VI
Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм світом безкраї поля, усіяні, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко від села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому тумані крилося село. Вона не озирнулась ні разу, не поглянула на його. Якісь смутні та нерадісні почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного світу, на краю безмірних ланів, у тумані широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнів… “Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б’ється… Ох, скоріше б, скоріше добратися!”
І Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився місток на гнилім переході — він якраз на половиш шляху… Сонце повернуло на півдня, стояло саме над головою. “Ще рано, — думає Христя. — Дійду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап’юся, спочину трохи і Мар’ю провідаю. Як то там вона?”
Думки про Мар’ю на який час одвернули її від міста. Та ненадовго… Може, немає Мар’ї; може, вона вже покинула — пішла у місто… “Місто! і вп’ять місто?!” —подумала Христя, і щось гірке та нерадісне ущипнуло її за серце. “Ну, чого се я?!” — утіша сама себе, утираючи знічев’я набіглу сльозу. І знову налягла на ноги.
Ось і Иосипенкові хутори. Щось бовваніє серед двору; доноситься до неї гук-крик. “Видно, свекруха розходилася. Ніяково й заходити”, — думає Христя, применшуючи ходу. І не помилилася: то справді гукала Явдоха на невеличкого чоловіка, що сумний сидів на приспі.
— Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобі? Отже тепер і пожалів… Вона тобі ось чого піднесла, — і, скрутивши разом дві дулі, стара ткнула ними в вічі чоловікові.
Той похнюпившись сидів — мовчав.
— Мовчиш? мовчиш? — заривала знову Явдоха. — І що з тебе за чоловік? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб і на в’язах не вдержала, от би вона тебе і поважала, вона тебе і почитала! А то — як з клоччя батіг! Нестеменний покійний батько… Того ж хоч я у руках держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от і сиди — як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться… Дожидайся — діждеш!
— Ну, чого ви в’язнете до мене? — гірко промовив чоловік. — Хто ж, як не ви, і вигризли її з двору?
— Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матері, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я — собака, по-твоему? Га?
— Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокійно не побуде на місці!.. Так і жди: от же тихо, а тут і схопилася буча!.. Хіба у такім пеклі, прости господи, проживеш? Кам’яне — і те не здержало б вашої гризні!
— А що ж, по-твоєму, — мовчати мені їй? Поганці, прийманці — мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужім добрі, та ще й старшинувати буде? Ні, не діжде вона з своїм родом поганим! Мені нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись—яка журба!!! Не первина їй мандри справляти… Звідти, здається, і брали…
— То чого ж ви і клопочетесь?
— Чого? чого? — аж стрибала стара. — Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насміялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жінка жила нарізно від чоловіка? Я б її, сяку-таку поганку, через поліцію додому добула… Я б її до стовпа на цілий місяць, як ту собаку, прив’язала… щодня сирицею маніжила!.. Я б з нгї вибила міські примхи! А він: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! — І, плюнувши, вона мерщій побралася у хату. Чоловік тільки розвів руками і ще нижче похнюпився.
“Ні, не зайду, — подумала Христя, стоячи за коморою. — Чого? Мар’ї немає дома, краще тягти далі”, — рішила вона, повертаючи на шлях.
“Отже таки Мар’я поставила на своєму, — лізло їй у голову, — кинула… Ото ж її чоловік. Як жаль його, жінка кинула; а тут — і мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпіла… Не другий же вік старій жити? А втім — бог Знає! — не од добра тікають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…” І Христя рівняла себе до Мар’ї, згадала про свою долю. І її вижили з села, і її одірвали від рідної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомічну матір зоставили саму на плач та журбу… Хто тільки в світі не плаче, не проливає сліз кревних? Нащо от хазяйка — у добрі та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарікає на неї… Життя — як те колесо котить: того униз несе, другого угору підіймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тільки натомиш себе дурними надіями?
Тяжко Христі такі думки думать одній серед широкого поля; важкі почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… “Хоч би вже до міста швидше!” — думає, поспішаючи.
Ось з-за гори заблищав на сонці хрест городянської церкви; ось і ліски забовваніли, наче сизий пояс, розляглися кругом міста. Ще три версти зосталося. Христя зійшла з шляху на обніжок, де серед бурти росла висока гілляста липа, і сіла в холодочку перепочити. З того місця так видно усюди. Змією біжить-в’ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бік, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорні, жовті, зелені, упираються краями в шлях… Сонце, сідаючи, косими парусами обдає ті лани — і горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизій долині блакитного небосклону; а легенькі тіні, мов непримітні хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квітчатого килиму, стиха пересовуються з місця на місце… Чудовна надивовижу іграшка ясного світу з вечірньою сутениною! Повітря тепле та легке, так і хилить до спокою, так і гне до дрімоти; а дзвінка жайворонкова пісня стиха колише .потомлену думками душу… Затихають болі і образи; німіють лиха і муки; зникають клопоти журливі; почувається несподівана легкість. “От би куди хазяйку, от би де їй, бідній, побути! Тут би забула вона все на світі, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала”, — подумала Христя, легко зітхнувши, знялася і почимчикувала далі.
Уже сонце зовсім сіло, як вона вступила в широку і людну улицю. Народ З усіх боків бігав, снував; селяни поспішали у базар, на підторжя; крик і гук носився кругом неї.
“Чи то ж то хазяїн звернувся?” — подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, і трохи не впала: крамниця була відчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальці; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер він їй заспіває?.. Не перейшла — перелетіла вона базар і мерщій повернула у свою улицю.
Ось і дворище… Тихо у йому, аж глухо, нігде живого не видно, тільки комора біліє серед двору. Христя поспішає в хату; їй дивно, що сінешні двері зачинені. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокійним серцем вона мерщій вскочила в сіни.
Через хвилину вона знову вискочила… бліда, труситься і — як пуститься З двору!..
— О боже, боже!.. — шептала вона, біжучи улицею. Прохожі зостановлювалися, дивувалися.
— Чого ся дівчина так перелякалася? куди мчиться? — допитувалися одно в одного і, не дознавшись, проходили.
Вона побігла на базар до крамниці — і тільки біля неї запримітила, що крамниця була зачинена.
— А хазяїна не бачили? — божевільне допитувалась вона у приїжджих.
— Якого хазяїна? Шукай собі!
Христя, вибігавши увесь базар, побігла знову додому. Сонце зовсім сіло, вечірня зоря погасла; над містом спускалася ніч; у хатніх вікнах заблищало світло. Христя неслась, як несамовита. Прибігла до воріт, постояла-постояла, Зітхнула важко і знову побігла.
У дяка в хаті йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посиніла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.
— Здорові! — привіталася Христя.
їй ніхто нічого не відказав, та вона і не дослухалася. Як божевільна, вона кинулась до дячихи.
— Паніматко! ідіть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
— З якою хазяйкою? — суворо спитала дячиха.
Христя тільки ламала руки та трусилась:
— Ідіть, Хряста ради.
— Куди — до вас? — гарикнула дячиха. — Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночі піду?
— Тут недалечко, зараз… до Загнибіди, — насилу знайшлася Христя.
— Що ж там у вас?
— Не знаю, паніматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату” а хазяйка лежать… такі страшні… Боже мій, боже! — і Христя зайшлася плачем.
— Ото він учора звернувся… Підожди, я зараз, — сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сіни. Сльози давили її, страх трусив усю…
В Загнибіди уже світилося в хаті, як вони увійшли у двір.
— Мені страшно. Я не піду туди… Ідіть ви самі, — тремтячи, каже Христя.
— Чого боїшся? Маленька! — скрикнула дячиха і, як та шуліка, посунула в хату. Христя за нею.
У кухні вони застали Загнибіду. Похмурий, заложивши руки за спину, він міряв її і вздовж, і впоперек. Свічка стояла на столі і, нагорівши, обдавала хату неясним світом.
— І ти вернулася? — гукнув Загнибіда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так і прикипіла на місці.
— А Олена Йванівна де? — спитала дячиха.
— Нащо вам Олена Іванівна?
— Нужно! — гостро одказала дячиха і пішла далі в світлицю. Загнибіда узявся за свічку, щоб присвітити. УЗЯВ був у руки; потім поставив; зірвав і, повернувшись до Христі, посварився на неї кулаком; а далі — За світло, в кімнату.
Ясний світ освітив пожовкле лице Олени Іванівни, коли увійшов туди Загнибіда. Вона лежала на спині, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очі в неї були закриті; під очима — сині мішки; рот скривлений; Зітхання важке, хрипуче… Все казало — то було посліднє змагання життя зі смертю!
— Олена Йванівна! Олена Йванівна! — стиха обізвала її дячиха. Олена Іванівна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
— І сам не знаю, що з нею, — казав Загнибіда, піднімаючи свічку вгору, щоб ясніше освітити болящу. — Кидав здоровісіньку; вернувся — отак, як бачите! — І він положив свою руку на її руки. — Холоднісінькі!
Боляща розкрила очі, глянула на чоловіка — і заметалася на постелі.
— Не буду! Не буду! — забубонів Загнибіда й одійшов геть.
— Ви б за батюшкою послали, — пораяла дячиха. Загнибіда махнув рукою і, опустившись на лаву, схилився головою на стіл.
—— О нещастя, нещастя! — замовив він.
У хаті стало тихо-тихо, мов у домовині. Боляща розкривала очі, зводила руками угору, потягалася…
— Чорного платка! Чорного платка! — крикнула дячиха. — З^рч’гіі очі…
Христя кинулася в кімнату. Хазяйка металася на постелі, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорні плями: набряклі жили кидалися — бились; корчі гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщій схопила з себе платок і кинула на неї. Ще хвилину вона забилася під платком… почулося наче шептання, скрип зубів — і зразу все затихло…
Трохи згодом зняла дячиха платок… Під ним лежала вже не Олена Іванівна, а бездиханний труп з страшно витріщеними очима…
Загнибіда підійшов до нього, подивився і, затрусившись, промовив: “Ти мене покинула… покинула… Як же мені самому тут бути без тебе?”
Дячиха взяла його за руку і вивела з кімнати в кухню.
— А ти біжи до сусід. Скликай — хай ідуть обмивати. Та забіжи і до старого — хай бере псалтирю читати, — наказувала дячиха Христі. Та стояла як укопана.
— Чого стоїш? Біжи! — гукнула дячиха.
Христя, не знать куди і чого, побігла.
Через годину найшло жінок, бабів… Підтопили в печі, гріли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч і не пам’ятала того нічого. Вона тільки й запримітила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на сині плями та тихо шептала: “Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!” Жінки мовчки хитали головами.
Трохи не опівночі знарядили покійну й положили на столі. Старий дяк став у головах коло ставника і охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увіходили, дивилися на покійну і тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всім не вірилося, що вона померла.
— Молода така, — жити б та бога хвалити — ніт же… — шептали знайомі й незнайомі.
На Христю — як найшло що: безпам’ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася поміж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
— Чого ти тут тупцюєшся? Ішла б собі куди-небудь!
Мов п’яна, Христя вийшла надвір і сіла на рундуці. Повз неї входили в хату і виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменіла. Схиливши голову, сиділа вона і слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…
— Це ти сидиш? — почувся над головою знайомий голос. Христя глянула — перед нею стояв Загнибіда.
— Чуєш: тільки слово кому — не животітимеш! — прошептав він і пішов З двору.
Христя мерщій втекла під комору.
Ніч була хоч і зоряна, та темна, як бувають весняні ночі. У густому мороці, вздрівається, снують по двору щось за тіні; чутно гомін людський; а хто гомоне — не видно. У причільне вікно світе світ. Боляче він урізується у вічі, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одірватися від того світу — вона не зможе. Оце й похнюпиться, а світ стане над головою і печепече… То воскова свічка горить у головах покійниці; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очі: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сиділи вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селі, серед лугів, на широкім просторі…
Ще вертаючись у місто, Христя запам’ятала ту місцину під липою, звідки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйці. А прийшла — що застала?..
Холодний страх пройняв її наскрізь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавній прихід. Ось вона у двір ввіходе… Пусто; сінешні двері Зачинені. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сірі померки окривають хату… Де ж люди? Пішла в світлицю — немає, далі — в кімнату… Там на ліжку щось чорніє… Христя підходе. То ж — хазяйка… Бліда та біла, мов з крейди вистругана; одні очі горять — тліють, мов роздута жарина… “Що це з вами? недужі?” Вона тільки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… “Не було… не було… Ох, смерть моя!” — тільки Христя і розібрала з того шепоту. Потім вона підняла руки, темні, у смугах, і зразу опустила; повернулася, зітхнула — і закрила очі… Далі Христя нічого не пригадає… Чує гомін людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля під ногами у Христі захиталасяпосунулась, наче попливла куди…
Блідий вранішній світ стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам’яталась. Кругом нікого не видно, тільки сизий туман хитається у повітрі. Крізь його курище миготить іскорка світу: то жовта пляма від свічки гойдається по шибці. Христя зразу розібрала — що то за світ і звідки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидіти сю лиху годину? Та й пересидівши — що далі? Іти у село до матері? А тута ж як кинуть? Загнибіда ж її і з-під землі видере!.. їй тепер — як тому чоловікові, що в степу заблудився: і туди ткнися — пусто, і туди никни — голо: кричи, гукай — тільки твій голос розходиться по німій пустині!
Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає;
в очі — наче хто піску понасипав. Вона підвелася устати, та зразу й сіла: ноги мов хто косою підкосив. Сумна, похнюпившись, сиділа вона і слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокійно билося серце.
— А ти тут спала? — роздалось коло неї. То питався Загнибіда.
— Знаєш що? — почав він далі. — За те, що ти вірно служила, добре робила, — на тобі та йди собі з богомГ — і ткнув їй у руки якусь бумажку.
Христя глянула на бумажку — сіра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом’яла в руках — лопоче… “Чи гроші це, чи так — шматок паперу?..” Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. “Треба показати… розпитатись…” І вона сховала бумажку за пазуху. Глянула — біля неї ні духу… Вона сиділа і думала, мов чуманіла…
Сонце почало викочуватись з-за гори; перші іскорки його застрибали понад землею; туман рідшав, осідав на траву густою росою; з улиці доносився гомін та гук… То люди поспішали на базар.
“Справді: чого я тут сидітиму? — подумала Христя. — Розщот дано… піду в базар, може, кого з своїх селян побачу — упрошуся, щоб підвезли додому”.
І, підвівшись, вона тихо вийшла з двору. На улиці чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябіда та верне її знову? Мерщій, мерщій утікай, Христе, додому!
І глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з міста.
Дуже сподобались