— Ходімо, посідаймо на рундуці, — одказала вона, виступивши з сіней, і опустилась на рундук.
Василь сів коло неї, обхопивши рукою кругом стан і, пригорнувши, тихо поцілував її. Вона не одхилялась, а ще мов ближче пригорнулась до його.
— Чого журишся? Чого сумуєш? Кажи.
— І сама не знаю, — зітхнувши, сказала вона.— Так чогось зразу важко стало. Так гірко. І навіщо хоч про ту волю повели розмову… А он бач, — і вона вказала рукою на будинок, звідки неслася весела ігра, лився світ, наче що всередині його палало.— Гуляють… а полягають — іди присипляти їх… О, прокляті!.. Коли б ти знав, як мені хочеться вмерти. Отак би руки сама на себе й наложила… Хоч воля, хоч смерть.
— Такій молодій та умирати?
— А вже як таке життя… Яке наше життя? Як собаку ту одірвали від батька-матері, від дому і взяли сюди старого бахура тішити…
Перед ними, наче з-під землі, виросла висока Йосипенкова постать.
— Що ти сказала?— спитався прикажчик.— Ану, ну, ще скажи!
Василя наче по голові хто обухом ударив від тих слів. Він сидів і тілько слухав, як у його голові дзвонило.
— Ах ти, поганко, мерзавко! Та ради такого барина тобі щодня, щогодини треба богу молитися, а ти, падло хамське, таке говориш. І язик у тебе повертається вільно? І не стане він руба тобі серед рота? Ходімо лишень, я тебе до барина поведу. Замість того, щоб тобі у горницях сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню. Ходімо, — і вхопивши міцною рукою плече, він, як ту пір’їну, поставив Мотрю зразу на ноги.
— Куди? Ні з місця!!— гукнув Василь, уставши перед Йосипенком, як верства, і загороджуючи дорогу.
— І ти сюди, волоцюго, зводнику! З тебе все лихо встає. Іди й ти за нами. І тобі дістанеться на горіхи, — сказав він, рвонувши Мотрю так, що вона, наче груша, геть одлетіла.
Василь, як змій, важко дишучи, кинувся на Йосипенка і насів його, як кібець горобця.
— Ох, лишенько! О, рятуйте! — не своїм голосом залементував Йосипенко на весь двір.
Усе, що було в кухні, зразу вискочило на двір. Всі побачили таке, якого ще ніхто зроду-звіку не то що не бачив, та у гадці здумати не зміг. Де ж? Йосипенка, першого після пана, старшого у Зеленій горці, віють на всі боки. І хто ж? Кучер Василь. Дівчата полинули, хто куди знав, хлопці густою лавою обступили, чужі кинулись одіймати Йосипенка, котрий не переставав репетувати:— О, рятуйте, хто в бога вірує! Ох, уб’є ж, уб’є, сучий син! О, рятуйте, рятуйте! —
— Рятувати тебе? — кричав Василь, садячи здоровенні кулаки і в боки, і в морду Йосипенкові.— Тебе рятувати, що на підслухи ходе, що на підкупи здався. Ось я тебе порятую.
— Василю! Годі! Що се ти — збожеволів?— гукали парубки, тягаючи його за плечі. Василь, наче острогами, обвивав ногами кругом Йосипенка і качав його за собою, аж поти не прибігла Йосипенкова жінка Одарка. Та зразу, проскочивши поміж парубками, усім своїм тілом налягла на Василя, і, хоч сама упала, зате і Василя звалила. Йосипенко, як несамовитий, схопився і чимдуж подрав у садок. За ним гналася Одарка і кричала:— Куди ти, дурню! Іди до пана! Іди зараз жалітись.— Зчинила такий крик-ґвалт, що з другого двору пани почули і прибігли на той лемент.
— Що тут таке? Чого ви, вражі сини, бійку збили? Аж ось і Гамза суне.
— Хто кого? — пита ще здалека Гамза.
— Я, я! — викрикує Василь, блідий, увесь тремтячи.
— Кого?
— Прикажчика.
— Прикажчика? — переспросив суворо пан.
— Еге, його. Хай на підслухи не ходе. Хай до нас, молодих, не мішається. Чого йому треба було? Ви звеліли — гуляй скілько хоч. Чужі люди зібрались, а він на підслухи прийшов… Я йому і дав по зашийку.
Гамза мовчав. Всі думали — пропав тепер Василь!
Всі ждали слова; узять його! Василь стояв — на все рішучий.
— Так йому і треба! — відказав покійно Гамза і, повернувшись, пішов з двору. За ним повернули й пани. Дворові і чужі, й свої, стояли і дивувались: що ж воно за знак? Такого ще зроду не було. Бувало одно словце шепне Йосипенко про кого панові — і не знать де чоловіка дінуть, а тепер усі бачили, як Василь віяв Йосипенка, і пан ще погладив Василя. Це щось та значе. Пан злякався!— шушукались дворові і ждали на завтра розправи.
Зійшло сонце і освітило сумне дворище. Всі ждали — пан устане і почнеться розправа. Василь сам дожидав її. Пан устав, кликнули до його Йосипенка. Пішов Йосипенко і прийшов, а Василя не кличуть, і ніщо не віщує нічого. Пройшов день, пройшов і другий, і третій — не чути нічого. Всі наче перед смертю ходять. “Значить, усім буде, усім достанеться”, — думають дворові. Рахують, яку б його кару вигадати. Василь ні живий ні мертвий. Не їсть, не п’є, не говоре ні до кого, та і його всі стороняться, аж почорнів, з лиця спав.
Одного дня Василь вів коней повз сад до водопою. На окопі стояла Мотря і махнула на його рукою.
— Приходь сьогодні сюди уночі, — сказала вона, коли він наближався, і скрилась зразу у вишнику.
Ніч була тиха та ясна. На темно-синьому небі плаває ясний місяць, наче хазяїн обдивляється своє добро: заглядає в глухі кущі, під великим деревом розкидає, мов з павутини виткану, узорчату сітку, на Пслі плететься з легенькими хвилями, хитається на їх, мов мала дитина на дощечці, а на полях, по долині, наче сніг, розсипає свій промінь білий. Хороша у таку ніч Зелена горка: наче зачарована, спочиває вона серед того білого світу, серед срібного сяйва; нічна роса розправляє зів’яле денною спекою листя її пишної рослини і якимсь тихим шелестом сповняє спокійне повітря. А там знизу, з лук Пслових, білим курищем здіймається туман, піднімається вгору, чіпляючись за дерева, за траву і, наче білим пологом, прикриває її ноги.
Василь, знаючи, що та дорога, котрою він водив коней до водопою, не завжди безпечна, то часом хто з поля або на поле проїде, то дівчата побіжать викупатись, не йшов зарані, хоч його, мов за поли, тягло туди. Там, певне, вже Мотря дожидає його. Хай дожидає. Краще коли ніхто не побаче, ніж розплещуть… І він, посмоктуючи люльку, снує у конюшні коло коней і зажида, коли потушаться всюди огні. А як на те — у прикажчика маячить він з вікна. Аж ось і там потухло. Тихо-тихо стало серед двору, наче серед цвинтаря, на кладовищі. Він мерщій, накинувши клямку на залізний прибой, вийшов з двору і похилив з гори до річки. Він йшов тихо, додивляючись до кожного куща, чи не хитається він, чи не видно з-за його любої йому постаті.
Ось пройшов уже і те місце, з якого вона гукала удень на його — немає, не видно. Він пішов до річки. Тихо коте у крутих берегах Псьол свої легенькі хвилі, золотом відбивають вони в місячному світі. Він став, задивився, загадався. Пройшле життя його стало перед ним, мов на долоні, та таке гірке, таке непривітне. Ні батька, ні матері він не знає. Виростав у птичниці Хіврі, годуючись птичою долею. Та Хівря була, кажуть, близька товаришка його матері. Як Хівря умерла, нікого близького у його не зосталось, його взято до прикажчика, у послугу. Пан наглядів, узяв до себе в козачки. Всі любувалися його пишним убором. Він і сам любувався ним, коли б не така гірка доля: сиди, Поки пан сидить, набивай, подавай йому люльку за люлькою. Каторжне життя! Скілько раз чубук ходив по його спині, скілько раз кучерявий його чуб зоставався у руках панових. Того ніхто не бачив. А Василь не мав нікого, кому б повідати своє горе. З дівчатами горничними він більше жив. Тим — аби пореготатися, посміятися, а не находилось ні одної, котра б пригорнула його, як старша сестра. Ось він став виростати. З козачків розжалували його в пастухи. Сміялись з його хлопці, коли побачили у рваній козачковій одежі. Заставляли бігати за скотом, за лошатами. Не слухався — били. А то і так — кулачки заведуть, граючись, і насадять боки Василеві! Трохи та потроху обжився він, почав підніматись на ноги, у силу вбиратись. Уже були такі, кому й він накладе. На конях цілий день ганяє. Вивчився так на їх їздити, що на неїждженому поїде. Пішла про його чутка на всю економію, дійшла до пана і прибила Василя знову у двір. Дворові порядки задавили, степове життя зовсім вийшло у його з помки. Там, на степу, тілько й право — право дужого. А Василь, як найдужчий, усіма верховодив, над усіма старшинував. Тут, у дворі, не те, зовсім навиворіт, Йосипенко усіма верховодить, що сказав прикажчик — слово його закон. З першого разу не злюбив Василь Йосипенка, сміявся, глузував з його товстого ситого брюха, з його розпорядків.
— Ох, хлопче, — предостерігали його учені дворо. Ти говори, та не договорися.
— Щоб я, щоб я?— гукав, розпалившись, Василь.— Я серед його товстої пики вчеплюсь!
Звісно, все те зараз ходило до Йосипенка. І між прикажчиком і новим кучером почалися сварки, зачіпання. Почалося спершу з вівса, сіна.
— Щось у нас багато вівса сходе, — каже Йосипенко.
— Я поїв, — одказує прикро Василь.
— Та ти мені цього не толкуй! — лютує Йосипенко.— Знаю я вашого брата. Набере мірку та й понесе у шинок., — Я ж, я і ношу, — спокійно одказує Василь.
Йосипенко, затаївши на душі образу, одійде. Він би, може, що і сказав, та пан раз похвалив Василя:— отже як став цей молодий кучер, — сказав він Йосипенкові, — то й коні стали кращі. Що значить догляд!
— Та воно, барин, догляд — догляд, та сіна та вівса не знать скілько зводиться.
— На те й сіно та овес, щоб коні їли, — одказав пан Йосипенкові далі нічого було казати, нічого й до Василя чіплятись. Тим тяжче Йосипенкові. Старий не забуває своєї образи і — який невеличкий случай — зараз до Василя чіпляється.
Василь нашустриться. Ріже прямо у вічі Йосипенкові правду, перед людьми страмить. Дума, люди за його оступляться. Та не так дворові звикли. Сам на сам вони Василя вихваляють, а прийдеться до чого — зараз і назад. Не злюбив Василь дворових більш ніж Йосипенка. Гірко йому було у ті часи. Віра в добро людське мерхла, падала у його. Він зостався всюди один з молодим запалом правди та гіркого горя.
Все це зійшло йому на думку тепер. Зійшло… і, дивлячись на Псьол, Василь думав: “Тихо пливеш ти, темна річко, у крутих берегах. Золотом вигравають твої легенькі хвилі при місячному світі… Добре б, заплющивши очі, кинутись у твої чарівні кручі, пошукати спокою…” І наче що за поли його притягне до річки. Тілько що підійшов він до дуплинастої верби, що розвісила свої віти над темною кручею, де вода, мов кип’яток у горшку, крутила, як тонкий дівоцький голос прилинув до його вуха. Василь, круто повернувши, не пішов — побіг на гору. Серце його забилось, гіркі думки не знать де зразу ділися, одна тілько: вона, вона Співає і подає голос… Одна вона, моя Мотруся, що і красе се життя. Пройшовши трохи, він справді забачив знайому постать. Уся у білому, з розпущеною косою, стояла Мотря у кущі калини і обдивлялася навкруги. Василь нарошно пішов попід високим окопом, щоб вона не примітила.
— Та не ховайся, не ховайся, бачу, — сказала вона йому, коли він, підходячи до того місця, де вона стояла, присів був. Василь підвівся.
— А що, довго дожидав? Не вдалося, як думалось, вирватись. Поки дівчата полягали, поки поснули… Віком здалося. Чому ж ти не стрибаєш сюди, не бійся. Тут нема нікого… Давай руку, я тебе втягну.
Василь мовчки одійшов на противну сторону і, розігнавшись, стрибнув. Вона не вспіла подати йому руку, як він уже був коло неї, обхопив її кругом стану і, притисши до себе, дзвінко поцілував.
— Мотрусю! Мотю! Моя ти рідна! — чулося поміж гарячими поцілунками. Мотря у одній тонкій сорочині, у білій спідниці, як хмелина, обвивалася кругом міцної Василевої шиї своїми білими руками. Високе лоно тіпалось, пригортаючись до свого милого, гаряче зітхання гріло його. його очі горіли, тоді як проймав усього якийсь холод. І довго вони, дивлячись одне на одного, мінялись солодкими поцілунками.
— Ти скучив за мною? Скучив? Кажи?— граючи очима, питалася вона.
— Ох! — зітхнувши важко, одказав він.— Коли б ти знала, що я пережив за сії дні. Ворогові моєму не бажаю!
— І все дурно. Нічого з сього не буде. Ти знаєш, чого старому чортові досталося?
— Як?
— Як утекла ото я, та прямо в горниці. Страшно мені так та важко. А як почула ще, що бійка ваша і до пана дійшла, так мене і вхопило за серце, за віна. Пропав вже, пропав, — думаю! Пан вернувся сердитий.— Треба бісового сина у москалі спровадити, — сказав. У мене і душа обмерла. Се значить тебе. Сиджу, як кам’яна, дожидаю того часу, коли будуть лягати. Другі, припавши до столу, куняють, а я сиджу та плачу. Ось чую: розходяться, роз’їжджаються пани. Ось і він пішов. Мене кличуть. Пішла я, плачу.— Ти чого? — питає. Мовчу я, плачу.— Чого ти ревеш? — питає удруге. Мене наче сонце освітило: зразу надумала, що казати. Як його, кажу, не плакати — побив Йосипенко.— Як, за що?— Я й кажу: пішли ми у кухні погуляти. Я вийшла на двір, а Йосипенко п’яний ззаду:— А ти чого сюди?— та в зашийок. Я так і впала без пам’яті. Коли підводжуся, аж Йосипенко вже зчепився з кучером. Я скоріше і втекла.— Постій же, стара собако, насварився пан.— Так, бач, він нализався до того, що й світа білого не бачить, та й укіп.— На другий день як почав йому пан читати молитву, як почав, — то він і плакав, і клявся-божився, що до суду не буде ніколи напиватись.
— Так це ти, ти, моє кохання, визволила мене? І, піднявши, як дитину, він ухопив її на оберемок і помчав у кущі. Вона тільки стиха реготалася.
II
Василь сам недавно поступив у двір, як тут привели й Мотрю. Йдучи напувати коней, він стрів коло двору на невеличкому возку дівчину з закутаною головою і коло неї стару жінку. Обидві плакали. Попереду сумний, похнюпивши голову, ішов чоловік, держачи у руках прядив’яні віжки, а ззаду — гордо виступав другий, натоптуваний.
— Здрастуйте! — привітався Василь.
— Здоров.
— Куди се?
— Вже аж нікуди, — одказав передній чоловік,
— Ти з двору? — пита задній.
— З двору.
— Прикажчик устав?
— Ні, ще належує.
— Поганяй, — одказав задній. Передній прискнув на волохату шкіньку.
Василь здивувався. Хто б се і чого? Він ще дужче здивувався, як приїжджі стали коло двору. До його донісся нестямний плач старої жінки. “Певно, не на добро приїхали”, — подумав він і погнав своїх жеребців, щоб скоріше напоїти і звернутися мерщій назад, дознатись, чого ці приїхали, що за лихо привело їх у Двір.
Він застав уже повозочку у дворі коло воріт. І дівка, і жінка позлазили з возка, стояли тут. Дворник Свирид розпитувався їх щось. Василь мерщій повів коней у конюшню і сам пішов до приїжджих.
Дівка і жінка неутішно плакали.
— Та годі вам! От рюми розпустили! — гірко крикнув на їх похмурий чоловік, видно, що дуже близький їм.
— Не плач, дівко, тут тобі худо не буде, — умовляв і дворник.
— Вона ж у мене одна… одна, — насилу за плачем одказала жінка і ще дужче залементувала.
— Та що ж це? Хіба беруть куди її?— пита Василь. Приїжджий чоловік сердито глянув на його.
— Як же не беруть? Від серця одривають! — крикнула жінка.— У других он по скілько їх, та ні одної не беруть.
— А що ж у тебе вона вродлива вдалась, — усміхаючись, одказав дворник.
Василь поняв усе. І його серце зразу заколотилося, аж дух у грудях сперло.
— Та ви й везете? Ви й пустили? — бликнувши очима, спитав він. Йому ніхто нічого не сказав. Один дворник тілько махнув рукою. Це ще дужче укололо Василя.
— Я б краще задавив її своїми руками! — гаряче скрикнув Василь. На його приїжджі скинули очима. Скинула і дівка. Василь подивився на неї. Молода, чорнява, на личку біла. А сльози, як горох, так і котяться з її очей. Василь не зміг далі дивитись і мерщій сховався в конюшню.
— Хто се такий?— спитався чоловік у дворника.
— А-а!— махнув той рукою, — Кучер. Недавно ще став.
Чоловік важко зітхнув.
Василь потім бачив, як Йосипенко приймав до своїх рук добро панське, як тужили, прощаючись, мати і дочка, як батько, наче п’яний, хитаючись, вивів шкіньку з двору, і поїхали собі. Дівку взято в хату до Йосипенка, де вона була, аж поти пан не встав. Потім він бачив, як її вели у горниці, з простої дівки зробили якусь куклу, іграшку, нарядили її у дорогий, з золотими галонками сарафан, груди ув’язали так, що вони наче просились виприснути з-під тугих повивачів. Брови, і без того чорні, покрасили чимсь, а бліде личко притрусили, наче борошном, білим чимсь. Довгу косу одрізали і зоставили невеличкі пацьорочки, завивши їх у густі косички, — наче хмелем укрита голова її блискучими кучерями, помащеними пахучою мастю. На ногах білі чулочки, рипучі ботиночки. Вела її сама Йосипенчиха, низька, широка, прудкая, — наче утка, коливається коло невеличкого утяти.
Василь, побачивши, зо зла так і швирнув граблі з конюшні, що валок дістав аж до кухонь, а граблище на три часті перебилося. Увесь той день він був сумний, неговіркий, за обідом мало що їв і тілько страшно побликував своїми чорними здоровими очима. Увечері бачив, як дівку вели у баню, нарошно топлену для того. Йосипенчиха неодступно була коло неї. Як Василеві хотілося скрастись і підпалити ту баню, як увійшли вони в неї.
— Не наше і не нам! — махнувши рукою, зо зла пробурчав він собі і пішов спати.
Йому не спалося. За довгу осінню ніч усякі думки лізли у його голову, а найбільше — вони вертілися коло дівки. Коли він пригада її заплакану, горем биту, — його серце рветься від болю на часті, коли побаче наряджену — і в звіра воно так не застука, як у його стукає. Злість, наче іржа та в залізі, проточує його серце, ссе, п’є кров з його. Люди здаються йому гірше собак, своє життя — черідкою лиха та горя. І справді, що в йому веселого, порадного. Від самого малечку по сей час воно його кидало, як безпомічну тріску, з боку на бік, гнуло, нагинало. Тілько й волі зазнав він серед степів, коло коней. І звідти його взяли, і від того одірвали… І чому він не вмер малим. Нащо та добра подруга матерня, птичниця, після смерті її взяла його до себе, вигодувала, виростила? Добра, вона хотіла зробити якнайкраще, а зробила найгірше… Вона, довготелеса, худа та чорна, “суха тараня”, як звали її у дворі, привиджувалась йому… Він хижо усміхався до неї, і замість дяки у серці ворушилася лайка. “Господи! — думав він, оханувшись трохи, — чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою?.. В конюшні бантини надежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, накинув петельку на шию, турнув стілець геть — і через хвилину, закрутившись, все перед тобою покриється темним забуттям. Зійдуться дворові, одчеплять; дехто посміється, дехто скаже: дурний, а дехто: так йому і треба. А вона буде? Вона що скаже? Чи не будуть її заплакані очі дивитись на його з докором?.. Вона подумає — і нащо? Я всього раз його бачила і за той раз гарячий його поклик так урізався в моє серце… Ні, се вигадки бабські!— шептав він знову, мов прокидаючись.— Вішатись?! Самому вішатись? Чого вішатись? Коли б кого другого повісити… може б, краще було”, — зітхаючи, прошептав він.
З того часу дівка не сходила в його з думки. І вдень він бачить її, наче перед собою, і вночі вона привиджується. Він дізнався з розказів дворових, що зовуть її Мотря і що Йосипенко, у чомусь прошпетившись, розшукав її, щоб умилостивити барина, бо барин чогось наче сердився на тих чотирьох дівок, що годувалися в горницях. Почув теж, що Мотря дуже подобалась панові, та Мотрі не подобався пан, що вона боліє часто і якась чудна стала, — то весела раз, а вдруге — цілий день скиглить. Ті чутки гострим ножем різали Василеве серце. Хоч би він побачив її, хоч би словом перекинувся… Запер, як злодій украдене добро, і на світ не випускає. З дня на день він робився сумнішим, небалакучішим; все йому на заваді.
Одного осіннього дня панові заманулося покататися. Подав Василь коней. Ситі жеребці, як змії, стоять коло будинку і тілько ногами землю вибивають. Василь дивився на їх. “Адже тілько пустити з гори, сам скочив, а їх пустив — кісточки не зостанеться — рознесуть”, — подумав він і гірко усміхнувся очима… У ту мить щось застукотіло у шибку нагорі. Він задрав голову. Мотря в одній білій, як сніг, сорочці сиділа на вікні й стукала до його. Личко її було веселе, очі грали. Вона часто крутила головою і не переставала стукотіти. З-за неї видно було других дівчат, котрі хапали її за руки, за стан, тягли; вона, одпихаючись, своє робила, стукотіла. “Що то вони, граються-б’ються?” — подумав він і ще дужче задрав голову. Саме — пан вийшов, і коні рвонули до рундука. Так Василь і поїхав, не довідавшись, нащо і до кого то стукотіла Мотря. Він тілько мельком забачив, повертаючи круто фаетон, що чиясь дужа рука вхопила Мотрю за поперек і стягла з вікна. Після того йому стало легше. Хоч бачив її. Той день був для його краще свята усякого.
