— То ви гралися сьогодні вдень, що ти так кричала?
— Заманулося ж старому чортові… нічого робити…— і вона сплюнула.
— Знаєш, що я надумав оце, Мотре? — пройшовши трохи мовчки, спитав він.
— А що?
— Утечемо відсіль…
— Куди? — і вона стрепенулась, наче мороз пробіг по їй.
— Ти змерзла. Я тебе пригрію хоч сірячиною.— І, пригорнувши до себе, він прикрив її полою, її кругле плече саме прийшлось коло його бока. Крізь тонку сорочку він чув, як її тіло горіло. Він її ще ближче притиснув до себе і обвив усю своїм широким сіряком. Вона здригувала.
— Отак, отак! — казав він, пригортаючи її, — щоб не замерзла.— І, зиркнувши у блискучі очі, пригнувся. Вона почула на своїй щоці тепле зітхання, гарячий поцілунок. Вона ще ближче пригорнулася, їй здалося так гарно, так тепло коло його.
— Мотруню! серце моє! — і знову поцілунок… знову… Він, здається, крався все ближче та ближче до її рожевих уст. Вона повернулась і незчулася, коли і як злилася своїми устами з його. Щось її наче вщипнуло і обляло такою солодкою утомою. Вона не здужа далі іти і, обвивши руками його шию, склонила свою важку голову йому на груди. Вона чує, як у його серце стука і, здається їй, — вона займається, вся горить, і їй так гарно горіти тим огнем, тліти на такому жару.
А він одно шепче:
— Утечемо, моя добрая! Утечемо. Хіба мало ти звідала тут горя, одлила гарячих сліз? Коні у пана добрі. До світа — і вітер нас не здожене.
— Куди? до батька-матері?
— Ні, серце. Далі-далі. Світ за очі. Щоб і люди нас не бачили, щоб їх гомін не лякав нашого щастя.
— Ох, Василечку! — сказала вона, повернула його лице до місяця і, заглянувши своїми огненними очима у його очі, пригорнулася до його, дзвінко поцілувала… Земля, здається, заколихалася під його ногами. Він наче посунувся з гори. Коли він очумався, її вже не було коло його. Він сидів на землі, коло його рядом лежав його чорний сіряк і чиясь скора хода роздавалася аж на галереї. Він божевільне позирнув кругом, — пусто-глухо. Одні тіні від густо вкритих жовтою листвою вишень колихаються коло його по землі, стрибають йому у вічі. йому стало так зразу боляче і гірко… гаряче зітхання намірялося наче розірвати йому груди, і він від немочі зліг на сіряк.
IIІ
Як не приставав Василь до Мотрі: утечемо, вона завжди уміла викручуватись так, що не скаже йому нічого. Скоро зима настане. Де ми будемо сходитись, де будемо бачитися? Вона і поплаче, а все-таки нічого не скаже. Настала зима. Глибоким снігом позаносило колись зелені гори, у садку поміж деревами понасипало кучугури. Там, де солов’ї щебетали, тепер вітер, наче голодний вовк, виє. Тяжко Василеві. Поблід він, засох, на себе несхожий. Якщо побачить Мотрю у неділю в церкві — то й гаразд. Обміняються вони німим поглядом.— Скучила я за тобою, — кажуть ясні журливі очі Мотрині.— Не послухалась мене! — докоря своїми Василь. Та отак, не промовивши одно другому слова, і розійдуться до другої неділі або якого свята.
Сумно минала зима. Ні одна чутка про волю не доходила до кріпаків. Прошлу зиму і літо скілько було гомону про неї, а се, наче все крізь землю провалилося: ніхто нічим не порадує, не звеселить.
— Казали, воля буде — та так і збрехали, — гомоніли між собою люди.
Нетерплячі тілько зітхали. Найбільше всіх Василь, йому все тепер обридло, надолужило. Саме життя здавалося таким гірким та пакосним. А тут ще і Йосипенко підпіка та підогріва. То конюшня чому не вичищена, то сарай не виметений. Наче бите скло, Василь ковта ті гіркі докори, і гострими ножами повертаються вони в його серці. Він би вже давно огризнувся і окрисився проти панського полигача… Не дай же, боже, справдиться його сварка: з двору тебе, як дохлу собаку, викину з усім гуздром! І він більше не побаче Мотрі, вона навіть не знатиме, де він дівся. Краще йому змовчати сьому напаснику, краще перетерпіти лиху годину… Он весна йде. Розтануть сніги, садки розів’ються… А може, йому таки вдасться уламати її. А йому — аби її вирвати, а там йому ніщо не страшно на світі. Страшно, як її замучать тут.
Іноді він навпаки думає: “Ну ради кого я тут мучуся? Казав я їй, присоглашав — утечемо… Не хоче? І хай гине собі. Чого ж я буду гинути тут? Наплювати на все. Діжду ночі — прощай, кому мила напасть та неволя!” А прийде ніч — жаль цуркою скрутить йому серце. Проймає наскрізь душу, одбере силу, одбере міць. Як він найдорожче для його усього на світі кине домучувати отим катам? Ні, коли покидати, то разом краще гинути. Ні, ще він не здурів, не збожеволів. І на другий день Василь чистить конюшню, коней, вимітає сараї, обтирає козирки-сани, — як і вчора, як і позавчора.
З весною знову прийшла чутка про волю. Незабаром, незабаром вона прийде. Не більше року пройде і — воля. “Рік? Легко сказати рік, — думав Василь.— Коли кожна хвилина, як іржа упивається в тебе, як шашіль точе. А то рік? Краще б і чутки вже не було, та зразу. А то поманять-поманять, та і знову жди”.
Літом, правда, легше робиться. Забуваєш об своїй неволі. Підеш у садок, цвіте так усе, пташки щебечуть. Псьол, як дзеркало, блищить проти сонця, — простір усюди, розкіш. І без волі — воля. А тут ще, дивись, Мотря вискоче. Утіше, пригорне його.
— Утіхо моя! — каже Василь.— Ради тебе тілько сю зиму зимував.
— Підожди, дождемо волі — не так заживемо.
— Поберемося ми, Мотре.
— Що б робила я тут без тебе? Умерла б досі, — хвалиться вона.
Василь подужчав — побадьорішав. Знову з Йосипенком рубається, не вступа йому ні в чому. Досада Йосипенкові. Він знай ловить на чому-небудь Василя. Раз застав їх в садку. Мотря з-за кущів перекидалася з Василем жартівливими річами. “Еге”, — подумав Йосипенко. І з того часу почав за обома помічати.
На іменини панові зовсім був піймав. Не втечи він від пана, розкажи усе по гарячих слідах, — бог зна, чим би воно кінчилося. Певне, Василя давно спровадили б з двору, та й Мотрі дісталося б. Було вже раз так, як накрив пан лакея з горничною: лакея кізяків різати приставлено, а горничну обстригли і, вимазавши голову дьогтем, — вигнали з двору. Те ждало в дворі Мотрю, та Мотря попередила. Вона так укоськала пана, що ще Йосипенкові дісталося.
— Шкода! Йосипенко вже не в тій силі, що був, — шушукались дворові між собою, і не стали так падати біля його, як спершу падали. А Василь у вічі сміється: — А що взяв? Накурив?
— Шкода! Старіє наш пан!— хвалився Йосипенко поміж своїми близькими.
— Я давно тобі казала, пан не бог, — підбива його жінка.— Так ти увірував, як у бога, у його. От тобі ця віра і далася взнаки! А ти чуєш, що кріпаки плещуть? Волі ждуть… Чого ти дивишся? Щоб, як воля прийде, — голодним на волю виходити? Йосипенко одмовчувався, а проте на вуси мотав слова жінчині. Менше почав на дворових клепати, на великі сходи жалітися.
— І бог його святий знає, чи воно такі роки настали? Мов же і не нехтуєш нічого, бережеш, як око, а дивись — недостача та й недостача, — казав він панові, коли той запримічав великий розход.— Уп’ять же прийдеться своє добро продавати — за безцінок ще, а в городі що купити треба — ціни не закажеш.
Пан тілько одказував на те: — Аби мені чесно було. Чуєш, Йосипенко? Аби чесно, кажу, було.
— Скілько літ, барин, служимо, та хай тому добра не буде, хто покривить душею перед таким паном.
— То-то, гляди ж!
І Йосипенко глядить. Урожай того року не дав того, чого ждалося. Хоч люди справді кругом скаржились на недорід, та не можна того було сказати про панові поля, а проте хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жиди хвалилися панові, що і їм нема ніякого бариша. Хоч у других панів вони пшеницю купували по вісім гривень, а в його по шість, жито по полтині, а в його по два семигривеника.
Чутно було між дворовими, ніби Йосипенчиха комусь-то хвалилася:
— Коли б ще таких хоч два роки, — то хоч би й воля приходила — не страшно.
А на осінь люди ще сміливіше заговорили про волю.— Об різдві безперемінно цар обіцяв її дати, — казали одні.— Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то буде. Не тілько літо з зимою стрінеться, а й люди із волею.
— А може, з лозою? — деякі сміялися.
— Чого доброго, а лози багато по Пслу наросло, — жартували другі.
— Та й прикажчик наш і пан не від тих грошей.
Настала осінь. Дощі, тумани непроглядні, калюжі невилазні. Знову Василеві туга упилася в серце: не вільно йому бачитись з Мотрею. Хіба, як ненароком забіжить вона у кухні з другими дівчатами.
Після Пилипа сніг упав. Морози жаркі зарядили., Чутка пішла — пан жде сина у гості об різдві аж з столиці.
Ось і він приїхав. Коли б не в панській кареті, то й не сказав би, що то син Гамзи. Одітий по-простому, по-міщанському, — у каптані, у матнистих штанях, в червоній сорочці навипуск. Звісно, тільки все те з дорогого оксамиту та шовку.
Батько неласково прийняв сина за одяг.
— Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать — сміятись будуть.
— Тепер, — одказує, — в столиці така мода.
— Мода?.. гм! А що ж ще у вашій столиці?
— Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воля!
— Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.
— А от незабаром повірите.
— Не повірю! І слухати не хочу!— кричить старий. — У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.
— Ну, то ви вже дуже…— почав син.
— А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться — та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, — і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.
Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах — знайомитись.
Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!
— Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! — казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло — не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.
— Що таке привіз козак?
— А бог його знає.
На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.
— Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні? — загукали горішани, — Як же се так?
— Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, — раяли одні.
— Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.
— Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали — цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати? — кричать сміливіші.
— Ходімо прямо до пана, — каже Василь.— Хай дає царську волю. Де він її дів?
Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б’ється.
— Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо! — гука він.
— А що, як брехня? — обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:
— Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!
Марш до пана.
І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.
— Ви чого? — пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.
— К бісовій матерії Ми до пана! — накинулись на його передні.
— Барін почєває!
— Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! — гукають зсередини.
Передні лізуть. Дворецький не пуска.
— Та чого ви дивитесь на його — у морду! — кричать п’яніші.
Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.
— Ходімо, — каже Василь.
— Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.
— Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.
Знову почали раятись. П’яні лізли уперед.
— Не пускають нас — ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.
Василь здержував п’яних.
— Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п’ять-десять.
— Ти йди, Василю! Ти смілий.
— Я піду. А ще хто?
— І я! І я! — чуються з купи викрики.
— Всі не помістимося. Хай чоловік п’ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.
Аж ось чуть — тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.
— Ось вона! ось! — гука до громади.— Воля, братця!
— А що ж пан? Віддав? не противився?
