— Робіть, — одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували — нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.
— Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.
— Чого плачеш?
— Та вона з горниць, — одказала Оришка.-Плаче, — що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.
— Нічого, найде молодшого, — сказав стряпчий.
— А гарна, вража, — додав слідователь.
— Как твое имя? — допитувався офіцер, брязнувши шаблею.
Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.
Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.
— Ти чого? — спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.
— Я тут живу…— здержуючи сам себе, одказав Василь…— Вона моя родичка.
— Близька? — спитався, усміхаючись, слідователь.
— Про те мені знати, — понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.
Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.
— Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, — умовляла Оришка. Мотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.
Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.
— Я сама не знаю, що зо мною, — усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, — і хочу здержатись, та не зможу.
Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.
— Хто там? — спитала Оришка.
— Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, — гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.
— Якого там гаспида ще? — сердито спитався Василь і вийшов з хати.
— Та всім іти? — навздогінці крикнула до Свирида Оришка.
— Усім… усім.
Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, — одну несли на руках, другу вели за руки.
— Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, — гукнув на їх справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад, стали в стороні.
— Чи всі тут? — знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися люди.
— Усі, — хтось обізвавсь.
— Чого ви бунтуєте? — гукнув він грізно. Передня лава схилила, кланяючись, голови і глухо прогула:
— Ми не бунтуємо.
— Мовчать! — крикнув на все горло справник. — Бачите ото, — і він вказав на москалів.— Махну рукою — ні один з місця не встане!
Усі мов поніміли.
— Слушать!
І справник вийняв папір з кишені і почав читати. То була воля через два роки, дворовим — на всі чотири сторони, задворовим з землею.
— Хоч на оброк, хоч на викуп іди, — додав панич і повів широку річ, що для кріпаків краще. Жалкував, що дворові без землі одходять, обіцяв пособити горю, не забути щирого за його вірну службу.
Усі мовчки слухали, один Йосипенко, стоячи уперед, раз по раз кланявся.
— Чули? — гукнув справник.
— Чули.
— Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру.
Кріпаки почали розходитись. Спершу нехотя, один по одному одходили, похнюпившись, далі чоловіка по три-чотири. Почулась тиха розмова:— Як се так з землею? Це значить — землю дай — та й сиди на тій землі і знову роби на пана. Щось воно та не то. Хіба се воля, що воно за воля? Он дворовим — воля, а нам це казна-що. Дурять, дурять…
Пани стояли, поки розійшлись кріпаки; вони щось шептались.
— Одначе, треба ж щось робить! — сказав стряпчий слідователеві.
— Та що ж? Сторожа посадить на казенні хліба, може, він там прийде у себе. Видно, напуск напустив на себе.
— Привести сторожа! — гукнув справник. Через кілька часу кривого Хомку вели до панів. Він аж зблід, тіпався, ще дужче шкандиляв.
Офіцер гукнув на фельдфебеля. Той вислав пару москалів і, ставши один вперед, другий позад — повели вони Хомку шляхом на місто. Ніхто того не примічав, ніхто не бачив, як Хомка, вийшовши на гору і глянувши на Горішок-став, замахав руками, заплакав.
— Ну-ну, іди, — сказав йому один москаль. І Хомка пішов, ридаючи. Його глухий плач чули одні тілько німі скелі та ховали глибокі яри гір. Увечері кухарка Оришка, даючи вечерю Василеві і Мотрі, зітхнувши промовила:
— Не йде ж Хомка вечеряти. І нащо його, бідного, взяли?
— Куди? — спитала Мотря.
— Та в город же,
Мотря болісне глянула на Василя, той тілько важко зітхнув.
Настала ніч і всіх обняла своїм мороком, своїм покоєм. Горішок наче вимер, і собака нігде не гавкала, не тілько чоловічого голосу не чутно. Світло тілько й блищить ще у Лейби в шинку. Недалеко до півночі з його вийшло два чоловіки і то спотикаючись, то хиляючись один на одного, вони простували на гору. То був коваль Денис та воловик Федір.
— Стій! — гукнув коваль, хитнувшись назад так, що трохи головою землі не достав.
— А що ще буде? — мотаючи головою, спитав воловик.
— Глянь на небо. — А що там, на тім небі?
— Зір стільки, що й з-під мого міха не вилітає стільки іскор. Та танцюють як! Іч…
Воловик щось муркнув про себе, хитнувшись на всі боки.
— От, ще зорі станеш лічити. Ходімо.
— Та ні, постой, — сказав коваль.— Адже там бог?
— А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?
— Гм… Там же? — одно допитувався коваль: — І звідтіля він усе бачить… Усе чує. І собака здох, і слава богу, що здох. Так і треба. Коли ти собака — то й здихай. А за що, скажи ж ти мені, не по коневі б’ють, а по оглоблях?
— Ат, кажи!
— Та ні, ти стій і скажи мені. За що по оглоблях б’ють, а не по коневі?
— Де той у гаспида кінь узявся? І які оглоблі стирчать перед твоїми очима?
— Кінь?… Оглоблі? — узявшись у боки, каже коваль.-А Хомка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Воловик мовчав.
— Мовчиш? Ото ж то й то! А він з неба все бачить.— Один же собака здох, а нащо ж ще цуценята зостались?
— Моя хата скраю, — одказав воловик.— Одно я тілько знаю: дурять вони нас — от шо!
— Матері твоїй дуля! — ударивши по зашийкові воловика, сказав коваль і, не здіймаючи руки, поволік його за собою на гору.
V
Бучні та пишні були по Гамзі похорони. Не в своїй церкві намірились правити їх, а в городі, в соборі. Труну, вибиту чорним оксамитом, несли пани на своїх плечах з самого Горішку аж до собору. Назбиралося їх — як розтяглися в церемонію, то голова торкалася городянських гір, а хвіст ховався ще в дворищі. Позаду їх два ситих жеребці, укриті чорним сукном, везли кришку від труни на великих дрогах.
Неабиякі, не прості то були похорони, то дворянство ховало свого предводителя, то панство співало одходну своїм розкошам.
— Бідний, не видержав, — чувся гомін між панами.
— Де його видержать? Кожний з нас за себе думав, кожен за себе болів, мучився, — а він за всіх. Багато у старому серці набралося горя, а тут ще — на тобі!
— А я казав, я казав, — щебетав пузатий круглий панок, — що те буде. Він сам мені хвалився, сам, — тілько, каже, боюся вимовити, прощайтесь, каже, тоді зо мною, — і панок перехрестився.
— Царство йому небесне! Добрий він був до нашого брата. Такого другого не буде, не дістати нам такого ніколи.
— Звісно, ніколи! Звісно, ніколи! — сумно вимовило зразу скілько голосів.
— А шкода. Ох, яка шкода! У такий час, коли такі люди потрібні — а тут, як косою скосило.
— Пропали ми тепер! — гукнув охриплий голос.
— Зовсім пропали. Він би ще здержував ту розбишацьку волю. Він би здержав її, він би оберіг нас. А без його — дивись — в одну темну ніч поляжемо ми всі під ножами лютого звіра.
Усіх морозом подрало по шкурі від тієї речі і всі, глибоко зітхнувши, замолились: “Одверни і спаси нас, святий владико!”
Зостановились саме читати євангелію. Кругом стихло, сумно серед німих гір роздався голос старого ротопопа. Аж ось півчі знову заспівали, знову заколихалися попи, рушили.
— Хто знає, обід буде? Щось ніхто і словом не обізвався.
— Аякже! Повинен бути. Хто ж кличе на обід?
— Се при старому було. До того — як до себе, йдеш було, а за молодого — хто його знає, яка у його поведенція.
— Та так-так. Молодий не. то, що старий.
— Куди йому!
— А ви чули, яку він штуку одірвав.
— Яку?
— І дворовим землю обіцяв, та ще й дурно: за вашу, каже, службу.
— О-н як? — провів здивований голос.
— А як забунтували, москалів кликнули. Усі ждали: от порки зададуть! Та й слід би було: другим наука. Так і пальцем не звелів зайняти.
