Панас Мирний – Хіба ревуть воли, як ясла повні?

XV. З ЛЕГКОЇ РУКИ

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу…

— Та й ранній же! — сказав він, побачивши Чіпку. — Підожди лишень… Ще нікого нема…

Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги, осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив — ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: “Мабуть, неабияке діло і в цього!..”

Аж ось — хтось крикнув: “Секретар! Секретар іде!..” Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб — аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… “Ну й цього перегнуло!” — подумав Чіпка.

Секретар Чижик, — то був він самий, — увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці.

Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом — і підступив до людей.

— І ви до нас. Осип Федорович? — осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.

Той поклонився, розказав свое діло. Секретар підступив до другого, до третього — до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: “А чого?” Дійшов і до Чіпки:

— Ти чого?

— З прошенієм.

— Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, .чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…

— Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

— Як? — здивувався той.

— Так… документів нема!

— Та нам же громада цю землю одсудила…

— То що, що громада?..

— А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника.

Секретар глянув, як п’ятака дав, .і знов шморгнув носом.

— Підожди, — сказав він Чіпці, йдучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це — виходить сторож:

— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

— О-о! вже повів… чує муха, де струп! — сміялися вони вслід Чіпці..

Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

— Ага! — глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.

Чіпка стояв у порога, мовчав.

— То тобі Порох просьбу писав? — не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

— Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

— А що дав?

— Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

— Знаєш що?.. — почав він і запнувся. — Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…

— Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

— Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

— А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він.

Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: “Ой, який же ти молодий та зелений!”

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого — і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе…

— Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, — та й повернув з хати, не доказавши.

— Ов-ва!!. — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! — докінчив він, ідучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.

— Сутяжище! — бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.

— А що? — зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.

— Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило…

— Як саме?

— Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І карл на вас немає.

— Отак воно завжди. Ти думаєщ, як воно робиться?.. — підогрівае Порох. — Не підмажеш — не поїдеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…

— А горілка в? — якось понуро спитав Чіпка.

— Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач! — І Порох показав над вікном порожню пляшку.

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті — хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця — та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках — з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…

— Не журись! — сказав він Чіпці. — Повна пляшка… Вип’ємо! —підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. — Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?..

Чіпка мовчав.

— Будьте здорові! — обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.

— На здоров’я…

— А нашим ворогам на пропасть! — додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.

— Що, посолодшало?

— Кий біс!

— Випий ще — посолодшає… Підносить Чіпці чарку… Той простяг був уже руку, щоб узяти, — та Порох вилив собі чарку в рот.

— А що, правда, гірко?! — сказав він, жартуючи. — Ну, на, на — підсолоди…

Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…

Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні… Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув…

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горіпка — тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку — і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові — дурман, у грудях — згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика — гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і всміхався.

— Прощайте!

— Куди?

— Додому.

— Щасливо…

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у гброд. Одна неправда та втрата — втрата всього най-милішого, найлюбішого — пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги…

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… “Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті…” Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло… Уже смеркло, як дійшов він до Пісок… З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…

“Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..”

І повернув до шинку.

— Сип горілки. Галько! — гукнув на жидівку.

— Сцо це воно буде?! — усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.

Він прямо пробрався за стіл, на покуття…

— Не питай… давай швидше!

— Не крици, не злякалася… Дивись… скільки з хоц?

— Та сип, що хоч, гаспидське кодло!

— Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип… Давай попереду гросі!

Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей… Він скинув свиту:

— На! та давай швидше! — і швиргонув через стіл свиту.

— Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна… Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

— Сип, Галько! — каже. — Я за свиту карбованця ложу…

— Сцо ти карбованця? — закричала жидівка, вириваючи з рук свиту… — Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля…

— Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…

— Сип… сип, — запорощала жидівка. — Скілько з сипати?

— Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! — гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.

— Ну, цетвертину всиплю…

Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

Коли це — увійшов у хату Яків Кабанець.

— А що це. Чіпко? І ти вже?.. — обізвався. — Вип’ємо, значить?

— Вип’ємо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше:—вип’ємо! —А це вже гукнув на всю хату:— Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

Та — гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу…

Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці — полилася з ротів розмова, а в роти — горілка,— Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди,було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою… Талюбив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати — і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, — а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.

Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, — вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п’яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали — може, хто піднесе чарку-дру-гу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і їх чаркою…

Як підпили вже, то той заспівав з п’яних очей, той бідкався, — куди його пристати, як з паном розв’яжеться… А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…

— Що це воно за знак. Чіпко? — питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи: — ти ж, мов, до сього дива не теє?..

— Не вживав? — Ні!.. А тепер буду…

— Чого ж це так?

— Бо нігде немає правди… немає добра… і землі нема… пропала! Ну й гуляй!

— Та де ж твоя земля ділася?..

— Де?.. взяли.. одняли гаспидські п’явки… пропала!.. А земля пропала — все пропало.

— Так, так, —підхопили двораки:—без землі— що?.. Без землі — життя нема!

— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по-письменному.

— Егеж, еге… А коли так — пий, поки п’ється, гуляй, поки гуляється! Без землі… все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! — Та, бух! по столу кулаком…

Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє:

— Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли за землю…. Не в землі сила, не в землі вона була… ні! Земля — що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі — усе пропало… усе! — Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову — та й притих…

Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, — дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.

— Ану, Микито, час додому! — каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами… — Чув, Микито? рушай!

— Підожди трохи, — одказує Микита.

— Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає…

А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав :

— Аще, аще, єда… єгда… бо… созда… мир… Сата-наїл заздрив. Согріши Адам з ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригу-вав — замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пісню — чи про “журбу впрямую”, чи про неслухняну “долю”…

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи — п’яний-п’яний, п’яніший землі…

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

— Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову…

— Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

— Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у… — завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:

— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не померли з голоду… А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!

— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало! І добро й душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя — ось-ось було, та… уплило!.. — Чіпка розвів руками — і задумався…

— А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще-змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортенр щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід — любити… Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити… му… морр…

Та — пуць! на землю… Так і захарчав… Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на вого чоловіка-москаля… Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: “Господи! сохрани його й заступи!”

Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день — знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Панас Мирний – Хіба ревуть воли, як ясла повні?":

Відгуки про казку / оповідання: 1

  1. Іван

    Читав “Хіба ревут воли..” ще у школі. Тоді я звернув увагу на образ головного героя Чіпки, який розкривається читачеві в еволюції через його рід та біографію. А потім починається страшний Сибір і повна трансформація чоловіка: від доброго хлоп’яти у втілення зла, що несе за собою смерть та знущання. Цей образ – один з найкращих в класичній укранській літературі.
    Адже кажуть, що людина сама створює свою долю, своє щастя. Але як людина може створите це самостійно, коли живе в пекельнх умовах?.. риторичне питання, на мою думку.

Залишити відповідь

Читати казку "Панас Мирний – Хіба ревуть воли, як ясла повні?" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.