бровами поводю…
— Ка-ажіть!.. А я добре знаю, що сьогоднішні вибори вам у печінках сидять, — усміхнувшись, каже становий.
— Аж нічогісінько. — одмовив Пищимуха, похнюпившись. — І чого б їм у ті печінки лізти?
— А от, бачте, і полізли, — граючи очима, мовив становий. — Та буде базікати. Ну, ще знову за діло, — додав він і, перегорнувши чимало листочків, почав знову мій список читати.
* * *
Довго він вичитував та перечитував; то перегортав декілька листочків, не перечитавши, то знову вертався назад і читав часом уже й читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючись коли-не-коли один з другим. Жандари стояли, як верстви, коло дверей і сонними очима дивилися на нас… Тихо, сумно, сонно… Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу або замутить ті лопотання перегортуваних листочків.
Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.
— Спати хочеться? — питав його становий.
— Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба? — спитався Пищимуха.
І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.
— Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, — мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: — Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно… Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се? — повернувся він до мене.
— Ваша воля — ваша й сила! — одказав покірно я.
— Та воля — то моя… А я вас питаю, чи згодні?
— Якщо не довго будете держати у себе — то згодний, — одказав я.
— Держатиму, скілько буде треба, — неласково мовив становий. — Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може — десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!
Дивлюся — Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, — згоджуйся, мов.
— Згоден, — відказав я.
— Ну, добре! Ми так і зробимо, — каже становий. — Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.
— А як мені якої книжки буде треба? — угинаючись, замовив я.
— Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам’ятаєте. Навіщо вони вам здалися? — спитав становий.
— Іноді справитись треба, — кажу я.
— Пусте! — рішуче одказав становий. — Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті… Підожде! — рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.
— А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки! — додав мені.
Я одімкнув одну, висунув.
— Тут, — доводжу йому, — розхожі гроші.
— Не треба! — мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.
— Звісно, — одказую. — Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.
— Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.
— Твори волю пославшого мя! — увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.
— Ну, другу одмикайте.
Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.
— А се що за книжка? — витягаючи її, спитався становий.
