Через се то й став для мене таким цікавим мій машталір. Сама борода його; такий чудовний випадок, од котрого перестав він й у рот брати, – малювали у моїй голові не кого іншого, як шалопуда, хоча я й помилився.
Як сів я й минули ми місто з його казенними будівлями, з його невеселими чорними плотами, почухравши, тільки видно, твердим засохлим шляхом, то перше слово моє було:
– Нащо ви, діду, бороду носите?
– А так. Ніколи голитись. День у день їзда.
– А я думав, чи не старовір, бува? (Я не назвав шалопудом, боячись уразити діда, бо слово се між своїми за лайку сливе).
– Хто? Я?
– Еге.
– Ні. Ось, бачте, зараз люльку буду курити; а вони ж сього зілля не вживають.
Й почав накладати люльку, пустивши коней тихою ходою.
– От і добре, – кажу я, – покуримо, щоб дома не журились.
– Хм! – усміхнувся дід. – Не журяться!
– Чому?
Дід тільки хитнув головою.
– Ви самі тутешні? – питаю трохи перегодя.
– Я такого-то (запам’ятав прізвище) пана.
– Сього ж таки повіту?
– Ні. Костянтинівського.
– Хата є, сім’я є?
– Є.
– Що ж вас одірвало од сім’ї? Хіба землі немає?
– Та яка ж у нас земля? Звісно, общеська!
– А все ж за неї треба платити?
– То й платимо ж. Жінка там трохи обробля, а я туг та служу.
– І воно не кортить часом додому?
– Байдуже.
– Та все ж таки жінка, діти? Дід здихнув.
– Та як їздиш на той край, то й забіжиш.
– Хіба недалеко од шляху?
– Недалеко. Зараз біля станції.
– А діти ж великі?
– Дочці од першої жінки 17-й пішов, а то ще малі.
– То ви на другій уже жонаті?
– На другій, – глухо вимовив дід. А трохи помовчавши: – Е-е, якби мені син був, та й ще од першої жінки, то я б і горенько покотив. Оце б йому двадцять третій пішов, – та господь прийняв.
– А великим умер?
– Ні, малим. А се, що од сеї, невелика надія: синові восьмий тільки пішов. Куди ти його приткнеш? А в мене, як самі бачите, борода вже сивіє. А все ж другу жінку дівку брав, – усміхаючись жартівливо, вимовив, придавивши на слові дівку.
– Еге! то ще й тепер жеребця загнуздаєте? – жартую я.
– Ні вже… Хіба отакого, – та й указав пужалном на сухореброго коня на пристяжці, що йшов собі, голову похнюпивши.
– Ану! чого зажурився, – гукнув він на його, стьобнувши батогом. Кінь рвонув, другі собі підхопили й понесли нас по шляху, гуркотячи, як по камінню.
– Жид у вас держить станцію? – питаю.
– Жид.
– А що платить?
– Кому? мені?
– Еге.
– Шість рублів на місяць.
– На своїй чи його одежі?
– Його тільки оце сірячина, – показав на місце, де сидів.
– А харчі?
– Харчі його.
– А добрі ж хоч?
– Та за харчі гріх слова сказати.
Поки курили, розмова наша стихла. Коні підтюпцем бігли, вітер ніс поперед їх шпарко сіру куру. Я оглянувся навкруги: поле, сумне і чорне, лежало за нами; у праву руч, на Шведській могилі, стояла невеличка церковця; у ліву – над самим шляхом корчма. Білобока церковця, як дівчина у празниковій одежі, стояла собі коло високої могили (свідка колишнього побоїща) й приязно кидалась у вічі. Зате корчма, як жидівська наймичка, обшпугована дощами, з побитими вікнами, болізно дивилася на проїжджого, немов милостині просила.
– І, мабуть, жид шинкує? – питаю діда.
– Не знаю. Я од такого захисту тікаю.
– І краще.
– Правда ваша. Що як подивлюсь я тепереньки на п’яного, хоч і свого брата, то аж верне.
– Та воно вашому братові, – кажу йому, – не можна й не пити. Часом зимою хуртовина та лиха година заскочить в дорозі, – то ще й змерзнути можна.
– Отже ж то все вигадки, паничу. Пив і я колись – то так казав; а перестав – то й байдуже. А то, що змерзнути, кажете, то то таке: яку кому господь смерть положив. Чи так умерти, чи змерзнути, – того й возом не об’їдеш. А що наш брат п’є – то побий його лиха година! От не дальше, як учора. Приїхавши так перед обідом – зараз і пішли. То так нализалися, що ледве глупої ночі до хати долізли. До хати то долізли, а в хату – ні, не найдуть дверей. Почали гукати: дідуі діду! відчини. Відчинив я їм, та вже й каявся; хай би надворі вихмелилися; отже пожалів, а вони до самого білого світу не дали й очей зімкнути. Сказано, ірод у їх поселився, – свистять, кричать, гукають, лаються; та так цілісіньку тобі ніч. А тут ще одному й черга прийшла їхати. Куди ж йому коней запрягти, правити, коли він язика в роті не поверне? Перемінив уже його трохи тверезіший. Зате ж і досталося йому од хазяїна на другий день.
– Як, бив?
– Та бити то не бив, а тільки лаяв, як [сучого] сина.
– Ну, то ще нічого.
– Та все не гаразд. Гульня гульнею, а служба службою.
– То так.
Проїхали з півгодини мовчки.
– А коли, діду, вам краще було, – питаю, – чи як були у пана, чи тепер – на волі?
– Та воно, бачте, тепер і краще, що ніхто над шиєю не стоїть, – та тоді було краще.
– Чого ж так?
– А так. Тоді було одробився, та й лежи цілу зиму, нічого не знаючи.
– А тепер же?
– А тепер за цілий вік діла не переробиш. То, що на себе, то на себе, а то ще й на подушне, земське, рекрутське. Все то те, знай, тягнуть. А де його взяти? З коліна не виколупаєш.
– Так тоді ж було таке, що оце не злюбили чим вас – зараз у двір, а там звісне життя – то лайки, то бійки, а часом і голодом попоморять, на цепу поподержать.
– Та в лихого, та ще задля лихого, то воно таки такеньки й було; тепер, звісно, того немає.
– То-то ж. Тепер, що не заробили ви, то все на вас і йде, на користь вашу; а тоді панові йшло.
– Та воно, паничу, ось що я скажу: що на волі добре, – чи пішов куди, чи зробив що – нікого не питаєш, сам себе знаєш; та одно біда – хліба голо, а подушне тяжко насіло. Притьмом уже дуже налягло.
– Потривайте трохи, ось як розложать на землі, то тоді вага ся спаде з вас.
– Чи воно ж таки коли буде се?
– Пишуть, та вже ж до чогось допишуться.
– А чи не чули ви, бува, паничу, – у нас там на хуторі чутка йде, – що либонь цар одбере усю землю од панів й од усіх, хто її багато має, та й поділить порівно на душі.
– Ні, такого не чув.
– То-то я й казав, що брехня. А у нас усі слебезують об сьому та ждуть – не дождуться.
Такеньки ми з дідом цілу дорогу розмовляли, аж поки не доїхали до станції. Станція стоїть собі серед поля, насупроти – гостиниця, а більше кругом – ні хатинки.
Пересидівши трохи у непривітній холодній хаті, поки перепрягли мені коней, я вийшов сідати. Коло ганку стояв мій дід і нова тройка з новим машталіром. Я сів у віз, подавши дідові плату. Машталір уже прибрав було й возжі, щоб поганяти, як дід його зупинив:
– Тимофію! – гукнув він.
– Чого? – озвався Тимофій, обертаючись до діда й показуючи мені свою сувору пику з білими усами.
– Ти ж мені сього панича он як вези! Чув? Не жалуй жидівської худоби, бо се панич добрий!
Тимофій, не сказавши на се ні слова, підобрав до рук коней і погнав їх щосили.
Їхали ми дуже добре, тільки Тимофій випав не балакучий. На скілько моїх питань він нехотя якось одмовляв, а іноді й з серцем: не лізь, мов, у мою душу, я ж у твою не лізу! Прийшлося більше мовчати й роздивлятися усяку всячину по шляху.
Ось стоїть капличка: хрест похилився, капличка почорніла, заросла пліснявиною. З дверей виходить чернець з чорним капшучком, кланяється вам, дзвонить дзвоником, що коло держална висить.
