– Аж ось як: недалеко від Заїчинець, – от як будемо їхати, то і побачимо, – жив собі хутором уже здавна один козак. Заможний і грошовитий. Скоту в його – повна загорода, а грошей – то й свині не їдять. При йому жили його й сини, аж три. Двох він уже й поженив; у старшого й дитинка була, а менший ще парубкував. Сього він уже у москалі готував і грамоти навчив, щоб не так важко у службі було. Ще й дочка у його, так півдівка, була; ото вона одна й зосталася тільки жива. Гнидка добре його знав, знав, що туди так удвох починати нічого; та різдвяних свят, зібравши дванадцять самих найздоровших товаришів, і скокнув до того козака празникувати.
– Як празникувати? вони ж їх, кажуть, вирізали?
– То то ж і празникувати. Змовилися вони, а як стемніло, то й рушили. Приїздять, аж уже на хуторах і спати полягали. Звісно, святки, повечеряли та й рано спати лягли.
От сі до вікна, стукають, просяться в хату. Їх не пускають; вони просять хоч шлях показати. Дорога тоді була забитна, недавно сніг увалив. Батько й послав парубка. Той тільки що одсунув двері – вони так прожогом усі в хату, аж дванадцять душ. Та й почали правитися. Парубок хотів у вікно вискочити, так хтось з їх як бебехнув з рушниці та прямо у спину так кулю й увігнав, – та й так у вікні й застряв. Вони тоді до жонатих, хто з ножем, хто з сокирою, – повбивали. Зостались невістки, дід та баба; та ще дочка, що як побачила ту баталію, то непримітно залізла під під та там і сиділа, дух притаївши.
Зостались ото ті; вони їх пов’язали гаразденько та й питають: де гроші? Питали, питали, – мовчать; вони тоді давай у печі огонь розводити; розвели; та возьме жменю соломи, зверне верчик, запалить та до ніг, – отак і пече. Пекли, пекли, та чи то вже так їх запекли, чи може вже ті затялися, – ні слова та й годі. Стара одначе знемогла, сказала, що в пічурці 50 карбованців замазано.
Виколупали та знову до неї. Більше, каже, немає. Вони знову пекти, мучити; так ні, не сказала. Тоді вже вони взяли гаразденько усіх, поскладали в рядок, зайшли з-за голови та обухом у голову; так голови й попровалювали. Тоді ото й дитина прокинулася; або воно, може, й давно прокинулося, та мовчало, а то почало кричати. Кричить, як не розірветься; так Гнидка узяв та й простромив його ножем, як галушку.
Коли його питали на слідстві: нащо ти, Василю, хоч дитя убив? Що воно тобі заборонило? – Я його, каже, не бив, поки воно не кричало; а як підняло лемент такий, хоч безвісти тікай, – я тоді взяв та й простромив ножем. – Як упоралися зовсім, тоді зачали грошей шукати. Шукали, шукали, все перерили, не знайшли та з тим і поїхали. А та дівчина, що під подом була, як побачила, що вже нікого немає, та як була гола й боса й простоволоса, то так і майнула аж до села.
Прибігла до першої хати, а то хата самого Гнидки. І як вона вже тута не піймалась, то вже, видно, сам господь так їй судив. Прибігла, а вже було удосвіта; правда, всі спали, і Гнидка спав з товаришами, тільки у другій хаті, що од двору, а в сій, що од улиці, – мати Гнидчина. Вона до сеї то стука у вікно, добивається.
Мати слуха: щось стука – вийшла. Коли гляне – аж дівчина ув одній сорочці і уся в крові. Що се? – питає. – Відкіля ти, дівчино? – Я, каже, бабусю, з хутора… розбишаки набігли… батька, матір… братів… усіх, усіх побили, тільки я й зосталася… утекла… – Як утекла? – Поїхали розбишаки, так я й утекла. – Коли ж се сталося? – Оце недавнечко… вони тільки що поїхали… багато їх… – Цить же, цить, дівчино, – каже мати, – мовчи, то мій син! – А вона бачила, як син увіходив у її хату й без світла руки мив. Та за дівчину, накинула на неї яку там одежину та тихенько до волості. Там усіх зразу на ноги підняла та прямо по сина й справила.
– Хіба він матері так уже дозолив, що вона на його виказала?
– Та вже ж, видно. Уже б яка мати на сина сказала? Вона, кажуть, не раз його й просила й молила; раз і жалілася, так ще її винуватою зробили, а син ще й вибив.
– Ну, так далі?
– Ну, ото ж як справила, то їх усіх так сонних і забрали. На другий день до нас в Опішню дали знати слідователеві. Я тоді саме з ним і їхав. Як увійшли у хату, то по кісточки крові було; так усе у крові й плавало; аж страшно дивитись. Таки не абизна-що – вісім душ положити! Записали ото там усе. Почали їх питати. Так куди? не знали: і духом не знаємо, й не відаємо. Так раз мати доказує, а вдруге дівчина пізнала деяких; уже щось через тиждень, чи що, усе по правді розказали, як там було; побачили, що не викрутяться. А як вели Гнидку у Полтаву, то нахвалявся втекти та матір порішити. А тепер, кажуть, либонь і з ним уже порішили.
– Як порішили? Я чув, що він утік аж з Москви.
– Утік же був, та піймали. Та він хотів ще удруге втекти, так москаль узяв та й застрілив.
– Як застрілив?
– З дороги, значить, втікав. Гнидка одбіг, а москаль вистрілив та й положив.
– А де ж мати та жінка живе?
– Матір прийняв до себе тутешній таки козак. А жінка хотіла було йти за ним, та як розпиталася, що там не можна удвох жити, то й залишила. Живе тепереньки тута з одним чоловіком, тягається. У чоловіка й жінка є, а вона одбила та й живе з ним. П’янують вдвох, розпутствують.
– А та дівчина, що зосталася жива?
– Е-е, та дівчина тепер уже велика дівка і, кажуть, либонь уже засватана за благородного. Та де їй і не вийти за благородного, коли десятин двісті поля та грошей щось тисяч з десять.
– Так і гроші знайшлися?
– Знайшлися. У скрині в холодній хаті, у полотні були заховані.
– Як же гроші переберегли й де живе дівка?
– Гроші у касу положили; а дівчина живе у дядини своєї, батькової сестри. Така хороша дівчина вийшла, висока, брава й хазяйка добряща.
Ми виїхали геть од Заїчинець.
– Ото, дивіться: у долині верби сивіють, ото той хутір. Там їх і поховали усіх. Хотіли саме коло Заїчинець хрест постановити і на хресті написати, коли, як і ким вони побиті. Та громада Заїчинська одпрохала, що, мов, худа слава об нас піде. Так їх там у хуторі поховали і хрест постановили.
Далі я вже не пам’ятаю, що ми балакали з машталіром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам’яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу.
Далі ми доїхали до станції. Там, пересівши, попхався я до Зінькова, де й заночував.
Зіньків розлігся по долині річки Груні, котра літом зовсім пересиха, та по надгір’ях. Лежить він на нездоровому болотяному місці, через віщо, тільки піде маленький дощик, вже він і кальний, і смердячий.
Зіньків місто тихе, мирне, хліборобське, і якби не облупана мурована тюрма, що стоїть над шляхом і сумно зазирає у вічі проїжджому, то подумав би, що сам господь оберігає спокій сього краю.
Одно, що тільки запримітив я в обличчі людей, то се невеличкі носи у жінок і дівчат, схожі на сливи-угорки, та невисокий їх зріст. І се не тільки в самому місті, але і в повіті. Одначе такі носи, трошечки підняті вгору, не тільки не калічать самої вроди, а ще надають їй якусь красу особну: рум’яне личко з блискучими карими очима викликає симпатію.
Рано вставши, я зараз виїхав. На моє питання у машталіра: що у вас доброго-нового, він одказав грубим голосом:
– Немає нічого. Кажуть, либонь, що у Павлівці (містечко в верстах семи від Зінькова) щось біга за звірюка: сама на собаку схожа, а ноги, копита – кінські. І кого стріне де, зараз розірве, серце та печінку вирве та й покине; так у двох хазяїнів собак порозривало; на приспі лежали, так воно їх там і порозривало. А то в ліску й чоловіка знайшли пошматованого. Пізно звечора вийшов з Зінькова, так воно, видно, його й зустріло.
– Що ж воно за звір такий?
– А господь його знає! Кажуть, що само на собаку схоже, а копита кінські.
– Чому ж його ніхто й досі не вбив?
– Бояться. Звісно, вже кара господня! – закінчив мій машталір та й замовк.
Що справді за звір? Видно, з звірятника якого вирвався, як не раз уже бувало.
Далі станція ще. Там бір, піски; Будища красуються на горі, видивляються на свою красу у Пслові води. Піднявшись на круту гору – уже й Гадяче видно. Чим далі ми наближалися до рідного місця, тим я дужче благав машталіра поганяти коней. От уже з-за гори та лісів і піски, по котрих ріжеться Псло, забіліли; от і сам він своєю синьою хвилею залелів; далі Заяр’я (одна сторона Гадячого) видно, у садках воно ховалося; ще далі – й своя хата, з високою солом’яною оселею, манячила у віччю і, як магніт, тягла до себе. Ось і улиці пішли, знакомі будинки. Деякі вже постаріли, деякі валяться, а деякі знову побудовані. Знайомі стріваються, той шапку скидає, той слово замовить.
– Додому?
– Еге…
Коні побігли, знайомий зостався далеко ззаду… А ось, ось розчинились ворота з свого двору, і на ганку, видно, товпляться рідні: батько радісно усміхається, мати з сльозами на очах, сестра хапається руками за груди, і незабаром усі обняли мене, радіючи та цілуючи…
Далі? Годі!.. Іншим разом, кращим часом може я розкажу вам дещо й про Гадяче, а тепера буде й сього!
