Панас Мирний – Повія

II

Уже сонце геть піднялося угору, як Христя встала. Мар’я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, ані шерхне ніде. З улиці доносився гомін, біганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила відра й побігла до сусіднього колодязя по воду. І води принесла, і самовара постановила, а ще ніхто не вставав. “-Видно, учора до світу досиділи за картами, що й пан заспав”, — подумала вона, стоячи серед кухні й роздивляючись, за віщо б їй ще прийнятися.

— Христе! — почувся голос пана з кімнати. — Пора вікна відчиняти! — І він голосно позіхнув.

Христя побігла. Вертаючись, вона стріла Мар’ю. Обличчя в неї біле, як крейда, очі червоні, одежа пом’ята, коси вибилися з-під платка, та й платок сам поліз набік, — або ж вона цілу ніч не спала, або ж, на хвилину задрімнувши, кинулася і зараз побігла додому.

— Здорові, тітко! — веселенько привіталася Христя.

— Здорова, — під ніс охриплим голосом мовила Мар’я.

— А чобіт і досі не почистила? — гукнув пан з кімнати.

— Дурна голова! — мовила Христя й побігла за чобітьми. Поти вона чистила чоботи, Мар’я мовчки прибиралася, підбирала свою’ розкуйдану косу, підсмикнула пом’яту спідницю. Гляне Христя — німа, мовчазна Мар’я, аж сердита, і знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї і заблищали, мов лаком покриті. Хутко помчала їх Христя в горниці.

— Чи Мар’я дома? — донісся голос панів.

— Дома, — одказала Христя.

— Скажи, щоб збиралася на базар.

На Мар’ю наче хто кинув грячого приску!

— Біси його батькові! — гукнула вона, тільки що Христя показалася на порозі. — У нас ніколи так, як у людей: підуть на базар, наберуть днів на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тії цибулі купити — йди!.. І сьогодні йди, і завтра бреди… У других — коли куховарка, то вона сама і на базар, і все; а в нас — слідком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бісові злидні! Бояться, щоб не вкрала, бач! — торохтіла Мар’я, пов’язуючи голову старим платком.

Пан швидко вийшов одітий і, не кажучи ні слова, пішов з хати. Мар’я, вхопивши корзину, повіялася за ним.

“Чого се Мар’я така сердита? Що з нею?” —думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тиші. Самовар награвав сумну-журливу пісню і болісно одкликався у Христиному серці.

Нешвидко пані встала, а за нею й дітвора. Треба давати усім умитися, дітей повдягати, кроваті поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропі.

— Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, — приказала Пистипа Іванівна.

Христя кинулася у кухню, аж і Мар’я прийшла. Бліда і полита потом, вона принесла у корзині і м’ясо, і курей, і всяку овощ — повну корзину; принесла та так і кинула додолу!

— Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять — носи! Аж руки потерпли! — скрикнула вона і почала розмахувати руками.

Христя мерщій ухопила самовар і понесла у горниці.

— Вимий стакани, — порядкує пані.

Поти Христя правилася біля чайної посуди, прийшов і пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.

— Ти дивись сьогодні за Мар’ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, — додав. Пані тільки зітхнула.

Христя вийшла у кухню. Мар’я сиділа коло столу, спиною до горниці, і, уставившись очима у вікно, нехотя жувала скоринку хліба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо і сумно, хоч сонце так весело освічувало кухню: його золоті стяги вигравали на шибках високих вікон, його ясні кружала крутилися по долівці. Коли се…

— Чого се Мар’я Іванівна так зажурилася? — роздалося тихе питання ззаду Христі, аж вона злякалася. Зирк! — на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустрані, його очі заспані, біла вишивана сорочка розхристана і з-під неї виглядає тендітніша від рожевого лепесточка груднина.

— Нічого й журитись, коли рук не чуєш! — суворо відказала Мар’я.

— Чого ж се?

— Он яку хуру теребила на собі! — вказала Мар’я на корзину.

— Бідна головко! Та ніхто й не поміг? І не знайшлося нікого такого? — пита, граючи очима, панич.

Мар’я скоса глянула на нього і скрутнула головою.

— Ну, вже й ви! — одказала вона, зітхнувши. — Без того, щоб не пришити квітки, не можна.

— О, ви вже й сердитесь, Мар’е Іванівно. А я хотів прохати, щоб дали мені умитися.

— Он кого просіть! — кивнула вона головою на Христю.

— А се що за вечірня пташка? — пита він, уставивши очі на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… “Се він плеще про вечірню через те, що я учора з ним заговорила”, — подумала Христя і ще дужче почервоніла.

— Дівчина! Не бачили? — одказала Мар’я.

— Уперше зроду… Звідкіля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тільки лице — голова горить-палає.

— А гарна? — пита Мар’я, усміхаючись та піддаючи ще більшого жару.

Панич узявся у боки і очима так і вп’явся у Христю.

— Оце вже й закохались? — сміється Мар’я.

— То вже і закохався. Що ти думаєш?

Христя така рада, що її кликнули в горниці: як стріла та полетіла!.. Убігла у горницю, слухає наказу панії; а чує — його мову, дивиться у землю — баче його ясні очі.

— Чи Григорій Петрович устав? — пита пані.

— Я не знаю… Там панич якийсь у кухні, — одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта річ.

— То ж і є він. Клич же його чаю пити.

Христя знову ввійшла у кухню, а він стоїть, веде жартівливу розмову З Мар’ею, і Мар’я весела: сміється, щебече.

— Пани просять чаю пити, — сказала, засоромившись, Христя.

— Добре, горличко, добре. Дай же мені умитися, Мар’е!

— З якої речі? — гукнула Мар’я. — Коли вона вам подобалася, то хай і дає.

— Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.

— Мало чого, що стара? Старі тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!

Панич похитав головою.

— Ну, що з тебе, старе луб’я? Дівчино! — гукнув він. — Як твоє святе ймення?

Мар’я зареготалася, а Христя мовчала.

— Як тебе зовуть? — знову допитується він.

— Не кажи-и! — скрикнула Мар’я, коли Христя уже сказала.

— Христина, — провів він. — А батька? Христя мовчала.

— Батька, питаю?

Христя усміхнулася й одказала: батько.

— Христина батьківна? Га?

Ще дужче Мар’я зареготалася, а за нею і Христя.

— То отже слухай, Христино батьківно, — жартує панич. — Будь однині моєю слугою і дай мені, будь ласка, умитися… Шабаш тепер, Маріє Іванівно! Пасіть задні.

— Не дуже, не дуже! — мотнувши головою, одказала та. — Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.

— Ні, сього не буде.

— Не буде приблуди, а добре буде, — затарабанила Мар’я.

— Як, як? Що ти сказала?

— Те, що ви чули…

Поки вони змагались, Христя принесла воду.

— Неси сюди, Христино, — махнувши на Мар’ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. — Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?

Христя увійшла за ним. Велика хата, аж у четверо вікон; по ліву руч, під глухою стіною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сітка, з тонкого Заліза; за нею проти вікна — стіл; на столі усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голі, обнявшись руками, люди, вискаливші зуби собаки, світячі очима коти; по обох боках столу на круглих підставках стояли дві темні чоловічі постаті: одна — в шапці і кожусі — справжній мужик, друга — без шапки, носата, великі пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стінах — картин-картин, аж очі розбігаються! Між двома вікнами чорна блискуча шафа, на їй — головатий чоловік обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел… Христі уперше зроду доводилось бачити таке диво.

— Отой стільчик візьми, Христино, — порядкує панич, — та постав серед хати; а там під кроваттю таз; постав його на стільчик та й лий на руки.

Христя почала зливати холодну воду в його жмені, котрі аж просвічувались при сонячному світі. “І що там мити?” — подумала Христя, дивлячись, як і без того тендітні та білі руки натирав панич пахучим милом. Мар’я, одхиливши двері, собі висадила до них голову.

— Бач — зачинилися… Глядіть, щоб гріха якого не трапилося, — каже Мар’я, усміхаючись.

— А ти підглядаєш за нами, стара карго?.. Не такі ми люди з Христиною. Адже правда? — І приязно заглядає їй у вічі своїми карими, блискучими.

— Які ж то ви? — допитується Мар’я.

— Ми — праведні. Правда, Христе?

— Та вмивайтеся, а то покину, — сором’язливо одказала Христя.

— О, бач!.. — сказав панич і підставив руки.

— Та то ще не обійшлося: занову ситце на кілочку! А обійдеться… — регоче Мар’я.

Христя то почервоніє, то побіліє, аж сльози їй на очі виступають. “І яка ся безсоромна Мар’я: плеще таке, що й на голову не злізе!” — думається їй.

— Не мути дівчини, не мути! — відказав панич, кінчаючи вмивання. Христя мерщій ухопила таз з водою і вибігла у кухню. Мар’я поступилася до панича у хату. І чує Христя, як не дуже давно сумна і сердита Мар’я

щебече та регоче.

— О-о! там е… — каже вона, сміючись.

— Надбали батько з матір’ю, — додав панич.

Мар’я так і залилася реготом… Христя не розбере, об чім вони розмовляють, вона тільки догадується, що про неї та річ. її ущипнула досада… “Раденька, що дурненька!” — думала вона.

Христя давно вже витерла таз, та не хотіла нести туди, де стоїть він, до регоче Мар’я. Коли він, одівшись, пішов у горниці чаю пити, тоді тільки вона однесла його.

— От панич! От добра людина! Тільки й побалакаєш, коли він дома, — Зітхнувши, мовила Мар’я. Христя тільки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар’ю. Вона мерщій пішла прибрати паничеву хату.

Коли пішли з дому пан і панич, почалося щоденне порання. На Мар’ю знову насіло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно діло і, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було на заваді!

— Чи довго будеш пінити отой борщ? — скрикнула Пистина Іванівна і прийнялася сама кришити зілля, різати м’ясо.

Мар’я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтіла кочергами, мисками, горшками. Пані собі сердилась, і Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гніву на себе. Який учорашній день був для неї тихий та радісний, такий сьогодні бучливий та непривітний. Як на те, ще й діти, не помирившись іграшками, підняли крик-ревище.

— Маринко! Чого ти плачеш? — гукала з кухні пані. — Піди їх забав чимнебудь, — додала Христі.

Невеличку дівчинку Маринку, що желіпала на всі хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вікно, — ніщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матері у кухню.

— Не пускай її сюди! — крикнула пані.

Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимі гратись цяцьками, а тут Івась розходився — веди його купатись.

— Не можна. Мама не велять, — умовляє Христя.

— Купатись! — одно репетує Івась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Іванівна і не надавала ляпасів. Івась підняв ревище.

— А стидно такому великому та так кричати, — умовляла його Христя. — Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!

— Ця-ця… — одказала Маринка, граючи очима, і, вхопивши на оберемок завбільшки з себе куклу, почала її колихати.

Івась, червоний, як кішка, скочив до Маринки на килим і за одним махом порозкидав кукли геть по долівці. Маринка знову залементувала, а Івась одійшовши до столу, почав гикати.

— Чи ви довго мені будете кричати? — гукнула пані, виглянувши з кухні.

— Он та… лається, — одказав Івась і вказав на Христю.

Христя завмерла на місці: що, як пані справді повірять? Та й недобра ж яка дитина!

Насилу Христя утішила Івася, насилу звела його з Маринкою і трохи спочила, коли вони загралися. Потім, як у печі витопили, — треба на стіл накривати. Прийшов пан і панич — обід подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.

Після обіду нагодовані діти замовкли, пан ліг спати; панич пішов у свою хату — зачинився. Прийшлось спершу перемитії посуду та тоді і собі за обід сісти.

За обідом Мар’я розговорилася. Розмова вертілася біля панича і хто він такий, і де служе, і який ввічливий, доступний, балакучий.

— Коли 6 трошки повніший, що б то за красивий був! — вихваляла Мар’я. — Трохи лиш чи наша пані у нього не теє… Бо як зайде за нього розмова — не нахвалиться кумом. Він хрестив Маринку… А що панянки у городі — то кожна сьогодні б пішла, аби сватав. Та ба! Ні на кого не хоче проміняти попаді. Піп у церкві вечерню служе, а він з матушкою чаї розпиває. Пройдисвіт! А все добрий чоловік, — додала Мар’я й позіхнула.

— Спати хочеться? — питає Христя.

— Аж гілля гне! Подумай: ані на волосинку не заснула. Оце зразу піду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.

Упоравшись, Христя повела дітей у садок. Пані собі вийшла з роботою на рундук і, мугикаючи під ніс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендітні пальчики якісь прутки, з-під котрих випливала дірчава стежечка, далі — кружало, далі знову стежечка. Христя здивувалася… Вона бачила, як плетуть жидівки панчохи, тільки ее не те, ее — щось інше, друге.

— Що то ви, бариня, робите? — несміло спитала вона й почервоніла. Пані, глянувши на неї, зареготалася, дзвінко, гулко так залилася… Тіло її тремтіло, личко зарум’янилося, два ряди білих зубів заблищали, а очі так і грали, так і горіли… “Та й хороша ж яка пані, як регочеться!” — подумала Христя.

— В’яжу, — одказала Пистина Іванівна. — Не бачила ніколи, що так витріщилася? Дивись.

Христя збігла до неї аж на рундук, а пані почала показувати, як в’язати.

У Христі аж в очах миготіло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко пані мідяним прутиком хапала нитку, в’язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку і — не знать як — уже робилося дві петелечки. Христя аж зітхнула.

— Не поймеш?

— Ні.

— Хай колись навчишся.

День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня і страшенно пекло; повітря, аж жовте, пашіло, мов з печі. У садку, в прохолоді — і то було душно-млосно. Дітвора вередувала, не гралася.

— Веди їх у хату, — сказала Пистина Іванівна.

— Там же пан сплять, — увернула Христя.

— Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться — та іі піде на всю ніч, — зморщивши свої біляві брови, мовила пані.

Христя стріла на дверях пана — заспаного, облитого потом.

— Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщій вмиватися, — сказав він, виходячи на рундук до жінки.

— У-у, заснулося! — позіхнув він.

— Гаразд. Вирутиш день, а на всю ніч з дому.

— Та треба піти; не можна — обіщав. Та сьогодні не засиджуся — к півночі буду дома.

— Гляди. Я буду дожидати, — сказала пані.

Сонце сідало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Пані на крильці примостилася чаю пити. Вийшов і панич. Він узяв на руки свою хрещеницю Маринку і, забавляючи, почав поїти чаєм.

— От вона тільки у вас і чаю нап’ється. Любить вас! — каже пані. — Маринко! ти любиш хрещеного папу?

— Лу-бу… — дебело вимовила Маринка і всіх розсмішила. Панич її за се пригорнув, поцілував; а вона з радощів почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.

— Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! — примовляв він, гойдаючи її. Маринка реготалася; пані, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку — любувалася.

Смеркалося, коли вони скінчили чай. Дітвора зразу захотіла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар’я вже стояла вибілена, наряджена.

— Оце ще сьогодні піду, — сказала вона до Христі. — Може, вже і востаннє! — глибоко зітхнувши, додала і пішла з хати.

Христя зосталася знову сама. Дітвора спала; панич пішов у свою хату, зачинився; пані сиділа у своїй… Тихо-тихо, як у вусі. Сон почав колихати її.

— Чого ти, Христе, сидиш? — сказала, визирнувши в кухню, пані. — Лягай спати; я сама одсуну панові.

Христя подумала, де б його лягти: чи в сінях, чи тут, на полу у кухні:

і рішила — краще на полу. Може, що трапиться пані спитати — от вона зразу і є.

Потушила Христя світло, лягла. Густий морок темної ночі обняв її зразу. Христя заплющила очі… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де і дівся. Зароїлися думки в голові… Вона розкрила очі. Вікна манячили у густій темноті, а в їх, неначе іскорки, виблискували зорі знадвору… А то що за смужечка світу трепече, ворушиться на долівці?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Двері були не зовсім причинені, і крізь невеличку щілочку пробивався світ… “І він не спить, — подумала вона. — Що ж то він робить?” — І тихо покралася до щілини.

Панич сидів коло столу трохи боком, обпершись ліктем на стіл, піддержував рукою голову. На столі горіло дві свічки; перед ним лежала книжка; він читав. Певно, читав, бо його очі, як миші, бігали по книжці. Ясний світ од свічок прямо падав на його лице, біле, свіже; красиве, воно ще здавалося красивішим при тому світі. Лоб широкий, високий — з мармуру виточений, і на йому, над очима, неначе дві бархатки, чорніло дві брови. Уста зціплені, прикриті тінню від шовкових усів. Він ними не дихав; се видно було по носу, рівному, з стесаним кінчиком, ніздрі котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його підборіддя і віддавала цілим пучком непримітних іскорок, що загорялися при кожному тихому повороті голови… Христя аж лицем припала до щілини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вічі. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, маніру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопців. Які-то незугарні здалися вони їй! Доводилося бачити їй і попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, і говорив так грубо, а лаявся ще гірше… Ні, вона зроду не бачила нікого кращого від його. Якби можна — так би, здається, і обвилася, як та хмелина на тичині, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця… Слухай, мов, чим воно б’ється! А сама упилася очима в його очі, устами — в його уста та так би і замерла!

У неї аж зітхання сперлося в грудях, і вона глибоко і важко зітхнула. “Недаром панянки побиваються за ним, — згадала вона слова Мар’ї, — бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? І дивно — попадя!” Замислившись про попадю, вона знову прилягла на подушку. Незабаром З панських покоїв показався світ, почулася тиха хода на пальчиках. Христя глянула і — пізнала в темноті постать пані. У неї дух сперло… Пані підійшла під його двері, стукнула стиха пальцем, спитала:

— Можна?

— Пистино Іванівно! Кумушка! — скрикнув панич і кинувся її стрічати.

— Оце одна сиділа-сиділа, дожидала-дожидала свого благовірного… Діти сплять. Думала — хоч ви прийдете словом перекинутись.

— Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?

— А ви самі не догадались?

— Ви з роботою?.. Сідайте ж, сідайте, кумушка, неждана, несподівана госте! Ось і кріслечко; у йому так покійно сидіти, — щебетав він, підсуваючи до неї крісло.

“Що ж се ж воно буде?” — подумала Христя і підвела голову. Двері були не причинені, щілина завширшки з долоню давала на все вільно дивитись. “Невже і вона?..” — пригадалися знову їй слова Мар’ї… Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини… “У неї ж чоловік… У неї двійко дітей… Вона — кума його!” — думала Христя і чогось сама себе боялася.

А тим часом пані опустилась в крісло і весело защебетала з паничем.

— Що се ви робите? Мені скатертину в’яжете? — усміхаючись, пита він.

— Вам?! — аж скрикнула вона і гостро подивилася.

— А хоч би й мені? Що ж я? Кум. Кумові давно б слід вив’язати скатертину; ось дивіться — стіл голий.

Вона ще гостріше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми вас! Є у вас ті, що наплетуть і нав’яжуть. Потім зразу перемінила свій гострий погляд і зареготалася, заіскривши очима… “О, яка вона хороша, коли усміхається!” — подумала Христя. Та, видно, і панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй… Христя запримітила, як від того погляду, наче сніжина від теплого руху, тала пані, ще краще усміхаючись; і, сміючись, розказувала, як сьогодні Христя здивувалася її в’язанню, її швидкому перебиранню пальцями.

— У вас справді пальчики — чудо! — граючи очима, промовив тихо панич.

Пані кинула на його гедзя і ще утішніше усміхнулася; її тендітні пальчики, мов мишки, забігали, дратували його, мов казали: ага, ага? хороші ручки? хороші пальчики? Де найдеш такі другі? Не стрінеш других таких!.. І Христі здавалося — сама не знає, що їй здалося… Вона тільки запримітила, мов що Заблищало… почувся ляск…

— Больно! — скрикнув панич, тручи свою руку.

— Больно? — спитала вона. — А другим не больно! — І очі її загорілися хижо.

— Кумушка! — зашептав він, приложившись устами до її руки. Почувся поцілунок… її рука лежала в його руках, і він тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцілунками… Вона не противилася, тільки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очі горіли, як уста тремтіли, як вона кусала їх… Пані здалася їй такою хижою, такою злою.

Це вона зразу вихопила свою руку і, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала — просичала:

— Такі і в твоєї попаді руки?

Мов хто кольнув його у серце! Він тріпнувся, випрямився і уставився очима на паню.

— Пистино Іванівно! — тихо сказав він. — Кому-кому, а вам — гріх! Ви вірите, що брешуть люди?

Пані прикро подивилася на нього, похитала головою, зітхнула і знову узялася за роботу.

Ще довго сиділа вона смутна-невесела, опустивши очі в роботу, та вже нічого такого не було між ними. Він більше говорив, вона слухала. Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? І знову опусте — задумається; і задумана слухає його. Христі здалося, що, і слухаючи його, вона нічого не чула, що говорив він: вона слухала сама себе, щось вивіряла у собі.

Уже геть за північ, коли місяць зійшов, пан прийшов і постукав у двері, вона, попрощавшись, пішла йому одчиняти.

— А я сиділа у Григорія Петровича і ждала тебе, — похвалилася вона. Пан їй нічого не одказав.

Швидко після того усюди погасло світло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподіване гостювання пані у панича.

“А може, воно між папами так і годиться… Звісно: панські звичаї — не наші…” — рішила вона і тоді тільки заснула.