V
Ще поки вони їхали містом, плуталися його чорними вулицями, повз високі кам’яниці, Христю клопотали всякі думки… “Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гості, до матері… То-то зрадіє матуся, не сподіваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стріне їх і заверне назад?.. Не доведи боже!..”
Христя одвертається від кожного стрічного прохожого і проїжджого: їй здається, що то хазяїн — і от-от признає її… “Хоч би вже се місто скоріше кінчилось, їдемо, їдемо, а йому й кінця немає!”
Аж ось минули крамниці й високі кам’яні будинки. Далі пішли обідрані хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишніше і тепліше; далі рідше та рідше. Он край однії й тину немає; у другої й димар розвалився; третя — зовсім на бік похилилася, з вікон, замість шибок, визирає ганчір’я, по двору-смітнику бігають трохи не голі діти… “Боже! які злидні та недостачі! Бісові крамарі та пани найкращі місця під себе позаймали, все найдорожче собі наздирали, а бідноту виперли аж на край міста в смітники та пустки”, — думала Христя.
Піднялися на гору. Перед ними, розбігаючись на всі боки, розлягалися поля, рябіючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшениці, то чорною грудою ріллі… Христі наче хто камінь зняв з душі: зразу стало і вільно, і легко… Сонце, піднімаючись угору, привітно сяє-гріє; вітерок легенький дише; жайворонки, в’ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лісочку, кують зозулі… Красно так усюди, просторо, вільно!.. Христине серце не б’ється мов, а стиха токоче; очі бігають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темні яри, з яру — на зеленії бурти… Якісь тихі та радісні почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. — тьохкоче її зраділе серце.
Шкапійчина тюпа; колеса тільки гудуть, котячись по сухій землі. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку і хіба коли-не-коли уверне слівце про хліб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засівали, а бач, як піднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя і рада тому мовчанню: ніщо їй не забороняє думати про себе, ніщо її не розговорює, не порушує німої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну місцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимі полежати, надихатися вільного польового повітря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря і кучеряво розвивається в прозорчатому повітрі… Що то за хутори? Невже Йосипенкові? Так, вони… Вони, ідучи в місто, спочивали там… І перед нею, мов жива, стала бліда Мар’я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидві живі-здорові? Явдоха подавньому гризе свою невістку? А Мар’я мовчить? Чи вже, чого доброго, у місто удьорила? “Така вже, — казала вона, — удалась я, такою і пропаду…” Городянка!.. І що там, у тому городі, доброго? Достатків більше, достатки кращі? У кого ж ті достатки, то й добре; а як бідному — то всюди погано, Та часом і при достатках лихо: як нема долі, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: і багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!
Проїхали ще трохи… Це — Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся і прикро подивився на неї:
— Чого ти?
Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христі, мов живе, усе те стало вочевидячки: і як Кирило крався через сніг, і як шурхнув ногами у рів, як вилазив — лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. “Дівча! — думав він. — Все-то їй на думці реготи та сміхи”.
Це шкапійчина, наче що вкусило її, кинулась, сіпнула й пішла скоком. Карпо мерщій ухопився за віжки.
— Тпррру!.. Іч, почула свою землю та — скоком! — сказав він, здержуючи коняку. — А небійсь, у місто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, — повернувся до Христі Карпо і почав показувати, де чия. Невеликі все то клаптики були, одні свіжо заскороджені, другі злегка прикриті зеленою рослиною.
Христі здалося, що тут і лани були дрібніші, і хліба нижчі, ніж біля міста. Там — широкі та довгі, густо, як щітка, заросли; а тут — де-не-де зеленіє бліде зажовкле стебло… Христя не витерпіла похвалитися про те Карпові.
— Достатків там більше, — почав той, — переорюють краще, та й земля ситніша. Тут з глиною — руда, а там, як угіль, чорна. Небійсь, городяни хитрі: все собі найкраще забрали. Воно, бач, і тут нічого, коли б хоч трохи більше землі тієї… А то — всього жменя, а ти крутися біля неї, тягни звідти і на податки, і на прожиття… — Карпо важко зітхнув, зітхнула і Христя. Мовчки піднялися на гору. Хрест мар’янівської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далі й покрівля зазеленіла; показалися садки, хати… Село! село! І серце Христине неспокійно заколотилося у грудях.
Пріська того дня, попоравшись коло печі, сіла спочити, їсти їй — капельки не хотілося. Думки розбирали голову… Як там у городі? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Пріську наче за поли тягло піти довідатися.
“Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка — люба, поки здорова… Здоров’я — усьому голова”, — думала Пріська, збираючись до Здора.
Вона застала Одарку за роботою: та купала дітей. Чорноока Оленка, вимита-вибілена, лежала на подушці і щось весело сама з собою щебетала. Білоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплій водиці. Все йому хотілось пурнути з головою; і він то присідав, то прилягав, допитуючись матері — чи видно його голову. Одарка сиділа на лаві й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробі намігся!
— Води ж чистої немає, — казала Одарка.
— Я і в тій, що Оленку купали.
Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщій сорочину З себе та — в ночви…
— Я не так, як Олеся, — кричав радий Миколка. — Я і плавати, і пуринати вмію!.. — І розходився так, що аж вода з ночов випліскувалась.
— Що се ти, Одарко, дітей купаєш? — здивувалася Пріська, мерщій зачиняючи за собою двері.
Одарка не вспіла одказати, як закричали діти: “Бабуся! бабуся!” Оленка, простягаючи до неї свої пухкі та білі рученята, світила чорними очицями й нетвердо вимовляла: “Бач… бач… біля… купалася…” Пріська підійшла до Оленки і, взявши за ручку, цілувала малі пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:
— Бабусю! Бабусю! А дивіться, як я пурну… Дивіться — з головою!
— Гарно, гарно, — похвалила Пріська, припадаючи до Оленки.
— Ви-бо не дивитесь, — гукав Миколка. — Дивіться-бо. Пріська мала повернутися і до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очі й затуляючи носа, прилягав у ночвах.
— А що, глибоко? — допитувався.
— Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…
— Е-е, я не втоплюся. Я вмію плавати, — храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.
Привітавши дітей, Пріська повернулася до Одарки:
— Що, не було? Не вертався?
— Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час і бути, а його немає… Сідайте. Підождемо трохи, як не буде — пообідаємо разом.
— Спасибі тобі. Я так тільки, довідатись… — зітхнувши, одказала Пріська і мала була йти. Одарка не пускає.
— Тільки підете — розсердюся й ніколи до вас не прийду! — посварилася вона.
Пріська зосталася. Тільки що всілася, Миколка, виполоскавшись, виліз із ночов і Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: “Тпрру!”
— Карпо! Карпо! — скрикнула Пріська і мерщій надвір. Стрівши Карпа, вона разом і здоровкалася, і допитувалася:
— А що, як Христя? Чи жива-здорова?
— Та Христя тута! — каже Карпо.
— Як тута?! — скрикнула злякана Пріська.
— Тута… Приїхала.
— Коли приїхала? Де приїхала? — бурмоче Пріська. По її старому обличчі бігають смуги і радості, і разом нестямної муки; очі горять; вся вона труситься.
— Христя пішла до вас, — каже Карпо.
Пріська кинулася до свого двору і стрілася з дочкою коло воріт.
— Здрастуйте, мамо! — гукає Христя веселим дзвінким голосом, підбігаючи до матері. — Чи ждали? чи сподівалися?
Мати стоїть проти дочки, німа-мовчазна уп’яла в неї свої потухлі очі.
— Матінко! Не пізнаєте мене? — спитала Христя.
— Христе! Дитино моя! — простогнала Пріська, обнімаючи дочку, і заплакала.
Тут саме підбігла Одарка. Вона постояла, поки вітались дочка з матір’ю, потім підійшла до Христі, поздоровкалася, поцілувалася з нею.
— Ач, яка молодець Христя! — каже Одарка. — Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити — то й не сподівалися.
— А я так, несподівано, — весело щебече Христя.
— Молодець, молодець! — одно плеще Одарка, обдивляючись.
— Чого ж ми стоїмо тут? Ходімо хоч у хату, — опам’яталася Пріська.
— Ідіть, — каже Одарка, — побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: гріх тобі буде, як до нас не забіжиш!
— Забіжу, не забуду!
Сусіди розійшлися: Пріська і Христя пішла до своєї хати, Одарка — до своєї.
— Як же ви тут живете? — допитується дочка у матері, увійшовши в хату і обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Після міських покоїв їй своя хата здалася такою тісною-невеличкою. Бач! вона скільки літ прожила тут, а й не примічала досі сього… .
— Як живемо? Знірчо як живемо, — бубоніла Пріська. — Живемо, та й годі! Смерті дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого — скубуть. Коли б не ці Здори… Та годі! Хіба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..
— Я? Про мене не турбуйтеся, матінко. Добре мені там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, — дай їй, господи, і щастя, і здоров’я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матері; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не піде замарно: я, каже, сама віддам гроші… Прохала вас до себе в гості. Скажи, каже, хай прийде: як рідну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж і достається часом їй… Воно, мабуть, усім добрим так достається!
Пріська важко зітхнула. Вона задумалася над послідніми доччиними словами. Відкіля вони в неї? Досі вона ніколи такого не казала і в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила — дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє від матері свою диху годину, щоб не вразити її серця… І сльози почали підступати під горло, давити…
— Ви плачете? Мамо! — скрикнула Христя, зиркнувши на матір.
— Ох, тільки гляну на тебе — так і заллють сльози!..
— То ви не вірите? — спитала Христя. — Так от же — хай мене хрест поб’є! — коли я брешу. І чого б я стала брехати, коли б мені погано там було?
— Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, — утираючи сльози, замовила мати. — Я не від того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобі там — і гаразд, дочко; а погано — уже ж я нічим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги — їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обідати, бо й я ще нічого не їла.
Стара хутенько схопилася і кинулась до печі.
— Не знала, що ти будеш. Не сподівалася… хоч би курочку зарізала та З нею борщ зварила, а то — затовкла салом, та й годі, — гомоніла Пріська, насипаючи борщу у миску.
Сіли обідати. Христя взялася за ложку… “От і сіли обідати, — гіркий наш обіде!” — згадала Христя пісню. І було від чого: борщ, наче окріп, парував перед ними. Вона покуштувала — ні солі досить, ні приварку не видно, одні бурякові крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.
— Недобрий, дочко? — спитала мати. — Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра візьмеш? Погріб у нас невисокий, — картопля зимою померзла, а на весну — так драглями і взялася; насилу назбирала півклуночка посадити. М’яса і в заводі не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солі зосталося жменя, — потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м’ясом? Городяни — шо-шо, а люблять ласо поїсти.
— Та страва добра, — одказала Христя.
— Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
Христя кинулась до каші — і каша пройшла димом. “Постаріла мати, — подумала вона. — Колись яку добру кашу варила, а тепер от не догляділа, що й димом пройшла”. І наче що обценьками їй серце здавило. Пріська собі, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
— Ви саме обідаєте. Піду, — думаю, — хоч подивлюся на Христю, як там вона.
— Та ще вашої Христі і біс не візьме! — жартуючи, одказуб Христя.
— Оце, дивись!.. Навіщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб і не брав. Щоб ти скоріше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе і мати он плаче, та й мені ніяково: прийду до вас — пусто, підемо до нас — недостае чогось. Отак зійдемося з тіткою, посидимо, згадаємо тебе, — як там вона повертається у світоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годі згадувати?
— Було всього, — одказувала, зітхнувши, Христя.
— Правда, дочко, правда: всього часом буває.
— Часом — з квасом, а порою — з водою? — каже Одарка.
— Атож. Чого в світі тільки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! — одказує Пріська.
Більше розмовляла Одарка з Пріською: Христя слухала і мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хіба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хіба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад — знову його застане; ніде воно не дінеться. А тут, наче зговорилися, — тільки про те й річ.
— Чи Горпина дома? Хотілося б мені її бачити, — спиталася Христя, щоб перервати розмову.
— Дома, дочко. Пообідаємо, то, коли хоч, і підеш.
— Я вже не хочу їсти, — одказала Христя, устаючи і хрестячись.
— Така ж ти, — сумно сказала мати, підводячись, і почала прибирати З столу.
— Я на хвилину, мамо; тільки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, — весело замовила Христя, збираючись виходити.
— То вже бог його знає, чи Одарці довго прийдеться посидіти, — сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
Пріська тільки зітхнула. Обох їх уразило — чого так швидко утекла Христя?! “Приїхала до матері в гості, — думала Одарка, — і побігла до чужих!”
— Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи ні? — спитала, помовчавши, Одарка.
— Отак, як бач! — гірко одказала Пріська. — Хвалиться: хазяйка — добра людина, а проте — бог його знає! Може, таку ману пуска: всі вони спершу добрі, поки не осідлають; а насіли — вези, не вгинайся!
— Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! І на ніч у двір пустила, і нагодувала, напоїла.
— Гей, ти, дівко! Дівко! — донісся знадвору Карпів голос. — Куди се?
— Прощайте! Піду, — одгукувалась Христя.
— Бач — добра: матір покинула, а сама навдьори!
— Хто се? — спиталася Пріська, дослухаючись.
— Карпо йде. Видно, стрівся з Христею. Незабаром і Карпо увійшов, несучи в руках клунок.
— Здрастуйте в хату! — привітався він.
— Здоров, Карпе!
— Оце стрів вашу, побігла кудись. Рада, що вирвалась…
— То вона до Горпини. Молода… бажаеться усіх зразу оббігати, — одказала мати.
— А я вам гостинці приніс. Хазяйка кланялась і гостинця передала. Очі у Пріськи заграли, побачивши високу білу булку і пухку паляницю. Поцілувавши, вона прийняла хліб з рук Карпових і положила на столі.
— Бач, як у городі печуть; у нас так не вміють, — хвалила Одарка, розглядаючи булку.
— Коло того ходять — одно діло знають. Нам як не приходиться того хліба їсти, то й пекти не навчились, — одказала Пріська.
— Чого ж воно так: як городянам, то, небійсь, і булка, а нам — чорний хліб з остюками? — спитала Одарка.
— Так воно вже завелося: город усе краще собі бере. При сім слові Одарка глибоко зітхнула.
— Пани та багачі! — нешвидко додала вона до свого зітхання. її ніхто не піддержав. Карпо повернув розмову на іншу річ: він почав розказувати про поїздку, про хліб, про город, про Христину хазяйку.
— Ще й хвалити бога, що Христі так лучилося, — зовсім-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рідна мати!
Чималу годину знов прогуторили на сю річ. І серце, і важкі Прісьчині думки угамувалися. Серце перестало щеміти; важкі думки розтікалися, зникали, заспокоєні тихими надіями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христі добре… Хазяйка обіцяє гроші віддати… Віддасть — спасибі їй! — Христі новий убір буде; бо в неї хоч одежинка і є, та лишню мати — все краще. А й не віддасть — хіба не все рівно?.. Пропаде півроку служби, то хіба і так не пропадає?
“Півроку, — думає Пріська, прилягаючи спочити, коли пішли Карпо й Одарка. — Уже ж поб’юся, покріплюся того півроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. І красою і здоров’ячком бог не обійшов — хіба от долею…”
Старій матері не спалося. Доччина доля, образи людські, свої злидні та недостачі ворочали її з боку на бік, гнали сон і спокій далеко від неї.
Де ж дочка повертається, поки мати такі важкі гадки дума?
Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває ні на хвилину. Горпина розказує Христі про село, про знайомих дівчат, парубків, що де скоїлося, про кого яка чутка пішла — все викладає подруга подрузі, маленевеличке із-за нігтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофія, про Тимофіеву журбу; про те, як раз Тимофій, стрівши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга — він би присилав старостів до неї!.. Про Федора, що спершу дурів та й тепер ще не прийшов у себе… “Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!”
Христя слухає таємну розмову подруги — і серце її неспокійно б’ється. Недавнє життя, від котрого одірвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачіпає її серце, будить думки…
— А знаєш?.. Мені шкода його, — зітхнувши, сказала Христя.
— Кого?
— Федора. Він гарний парубок. Він буде кращий і від Тимофія, і від їх усіх. Ті тільки гострі на язик, а се — плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, — не каятимешся.
— Отаке! На тобі, небоже, що мені негоже! — закопиливши губу, одказала Горпина. — А чому ж ти не виходиш?
— Я — друга річ. Мене його батько не хоче за невістку мати.
— А мене візьме? Он він шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи мені про город. Як там у вас? — забиває баки Горпина. — Бачила Марину? Як там вона? Зовсім городянкою стала. На село і не загляне ніколи.
— Не бачила. Ніколи було довідатися, де вона і як вона.
Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.
Подруга теж нічого не втаїла перед подругою і розказала, яка їй притичина була з хазяїном.
Пореготалися тепер удвох з того, що колись до сліз доводило.
— Тобі таки вдає на те кохання! — додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.
— Бажаю й тобі так! — одказала Христя.
— Не хочу, не треба! — затріпала руками та. — Старий, жонатий та буде цілувати? Цур йому! пек йому! осина йому! — і червоніючи, як той сап’янець, Горпина реготалася.
А Христя ще почала перекривляти п’яного Загнибіду. Горпина аж за живіт береться та регоче, а в Христі — очі грають, сміх та жарти не сходять з язика.
Ішла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечері, — так забалакалася з подругою. Сонце сіло; захід горів червоним вогнем; небо потемніло; понад селом розіслалася вечірня тінь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бігли свині, овечата. З дворів доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомоніло-заметушилося. І яким радісним, давно чувалим здається Христі той сільський гомін!.. Як у літню спеку, на безводді, надибавши невеличку течію бігучої води в глухому ярку, припадає чоловік до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечірнього клекоту… Зяайоме та рідне вітало її любим привітом, чарувало несподіваним чаром!
Виходячи з улиці, коло цвинтаря запримітила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що — відшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примітку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже він?..
— Федоре! — не здержалась Христя.
Парубок наче злякався: струснувсь, підвів голову; подивився і, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.
“Не пізнав”, — подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада підкралася до її серця — і ущипнула… “Та невже я обізналася? Ні, ні, Федір, то — він. Тільки що сталося з ним? Ще ніколи не доводилося бачити мені його такого… Змарнів, опустивсь!..” Цілу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.
Коло свого двору стріла матір.
— Оце так! На часок пішла, а проходила до вечора, — з докором стріла її мати.
Христю обняла ще більша туга. “Чи я справді збожеволіла? — подумала вона. — Приїхала до матері, а повіялася до чужих, підглядала парубків незнайомих”.
— А Одарка ждала-ждала тебе… І Карпо приходив. Довго сиділи, тебе піджидали. Надвечір знову Одарка забігала… “Немає?” — “Нема”, — кажу. “Бач, — каже, — недобра яка; як до чужих, то і на увесь день, а до мене — і в хату не наплювала!”
— Та я й сама не рада, що пішла, — сумно одказала Христя матері. У хаті їй ще сумніше стало. Мати скільки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Діждавши, поки зовсім смеркло, вона послалася і лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав від неї… Крізь невеликі вікна пробиваються в хату сизі померки ночі; зорі, мов іскорки, жевріють серед тії темряви. Тихо-тихо… Христя лежить і думає… Усякі думки ходять у її голові. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городі, а от тепер — дома! Вона почала пригадувати сьогоднішні виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. І навіщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Ні, Горпина не така: вона нікому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповірила їй подруга… Кому? У городі хто її знає? Хіба хазяйці?.. А що тепер хазяйка діє? Спочива, певно. Хотілося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся і почав лаяти, нащо пустила її додому? І їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловікові… її серце неспокійно почало битися. А тут знову зійшов на думку Федір — його зомлілий образ, його засмучений погляд… До півночі качалася Христя з боку на бік, поки не прийшов сон і не заспокоїв її гарячої голови.
Смутні думки приспали Христю, та нерадісніші й збудили… їй щось і снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якісь невідомі почування невідомого лиха обіймали її душу. Вона і вимилася, і прибралася, а ті почування все більше росли, все глибше западали в думку… Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало, помиршавіло; життя його спустіло; наче пожежа пройшла і спустошила самі найкращі місця. Вона радніша кинути його зараз і полетіти назад, у місто… А ще ж тільки сьогодні субота, до завтрього після обіду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.
— Чого ти, дочко, сумуєш? — питає мати і рае: — Ти б пішла до Одарки. Христя зібралась — пішла. Тільки і в Одарки не краще… Дітвора гомонить; Одарка вітає і розпитує її; а їй — слова важко сказати: думка про місто не виходить з голови. Не забарилася і мати, упоравшись біля печі, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить — мовчанку справляє, а біля серця щось в’ється, якась гадина уп’ялася у його, ссе-кусає…
— Вже я, мамо, мабуть, сьогодні піду од вас, — каже Христя матері, вернувшись додому.
— Чого ее так, дочко, поспішаєш? Одпрохалася до понеділка, а поспішаєш сьогодні. Хіба тобі вже обридло у матері рідної?..
— Я й сама не знаю, що зо мною… Так мені важко, так трудно!.. Серце щемить чогось… Мені все здається, що хазяїн вернувся.
— То що? Хіба ти сама, своєю волею пішла? Тебе ж пущено… І не насиділась я з тобою, і не набалакалась, і не надивилася на тебе… — додала жалібно мати.
Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, — і нічого не відказала матері, тільки сама собі рішила завтра ранісінько рушити в дорогу.
І вона здержала своє слово. На другий день ще до світу устала, зібралася, попрощалася з матір’ю — і пішла. Приходила Одарка побалакати; прибігла Горпина узяти на улицю з собою; ще дві-три знайомі дівчата забігали, та застали тільки заплакану матір у хаті, а Христя вже далеко була.
— Чого ж це вона так швидко вибралася? — спитала Горпина. — Хвалилася — до понеділка буду, а сьогодні втекла.
“Втекла… втекла!.. Прибігла — наче вогню вхопила, і, як дим той, зникла… Втекла…” — думала мати, обливаючи старе лице гіркими сльозами.
Дуже сподобались