— Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.
— Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.
— То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.
— Воля! — кричить Василь, — воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.
— Ходімо! Ходімо!
І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.
— До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько — пальця просунути нігде — і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.
Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.
— А що, от і діждали волі, — казав він. — От і розв’язались нам руки.
— А ти знаєш, що з паном?
— Ні. А що?
— Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати — ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.
— Значить, грець ударив! — одгадав старечий чоловік.
— Кого грець ударив? — спитався його сусіда.
— Пана. Он двірка хвалиться.
— Пана грець ударив! Пана грець ударив! — пішло по церкві.
— Ага, незлюбилася йому людська воля!
— То йому одливаються наші сльози! — сказала старенька жінка.
— Правда, тітко, — обізвавсь молодий чоловік.— Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом — то б то добре!
— Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають. Не страши тепер.
Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.
— Цитьте! Он волю читать будуть. І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і затаївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.
Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: — Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.
— Як? Через два роки аж? — хтось спитав.
— Що через два роки? Я щось не второпав.
— Воля — не що.
— Як через два роки? Це щось та не так.
— Та так же. Читав панотець.
— То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.
Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.
— То ти справді чув, що через два роки?
— Аякже. Читав. Усі ж чули.
— То це не та. Ходімо знову до пана гребувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні!
Народ збирався у купи, базікав, гомонів. Дехто провідав і Лейбу, що шинкує геть за горою над проїжджою дорогою, і гукав, і піддрочував знову іти до пана. Душ з десять зібралося. Друга не менша купа стояла мовчки і від журби посхиляла голови.
— Чого стоїте? Ходімо разом! — гукають перші.
— Куди?
— Та до пана ж. Волі правити.
— Ідіть, коли його самого вже правцем поставило, — хтось одказав. Душ з п’ять зареготало.
— Та то ману тілько пускають. Знаємо ми, — твердили перші.
— Ну, ідіть.
Перші пішли, другі зосталися.
— Ану коли справді ману пускають? — хтось спитавсь.
— Та хтось же казав.
— Хто казав? Горнична казала. Знаємо ми тих горничних.
Чоловіка зо два одділилося і похилило навзирці за першими. Вони бачили, як ті мотузувалися коло рундука, другі стукотіли у двері, добивались у горниці.
— Не пускають, іродові діти! Гей, пускай! А то ламатиму двері! — кричить червоний на лице чоловік з затікшими слізьми очима.
— Та що ти дивишся? Бери кілок — то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дужче скупчились і, стукаючи, кричали.
— Одчиняй! одчиняй!
Коли се де не візьмись з садка суне якийсь чоловік у кацапському одягу.
— Хто ви? Чого ви? — спитався він у людей.
— А ти хто? — не дивлячись, спитав той, що мосувався біля замка.
— Що ж то ти робиш?
— Не бач? Не відчиняють гемонські панські лизуни. Не пускають по волі — увійдемо силою.
— Що ж ви там забули? Чого вам треба?
— Волю треба — не чого. Хіба ти не чув, що питаєш? Видно й ти з однієї з ними гущі. Двері залущали.
— Налягай! налягай І — кричать перші.
— Стій! ні з місця! — крикнув той і шпурнув першого з рундука так, що аж той зубами заорав.
— А ти що таке? Ще й штурхається!
— Я ваш пан! Ні з місця, кажу, — крикнув чоловік, стоячи прямо проти хоробрих.
Дехто поступився, дав дорогу. Зостався один коваль Денис коло замка.
— Оже се панич, — почулося ззаду.
— А, мабуть, він.
То справді був молодий Гамза. Почувши про волю, він мерщій повіявся додому.
— А ти що за слюсар? — беручи коваля рукою за шиворот, питається Гамза.
— Ой! пусти! — скрикнув коваль. — Дивись, мов кліщами, давить…— і на тім слові, як груша, полетів з рундука, ударивши головою воловика, що той аж поточився.
— Вон! — гукнув на увесь двір панич, як жар червоніючи.— Роз-збишаки!
Тверезіші кинулись, хто куди попав. П’яніші боязко одступали, патякаючи.
— Що воно? — допитувався коваль, поточуючись за другими.— Дивись, яке прудке.
— Та то, дурню, панич, — хтось сказав йому.
— Який панич? Тепер нема панів. Тепер воля!
— Потолкуй, потолкуй мені!— грозиться Гамза з рундука.— Я тобі покажу волю.
— Не дуже, не дуже бришкай! — одказує коваль.— Дивись, коли здоровий, мов бик, то, думаєш, усе тобі можна. Тепер, брат, воля. Нас не буде — з голоду к бісовій матері попухнете.
Панич не слухав, що п’яний коваль базікав. Він стояв і раз по раз дзвонив у дзвоник, щоб відчинили.
— Чи вони померли там? — вимовив панич і впосліднє дергонув за дзвоник.
Почувся стук дверей. Чиїсь ступні.
— Хто там? — обізвався тривожний голос зсередини.
— Тимофієвич, ти? Одчиняй, се я. Панич. Двері хутко одчинилися і дворецький Тимофієвич бухнувся прямо у ноги паничеві.
— Барин! — заводив він.— Нещастя! Старий барин помирають.
Гамза зачинив двері і замкнув. Кріпаки стояли ген одсторонь і якось боязко поглядали на будинок, їм здавалося, що їх воля тепер навіки зачинилася там і вже її ніяк звідти не вирвеш.
Де ж Василь, що його не видко між першими? Чи його вразила кріпацька невіра і він одрізнився, чи, почувши волю, забіг без вісті?
Василь, не достоявши і служби, не прослухавши й волі, поволікся з церкви за своєю Мотрею. Він не спускав з неї очей, і коли вона вийшла — вийшов і він за нею. Узявшись за руки, вони прямісінько попростували в садок, не дивлячись на те, що чималий сніг закидав його, що їх ноги глибоко грузли. їх щось невідоме тягло, наче несло, туди, на той пригорок, де вони уперше познайомилися, звідки так видко було і закутий в неволю Псьол, і укриті снігом луки, луги.
— Тут ми уперше стрілися… Тут ти уперше замовив до мене слово, — щебетала, пригадуючи, Мотря.— Літом тут так гарно. Он там, за отим сірим ліском, моя домівка. Дожида, видно, матінка, дожида мене. Ми підемо ж до неї?
— Підемо, Мотрусю, підемо, — шепче він.— Тепер ми і на край світа підемо з тобою. Вільні — ніхто нам не заборонить. Як орли, ми будемо літати з тобою по всіх усюдах. Ми одберемо місцину і гарну місцину, де зів’ємо своє гніздо. Вигодуємо своїх діток… Правда, Мотрусю? — питався він, пригортаючись до неї і заглядаючи в очі. Вона нічого йому не одказувала, тільки задумано дивилася в далекість.
— І чому се не літо? — скрикнула вона.-Щоб садки цвіли, сонечко гріло, пташки щебетали. Ми б пішли лугами. Ти б рвав би квіточки квітчати мене, я б збирала суниці — тебе годувала.
— Діждемо, діждемо і літа, — шепче він.— Незчуємося, як і час перебіжить. Ти тепер моя. Моя довіку. Хіба смерть розлуче нас з тобою.
Він глянув у її очі, вона у його і, кинувшись одно до одного, вони злились в довгий поцілунок, їх розбудив нестямний крик з двору: — О, рятуйте, рятуйте! — лементувало щось.
— Що там? — скрикнула вона.— Ріжуть, б’ють кого? Ходімо, ходімо скоріше.
І вони мерщій побігли у двір, куди народ збігався, де чувся крик, біганина.
Духом вони домчались до контори. Там коло розчинених дверей і витрощеного з рамою вікна стояла чимала купа народу, а Йосипенко попереду розмахував руками і викрикував не своїм голосом.
— Тут, тут, тільки що входжу в контору, аж якийсь чоловік, чорний, високий, правиться коло сундука з грішми. Побачив мене та прямо у вікно, тілько затріщало, так і виніс з рамою. О, рятуйте мене, рятуйте!
— Та чого ти кричиш? Хіба твої гроші? — питався дехто.
— Тож-то й є, що чужі. Тепер же мене у Сибірю зашлють.
— Далеко туди, та й холодно! — хтось жартує.
— А ти був? — питався того другий.
— Хоч не був, так люди кажуть, — одказував перший.
— А багато грошей? — спитався хтось Йосипенка.
— Та сила. Сила… тисяч п’ять, — лементував той.
— Ого-о!— разом скрикнуло скілько голосів.— Ото так. Отой запобіжить волі.
— Де ж сторож?
— Чорт його душу зна, — одказував Йосипенко. — Хіба мені ще й сторожа сторожить?
— Аж он він, аж он. Іч, як ковиляє. Видно, з шинку.
