Удруге… Хоч була і осінь, а день вибрався теплий, погожий. Сонце, прощаючись з землею на довгу зимню пору, так вигрівало та висвічувало. Повітря ані поворухнеться, тілько довге павутиння тихо плаває по йому. Василь від суму пішов після обіду в садок і, забравшись у гущавину молодого поросту, ліг на сонці. Кругом так тихо. Між жовтим листом хіба де навіжений горобець цвірінькне та, забачивши його, здійметься і полетить геть, а то ніщо не нарушає тихої тиші, в котрій, здається, мліє земля. Небо темно-синім непроглядним шатром розкинулося над ним чисте. Чим більше вдивлятися в його, тим все далі та далі розходиться — розширяється, чорніючи на самому дні, тоді як по верху золоте сонячне проміння стрибає невеличкими скалочками. Василь задивився у його. І так задивився, що забув і про недавній сум свій, про все на світі. Не можна сказати, щоб він і думав про що, або спав у той час. Він сам не пам’ятає, коли і як та чудова краса очарувала його своєю безмірною глибиною, безкраєю шириною, як підхопила його: і занесла бозна-куди, поділа, не знає де. Учувається тілько, що йому і тепло, і гарно, і ясно, безжурно на душі…
З того німого забуття, з того очевидячного сну пробуркав його нестримний регіт і біганина дівчат.
Після ситого обіду, коли пан ліг опочивати, вони війшли в садок погуляти на волі, погратися.
— Давайте у блохи! Давайте у блохи!— кричить чорнява на волос, а на лиці біла, як крейда, Мотря.— Любила я у блохи грати, як була ще дома, — і невеличкий ружинець покрив її білі щоки.
— Давайте! Давайте! Побігаємо трохи — кричить і Гапка, і побігла. За нею другі, її наганяючи, одна з одної регочучись. Ото вони пробігли повз Василя і розбуркали його.
Він озирнувся і своїм очам не віре, — недалеко від його, всього за кущем, стоїть Мотря, від прудкого бігу зітхання її сперлося, груди ходором ходили, бліде личко покрилося тонкою краскою, а очі так грали-горіли. Вона піджидала Христі, важкої тілистої Христі, що повагом спускалася з гори. — Та швидше!— гукнула до неї Мотря. і — Ще поспієш! Не швидчи, — одказувала та.— Он як розпалилася-розгорілася. Та гарна яка ти стала, як трошки почервоніла. Оце якби пан побачив, — хвалила Христя, доходячи до своєї товаришки. Досі у Мотрі очі якось блищали, а то зразу, наче хто дмухнув на їх, померхли, потухли, — невеличка складочка пробігла над бровами.
— Не згадуй мені його, Христе, прошу тебе, молю тебе. Не згадуй його мені, коли хочеш, щоб я була хоч трохи весела, — жалібно прохала її Мотря.
— А-а… Тобі не подобався? Молодого все хоч. Мотря, зразу стративши і краску, і радість, тілько махнула нетерпляче рукою і, нахиливши голову, пішла поміж кущами.
— Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он вони пішли до садовника хати.
Мотря, мов не чула, подалася кущами. Василь, притаївшись, очима позирав за нею. Як йому хотілося, щоб земля провалилася у той час під усіма дівчатами і проглинула всіх відразу, тілько зоставила її, одну її. Ось вона зайшла за один кущ і сіла до його спиною. йому не видко ні її лиця, ні що вона робе. Він, тихо піднявшись, наче кішка, покрався поза кущами. Ось уже стало видно її бліде задумане лице. Сидить вона на сугорбику, набравши в припіл жовтогарячого листу, і тихо перебирає своєю невеличкою рукою, її чорні очі задумано уп’ялися на Псьол, на широкі лани та білі піски, що тілько мріють поза Пслом. Чого вона туди дивиться? Об чім вона думає? Він підкрався ще ближче і тілько тепер запримітив, що хоч вона дивиться, та нічого не бачить, — гарячі сльози заслали їй світ, котяться по личку в припіл, одна рука покійно лежить, а друга не перестає переминати змочений лист. Була хвилина, що він так хотів і кинутись до неї, обітерти, осушити гарячі сльози, та якось задержався. “Так незручно!” — пробігло у його голові. І він манівцями покрався геть далі від неї. Спустився на самий низ і звідти сміло почимчикував на гору, до того самого сугорбику, де вона сиділа. Він здаля побачив, що вона запримітила його, та не тікає. Подаючи вид, що йде за ділом, він, похнюпившись, напрямився прямо до неї. Порівнявшись, він тоді тілько підняв голову і став, уп’явши здивовані очі у неї. Обоє мовчали. Вона вже переплакала, хоч сліди недавніх сліз ще стояли на її лиці.
— Здорова! — перервав він перший мовчання.
— Здоров! — одказала вона.
— Ти, здається, та дівка, що недавно прибула сюди?
— Я.
— Мотря?
— Мотря. І знову обоє помовкли.
— Чого ж ти сидиш тут одна, коли подруги твої он де гуляють?
І він вказав пальцем.
— Хай гуляють.
— А ти це плакала? Вона похнюпилась.
— Граєшся листячком?
Вона зразу вишвирнула лист з приполу.
— І нащо? — спитався він, все ближче, підступаючи до неї; вона, мов німа, сиділа.
— А гарна осінь, — не скоро почав він знову.— Ще такого теплого та хорошого дня і не було.
— Гарна, коли є кому гарно, — зітхнувши, одказала вона.
— А тобі хіба погано?
— А чим мені гарно? — спитала вона, блякнувши чорними очима.
— Хіба ти голодна, або холодна? Он як тебе наряджено.
Вона прикро обдивилася свій одяг.
— Наряджено!..— тихо сказала вона і, закривши лице руками, припала додолу.
Наче хто ножем ударив Василя у серце. Він підійшов до неї, побачив, як її плечі поривчато кидались, хотів щось сказати, та не міг.— Вона плаче… плаче, — вертілося у його в голові, в очах, у серці.
— Ну й чого?! — якось ненароком вимовив він, важко зітхнувши.— Годі, перестань! — казав він далі, опускаючись коло неї.— Слізьми не поможеш горю. Слізьми нічого не вдієш. Тілько голову наплачеш. Не плач, Мотре. Не ти перша, не ти послідня… Кожного з нас те прокляте лихо зачіпає, та нехай зачіпає. Недовго буде зачіпати. Наше не за горами. Чутка про волю все росте та шириться. Діждемся її — оділлються наші сльози комусь другому!
Під той тихий гомін сумного Василевого голосу Мотря затихала.
— От бач, так і краще! — казав він, прилягаючи на траві коло неї, бажаючи як-небудь заглянути у її лице, подивитися в її очі.
— Ох, коли б хто знав, як мені важко! — сказала вона, зовсім угамувавшись, і, утерши рукавом лице, підвелася.
— Повір, Мотре, що нікому воно не легко. Усіх наше ярмо надавило. Та ще дехто вже й привик.
— А я ніяк не привикну. Тілько згадаю дім, батька, матір… подруг… та оглянуся кругом себе…— Вона не доказала, і дві сльози затремтіли на її довгих віях.
— Терпи козак — отаманом будеш!— опустивши руку на плече і заглянувши їй у вічі, сказав він. Вона, сама не знає чого, усміхнулася. І сльози давлять, а щось легке на самому споді серця ворушиться, піднімається угору, веселить її. Її наче хто рідний привітав, близький хтось заглянув у її душу, торкнувся злегка рукою її болючої виразки, і вона наче зразу заніміла.
— Здається, я тебе бачила десь, — глянувши ва його, сказала вона.— Десь чула твій голос.
— Де бачила? Як приїхала — бачила.
— То ти казав батькові, що задавив би мене.
— Казав! — вимовив він, махнувши безнадійно рукою.
— А в тебе рідні є? — помовчавши, спитала вона.
— Нема.
— Нікого?
— Нікого…
— Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?
— Нікого. Та й нащо?
— Хіба так краще?
— Та вже як там не є. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.
— Добре вам. Нам так не можна.
— Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?
— Правда твоя, — подумавши, сказала вона.— Та чому воно так? Усі, кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п’є, розливає сльози людські.
— То люди-собаки так завели, — гірко одказав він.
— Люди? що ж тим людям робити?
— Що робити? Бити, давити пакосників, — он що робити.
— Чому ж їх не б’ють? не давлять? — одно допитується вона.
— Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема кебети. Звикнися з тим ярмом.
— А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?
— Що роблять? Тікають більше.
— Куди ж ти втечеш? Це — мандри?.. — якось боязно, наче злякало її те слово, спитала вона.
— Мандрівочка — наша тіточка! — одказав він. Вона тільки що розкрила рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:
— Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася кругом і, як опечена, схопилась.
— Куди ти? — спитав він.
— Он мене кинулись. Шукають. — Прощай. Виходь коли-небудь сюди…— і він не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч дівчатам.
— Бач і ми шукаємо, шаримо її, а вона он проходжується.
— Я ходила аж до купальні. Там так гарно, — казала вона…— Листя багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.
— Ходімо і ми.
— Ходімо.
І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де зостався Василь.
Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок. Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між гущавину — сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа… І йому легше й тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.
Коли ясна лучиться годинка, то й вона вибіжить. Стрінуться, походять поза кущами, побалакають, вона пожаліється своїми болями, своєю досадою і розійдуться задоволені обоє. Вона з якого часу стала хоч сумніша наче, зате рівніша, тихша, — не переходила відразу од заливного реготу до гірких сліз, як було спершу.
Раз у неділю Василя стрів пан у садку. Пан не сам був, а з дівчатами. Сонце так ясно світило і гріло, що панові аж стало жарко. Він, скинувши шапку, утирав платком своє сите запотіле лице і реготався з вигадок та іграшок дівчат. А вони одна перед одною вихвалялися та бігали, крутилися перед ним, то стрибали одна одній на плечі, то ловили за довгі коси.
Одна Мотря покірно в стороні ішла собі, похнюпившись.
— Чего ты, милашка, такая скучная? — підійшовши до неї і вщипнувши за білу круглу щічку, спитався її пан.
Мотря повними суму очима дивилася на пана.
— То вона ще не розгулялася. Позвольте, барин, нам її прогонити, — весело мовлять до його Анютка та Хівря.
— Прогоните, прогоните! — усміхаючись, сказав він. Дві здоровенні дівки, ухопивши її за руки, помчали поперед себе. Мотря бігла, спотикалася, боялася упасти.
Пан стояв, плескав у долошки і реготався. На той час саме Василь виткнувся з-за куща. Побачивши пана, він скинув шапку і вклонився. Панове лице зразу почервоніло, а очі покосились.
— Ты чего здесь?
— Ходив, барин, на купальню подивитись.
— Твоє место в конюшне. Ступай! — грізно сказав він і одвернувся.
Василь тілько скрутнув головою та заскрипів зубами. Він чув там нанизу крик Мотрі… У його очах блискавки засвітили і, тілько побачивши, що за Мотрею ганяються дві дівки, він заспокоївся. “Граються”, — подумав він і похилив у двір.
День був гарний, а ніч випала ще краща. Висипали зорі по небі, зійшов місяць, повний, здоровий, як діжа. Нема тієї сонячної спеки. Легенький морозець оббива лист з дерева, устилає траву срібним інеєм. Василь ще не перебрався з свого літнього захисту у хату — під сіряком саме добре спалося. Він ліг зарані, та сон не впокоював його. Крізь щілини пробивався місячний промінь у його темну конурку, мережав ясними поясами його постіль і долівку.
Думки снували у його голові. Він роздумував об своїм гіркім житті: “Сам мучишся і бачиш, як другі мучаться. І як то довго воля забарилася. Де вона застряла? Коли б воля, одружився б він на Мотрі, вона така добра дівчина, і зажив би. А то яке його життя буде? Та чи і віддасть лиш пан її йому? А вкрасти та на вільні степи, — подумав він та аж усміхнувся.— А справді вкрасти. То ще попожди тієї волі, а то зразу та й воля. Сам собі дав волю. Та чи схоче то вона? А чому ж не схоче? Он мучиться як, ще б не схотіла”, — і він схопився з постелі, накинув на себе сірячину і вийшов надвір. Тихо, ясно. На чорному дворі все спить, і собаки навіть позалазили в свої конури, А в горницях, там на горі, де дівчата, — ще й досі “світиться. А що, як піти в садок: звідти видніше до їх, як підгледіти, що вони роблять? Чи й Мотря між ними?— І Василь мерщій покрався в садок. Крадучись, пробрався він гущавиною вишень і вийшов якраз проти цвітника. Місяць, піднявшись угору, прямо лив світ на галерею, де щось, склонившись на решотку, стояло. Бистрий погляд Василя зразу пізнав Мотрю, і він тінню направився ближче.
— Мотрушко! — тихо окликнув він її. Мотря стрепенулась, підвела голову, подивилась кругом і тихо зійшла з галереї. Уся в білому і облита місячним білим світлом, вона, наче причуда, колихалась поміж високими кущами квіток, подаючись до його.
— Чого тобі? — тихо спитала вона, наблизившись до його.
— Ти вже спати зібралась… А мені не спиться…— глухо одказав він.
— Наші всі вже полягали. Мені душно у хаті, я і вийшла прохолодитись. Ходімо, походимо.
Вона була в одній сорочці та в білій спідниці. Чорні коси хмелем порозсипалися по її круглих плечах.
— Ти змерзнеш, прохолодишся.
— Мені душно, ходімо.
— А як тебе кинуться?
— Хай собі! — і вона пішла вперед. Він за нею.
