Панас Мирний – Хіба ревуть воли, як ясла повні?

XIII. МАКСИМ — СТАРШИМ

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на “прокормлєніє” попрохатись, бо старших не пускали…

Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші в миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше — своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпний “хахол” держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає… Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали — духу його боялися… На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню… Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати… А вона так і прохалася на волю… та волі ні в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки — почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? — вчив. Як пройшов усю азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого… Раз — уторопав тільки через десяте-п’яте, а вдруге — такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з “світлішим князем Суворовим” або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися… Як на те ж: кругом було тихо” нігде ніщо ні шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного і для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе — першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися… А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею…

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни… Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами… Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря… Скрізь червоніла пожежа вільного духу… Поки ж те зарево було тільки здалека видно, — сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда на самій границі… не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?.. “До зброї! до зброї!”—загукали наші і забили тривогу… “До зброї, — боронити цесаря од його бунтівливих підданих”. Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа — білого орапа… Узброїлись наші й тепер, погнали полки за .долками обороняти австріяка од венгра,— тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав’янщині…

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима… Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю,— Максимові трохи не довелось свою голову зложити… Напали на їх трьох — цілих десять; сікли, рубали… Вони не подавалися… Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх… як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капусту посікли… Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися…

А то — вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили — нічия не бере! Тоді сказали конниці “батарею взяти…”. То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх — мчалися венгерські улани… Як зачали рубатися, господи! А з гармат — одно палять, одно палять… аж земля стогне… Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху, — прибрала муштуки в руки,— та назад… Що його робити? “Піхота — в штики!” Піхота кинулась бігом… Картечний град брав своє по дорозі, — оже піхота добігла… Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися… Коли — зирк! — гон, може, зо двоє, вбік зчепилася купка, рубається… А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,— та, не дожидаючись приказу, як крикне: “Звод, за мною!”. Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька — аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів… Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать — непереливки,— та врозтіч. А Максим тоді: “Пали!” Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало… Максим прицілився: бух! — венгерський офіцер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувся… Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять; а оборонили тільки трьох та знаменб. Максим глянув на живих — порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих… і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, —лежав, тіпався, ще живий… “Ой, лишечко!.. — кричав недобиток: — Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте… Простіть мене!..” І, захарчавши, спустив дух…

— Хто то? — питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.

— Знаменосец… хохол Хрущов, — одказав безпалько…

— Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, — каже безухий.

— Понесем…

І всі пішли.

Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, — аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі… Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимі Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна — шабаш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, — тепер і са.мим безпечніше. Годі! Вертайся додому!

Вернулися.

Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки.

Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п’ятерню запустити в московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, — то й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.

Назбирав він і грошей, і одежі… Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я, — тоді інша річ! А то — сам, як палець. “Сім’я? — подумав Максим: — добре б тепер діло сім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути… Та й душу б можна одвести…”

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода — ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив…

“Проклята сторона! — думав він. — Хоч би швидше вирватись дододу, — щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!”

На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого гброда, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися — порохня сипалася з голих колод; а повесні текла всяка нечисть — слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом — пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко — Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради… Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, — все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того — й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того… стало піднімати усе, що тільки лежало не приглянене…

Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помітила Явдошка в одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голівці гладити, звати “умницею” — й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело… З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку…

З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили в своїй дочці добру помічницю — й раділи, що знайшли таку поміч.

Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве і личко, як рожа, рум’яне… Запала їм в пам’ятку її краса, урода дівоча… Вони порадились — не пропустити даремно, не взявши свого…

Пораїлись… Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку…

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, ріцоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний І будинок. Прожила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото в офіцера… Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама втекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати — хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то — й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки… А тут, лихо! почала вже й краса осо-вуватись, спадати… Треба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе… Про батька-матір вона давно забула: — не знала, чи й жили вони на світі… Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.

На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятій, а ще хорошій красі, — Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, — давай на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його — гулянками з другими.

Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на Другу ніч того й другого; дарує, жалує.

Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать — бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини… Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали… Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.

Тоді саме перегнали їх полк з одного міста в друге. Пішов Максим — та й засумував. Зосталась Явдоха — й теж сумувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в “сахарнії уста” та в “білосніжну грудь”, посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Тоді вже розлучить їх “мать сира-земля”. Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок… Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та — байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи… Московка-—московкою: її поб’ють, а вона ні гадки!

Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулися… Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати… Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дівчинку Галю.

Галя зразу все переломила. Гулянки одлетіли; жарти — теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого… Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася… І обоє вони клопотали об однім—над поживою та наживою… Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим—за “прокормлєніє”; Явдоха — за крадіжку. Максим, докладуючи ротному, що москалі просяться “на побывку”, — брав з них своє так само, як і покійний Федосєїч. А як верталися москалі з “прокормлєнія”, — вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс… За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього…

Так їх захопила “чиста”. Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували в неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився. Максим тепер уже знав ціну життю — не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет… Пошепотав там з лікарем: “Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!” Максим полежав ще з місяць; дали йому “чисту”, почепили ще нову мендаль, та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.

Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав — і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий… “Значить, більше поживи для грошовитого!” — подумав Максим.

— Ні, жінко, — каже Явдосі, — мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні… Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, — сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами… Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти “нетесаного мужичья”. Батюшка, волосні завертають до його “чайку” попити та пропустити чарочку-другу тієї “живиці-водиці”; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертав до Максима в двір.

Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу — спродав дворище, будинок, забрався, — та й виселився на хутір, на батьківську землю.

Піп, волосні так жалкують:

— Не кидайте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!

— Там мені, — одказує, — буде краще, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував…

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівся трояком коней; вибудував станю, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка — буцім хоче постоялий одкрити…

Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, — може, уклав якого багатого’та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.

Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає… А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив… Знали тільки, що в його все було на запорі — позапиране, позамикане…

— Москаль хвортецю собі вибудував! — сміються іноді піщани.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Панас Мирний – Хіба ревуть воли, як ясла повні?":

Відгуки про казку / оповідання: 1

  1. Іван

    Читав “Хіба ревут воли..” ще у школі. Тоді я звернув увагу на образ головного героя Чіпки, який розкривається читачеві в еволюції через його рід та біографію. А потім починається страшний Сибір і повна трансформація чоловіка: від доброго хлоп’яти у втілення зла, що несе за собою смерть та знущання. Цей образ – один з найкращих в класичній укранській літературі.
    Адже кажуть, що людина сама створює свою долю, своє щастя. Але як людина може створите це самостійно, коли живе в пекельнх умовах?.. риторичне питання, на мою думку.

Залишити відповідь

Читати казку "Панас Мирний – Хіба ревуть воли, як ясла повні?" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.