III
Пізно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горіла… Так буває, коли не доспиш. Вона справді не доспала. Ось уже другий день недосипляє… Хай позавчора сиділи пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє і здивувалася. Дивно їй, як се воно у городі ведеться; у селі давно б уже побачили-помітили, і гомону, і слави було б уже на все село; а тут — наче воно так і слід. Одна Мар’я догадується, і пані сама панові похвалилася, що була у паничевій хаті, і пан — нічогісінько… Дивно! Хай він нежонатий, а вона? Вона — жінка, вона — закон брала, у неї діти — і то не гріх? Христі страх як хотілося побачити паню, чи перемінилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничеві у вічі?
Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки і добре роздивлялася. Голова його вже лисіла, де-не-де сідина пробивалася між рідким волоссям; спина — горбом вигнулась, лице — жовте, замліле, руді рідкі баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щік. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щілину роздивлялася… Господи! який же то пан поганий!
Ось незабаром вийшла і пані. Тиха та ясна, на щоках грає рум’янець, личко біле та свіже… “І вона вийшла за такого поганого?” — подумала Христя і опустила очі в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб пані не помітила, що вона підглядала учора.
Устав і панич; пішов до гурту чаю пити і — нічогісінько. Пані, як і завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашній вечір. Пан хвалиться виграшем, панич — нежданим гостюванням; а вона і собі слово уставе, і засміється, і заіскрить очима. “Та й скритні ж пани сі які!” — подумала Христя. Одно вона тільки й запримітила, що пані все якось тихо цілувала Маринку і хижо світила очима на Івася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбільше тоді, як він, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стіл, — лице її скривилося, якась зла смуга пробігла коло уст… У той час вона, здається, не тільки ненавиділа сина, а разом і батька. Та тільки то на одну хвилину появилося — і окрилося зразу; і знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.
Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотілося розказати Мар’ї усе. Спитай її т’льки та зачепи хоч словом — і вона б усе перед нею виложила. Так Мар’я така бліда, аж страшна, стояла коло столу і мовчки, нікуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… “Ні, не сьогодні, — подумала Христя. — Хай колись…”
Цілий день і Христя, і Мар’я ходили задумані, мовчазні: Христі новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душі у неї. А Мар’я? Чого Мар’я сумна? Нікому в очі не подивиться, ні до кого не заговорить. Після обіду Христя запримітила сльози на Мар’їних очах. Під вечір Христя побігла в комору за вугіллям, де Мар’я завжди спала. Там Мар’я сиділа і гірко плакала.
— Тіточко! Чого се ви? — спитала Христя.
Та тільки махнула рукою і припала до подушки.
Настав вечір, а за ним не забарилася і ніч насунути. Мар’я не прибиралась, як учора, не милася, не вив’язувалась. Сумна сиділа вона у кухні, дожидала, поки пани ляжуть, і тільки коли-не-коли важко зітхала.
Пани нікуди не збиралися йти, посиділи трохи на рундуку та швидко й спати полягали.
— Тітко! ви в коморі ляжете? — спитала Христя.
— А що?
— Ляжу й я з вами: у хаті душно.
— Лягай.
Христя ухопила рядно, подушку і побігла слатися. Мар’я лягла в коморі, Христя — в прикомірку. Як погасили світло, непроглядна темнота обхопила їх: ані смужечки, схожої на світ, — неначе в домовині! Христя покійно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?
— Тітко!
— Чого тобі?
— Чи тут пацюків немає?
— Хіба я знаю.
Знову тихо. З улиці доноситься тиркання, гук.
— Се так і в селі на вулиці викрикують, — почала Христя. — А весело на тих вулицях!
— Весело буває, — одказала Мар’я.
— Хіба й ви бували на вулицях?
— Де я не бувала? У пеклі тільки не була; та й там, мабуть, не буде гірше, як тут е!
— Що ж вам таке було? — зацікавилася Христя.
— Зостарієшся, як усе знатимеш. Спи краще.
— Чогось не спиться… А ви, тітко, правду казали за паню, — перегодом бовкнула Христя.
— За яку паню?
— За нашу.
— Яку правду?
— Що пані панича любить.
— І ти хіба помітила?
Христя почала розказувати про вчорашнє. І дивно: Мар’я зразу наче ожила, перелізла аж до Христі слухати.
— Ой боже! що та любов може, — вимовила вона напослідку, важко зітхнувши.
— І що воно таке та любов? — спитала Христя.
— Піди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нікого й ніколи. Хай йому гаспид!.. Покій позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накінці — ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!
— Хто ж вас обдурив, тіточко?
— Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвітів, та вилились ті сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! І нащо ти дав мені таке серце кляте?.. А нічого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гіркая! А може, доля така як і слід була, та пани на таку путь напутили.
— Які пани? — спитала Христя.
— Не знаєш? — перепитала Мар’я. — Свої… Я панська була. Та, видно, ти нічого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звідав того, що я звідала!.. Чого тільки не було в моєму житті? — подумавши, сказала Мар’я і почала розказувати.
— Ми були кріпаки. Нас небагато було: батько, мати та я — от і вся сім’я. Жили ми в Яківцях — село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала — постаріла, понікчемніла; а замолоду була красива, швидка, весела… і на язик гостра. Все село тішилося моїми вигадками, всі хлопці й дівчата носили прізвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була — не дівка!.. Мати любила мене — душі не чула. Бувало, де забарюся — уже і клопіт, і сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, і батько любив, та за панщиною ніколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за місяць хіба раз додому навідається. Він бондар був і все в панському дворі і кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому — та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собі вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Мені уже сімнадцятий пішов. Хлопці біля мене, як хміль коло тичини, в’ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина— не хлопець! Люди казали: от би спарувати — на славу була б пара!.. Воно б, може, так і сталося, та… Батько усе хирів, кашляв та так, як свічка, тав. На ногах і вмер, сердешний. Ну, звісно, після смерті батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь сміливіший, то ми, може б, і побралися; тільки він жде, поки батькові рік вийде. Мені-то він сказав так, а матері — ні слова… Жду я того року. Пройшло уже два місяці. Коли се приходить до нас дідич з двору: “Тобі, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двір; а сюди з двору Якименка переведуть…” Господи! що ми тоді з матір’ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар’я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а мені — страшно так. Не дай, господи, повісять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, і краще було, якби утопили або повісили: менше горя знала б. Ні ж, бач, і досі по світу волочуся! Переїхали ми в двір. У дворі щось жінки та дівчата між собою перешіптуються, дивляться на мене та усміхаються. А мати одно — плаче…
— Не плач, стара, — як зараз чую голос коваля Спиридона. — Он у тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й нагороду одбереш за те, що викохала таку.
Усі так і зареготались, а мати ще рясніше заридала! А я стою коло матері, як чмелена: страшно мені і на людей глянути; а серце — як не вискоче!
Коли се кажуть: пан іде. Усі розступилися, кланяються. Перед нами, мов з-під землі, виріс пан — горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида.
— Ану, де та красавиця? — питає. Уп’яв у мене свої манюсінькі мишачі очі з-під настовбурчених рудих брів — я так і обімліла; глянула на матір, а вона, як стіна, біла.
— Нічого, нічого, — каже пан, усміхаючись своїми гнилими зубами. — Нарядіть дочку як слід та й у горниці; а мати й на кухні послуже. Мати в ноги.
— Паночку, лебедочку!.. — просить-ридає.
— Чого ти, — каже, — дурна, виєш? Хіба твоїй дочці худо буде? Не бійсь, худа не буде.
Мати як припала до його ніг — та так і заколіла.
— Підведіть стару, — приказує пан, — та провітріть, а молоду одведіть у горниці. — Сказав — і пошкандибав до будинку.
Мене, не довго думавши, два чоловіки — хіп під руки! — та в горниці так і помчали. Там передали мене якійсь курносій, пикатій бабі. Та відвела ще ‘далі, почала вговорювати, щоб я не боялася, що мені тут добре буде. Веліла скидати ту одежу, в якій я прийшла, а надівати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я панові сподобалася. Як оділа ото, підвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула — і сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодіта, як та панякка… Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дівуванням!..
І Мар’я болісно та гірко зареготалася. У Христі мороз пробіг поза спиною від того реготу.
— Ох, сміх тепер, — стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар’я, — а тоді не до сміху було. Як я тоді плакала, як побивалася! Та все даремно… Мене заперли в одній хатині і не пускали нікуди, 3а цілий день у мене ріски в роті не було, а ввечір — пан знову іде… Кривоногий, як змія та, в’ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливість так і заворушила, зло так і підступило під серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так і впилася пальцями! Бачу: посинів він, очі кров’ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: “А що, поглумився, а що навтішався?” Якось він зібрався з силою, підняв руку та як дав мені у ліве ухо, — так у моїй голові і пішло в усі дзвони дзвонити!.. У голові дзвоне, а в очах — темно-темно. Я не пам’ятаю, що далі було. Зиаіо, що як очунялася я, то лежала на дошці кров’ю підлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякі лайки… Цілий тиждень лежала я, як колода; цілий місяць сходили синяки з мого тіла. Видужала — мене знову взяли у горниці і пристановили, щоб я держала панові горщик… Отаке-то! Бувало ні з сього ні з того, ти стоїш — а він — кресь тебе по щоці! “Чому не прибираєш?” — крикне. Нахилишся, а він тобі кулаком межи плечі… Гірше, ніж над товарякою, знущався!.. Витерпіла я раз, ковтаючи гіркі сльози, витерпіла удруге і утретє. Вчетверте знову закипіло біля серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його і линула… Господи!.. зроду-віку нічого не бачила я страшнішого, як пан тоді! Увесь тремтить, очі палають, обличчя міниться, то зразу поблідне, аж посиніє, а з нього так і біжать патьоки… Сміх і лихо!.. Я мерщій кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу і злапали… Було ж мені! Мене держать За руки, а він лютий, як змій, стрибає біля мене… “Лижи! язиком злизуй!” — гукає. Та кресь! — мене в один висок; підскоче з другого боку — та в другий! Збив мене — курці ніде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цілий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть мені їсти — сухар цвілий та помиїв якихсь замість води. Отим і живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зійдуться — хрюкають, регочуть. У пеклі не буде гірше, ніж мені тоді! І не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! — додала, зареготавши, Мар’я.
— Господи! що ж далі було?.. — жахнулася Христя.
— Далі? Багато далі, Христе… Мабуть, нікому на світі не довелося звідати того, що мені. Ото держали мене в сажі, а як підгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стіни та так і гибію… Не було, Христе, гіршого лиха, як те кріпацтво! Якби не воно, — хіба б я хилялася отак по світу, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем і була б господинею. А то, бач: як Зозуля та — без пристановища, без притулку. Мабуть, десь під тином доведеться пропасти: усім чужа, нікому не потрібна, як той покидьок.
— А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? — спитала Христя.
— Тож-то й є, що ні мене до матері не пускали, ні матір — до мене. Потім уже я почула, що проміняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!
— Нуте, як же ви виплутались із своєї біди?
— Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати — за рік би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибію. Хоч би одірватись, утекла б куди та повісилася!.. І от почала я крутити цеп: і спджу, і стою — та все кручу. Се ж не вірьовка тобі, щоб перекрутити, а залізо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цілий тиждень його крутила — таки перекрутила. І залізо не видержало — отаке!.. Се було вночі; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх ніг — страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посиділа, подивилася; підняла цеп на руки — брязкаю ним. А далі — як зірвуся з місця, як дремену з двору — тільки закуріло! Куди я бігла, якою дорогою — і досі не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася біля якогось села. Що воно за село? — і того не скажу. Уходжу в перший двір; собаки кинулись на мене; люди вибігли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. “Хто ти, відкіля?” — допитуються. А в мене річ одібрало, язика на поверну; біля серця печія пече, в голові огонь палає, у віччю темно, наче я крізь сито дивлюся. Спасибі одній молодиці, узяла мене до хати, пригріла своєю обхідністю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тоді тільки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною і другі плачуть. “Куди ж ти тепер підеш?” — питають люди. “Не знаю, — одказую їм. — Хоч з мосту та в воду!” А один чоловік старенький уже, лисенький: “Тю-тю! — каже, — оханися. Хіба на се немає ніякого суду, ніякого права? Жалійся. Я, — каже, — знаю у городі такого панка, у суді служе. Помагає добрим людям. От і мені, — каже, — допоміг одібрати землю від напасника. Хоч, поведу до його?” Я йому в ноги. “Згляньтеся, — молю, — хоч ви, дядечку! Я за вас довіку буду бога молити!” — “Не проси, — одказує, — мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде — не знаю”. На другий день ми поїхали. Повів він мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввічливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.
Дядько розказує йому за мене та просе: поможіть. “Можна, — каже, — можна попитатися… А що мені за те?” — “А що, паничу, — одказує дядько, — назначайте самі; одсудите на чисту — послуже не вам — другому; заслуже — заплате”. Глянув він на мене якось скоса і зразу одвернувся. “Добре”, — каже. І пішов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшії, зараз дав мені до рук бумагу. “На, — каже, — ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все і бумагу подай”. Спасибі дядькові, повів мене і до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там — панів, панів! Та накурено так, що аж синіє. “Де ж той предводитель? У кого його спитати?” — думаю та прямісінько перед усіма—бух! навколішки. “І пожалуйте! і помилуйте!” — кажу, а цеп з рук як вирветься та — грюк! об поміст; аж усі струснулися. “Що се? і звідки се?” — питає один старенький панок, підходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв він, прочитав про себе. “Добре, — каже, — бумагу твою приймаю і тебе поки що від панщини ослобоняю”. Чую я те і не вірю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тільки ослобонить мене від мого нещастя, а тут тобі кажуть: “Я тебе ослобоняю”. Припала я до ніг того пана, цілую їх та обливаю слізьми. “Годі, — каже він, — годі! Тут сього не можна робити. Уставай!” Підвелася я, стою. “Іди, — каже, — собі та жди кінця діла”. — “Куди ж я піду?” — питаю. “То вже твоє діло”, — одказує. “Цеп же, — кажу, — у мене на шиі прикований”. Та й брязнула цепом. Дехто засміявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. “Підожди”, — каже. Кликнув чоловіка і послав кудись. Чоловік не забарився вернутися з жидом. У жлда цілий оберемок ключів на залізній каблучці. “Розкуй, — каже пан жидові, — оцю нам дівчину”. Довго мосувався жид, поти розімкнув замок: все приміряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розімкнув — жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду діло пішло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. “Господь, — кажу, — з ним! І не кличте його; краще кликніть мою матір”. — “А де ж твоя мати?” — “Не знаю, — кажу. — Разом узяли у двір, а де діли матір — не знаю”. Знову пани почали шептатися, а далі й кажуть: “Ну, йди собі, та навідайся через тиждень”. — “Куди ж я піду? — знову я їм своє товчу. — У мене ж ні притулку, ні пристановища”. — “Наймися у кого служити, — каже пан. — А поти — на тобі на харчі”. І дав мені бумажку. Поклонилася я, поцілувала панові руку і пішла. Дядько дожидався мене і знову повів до панича. “А що, як?” — питає той. Я розказала все, як було. “Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?” — “Бог його знає! Я не знала”, — одказую. “Ну, нічого, — каже, — ми його нагріємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службі”. — “Добре, — кажу, — послужу, скільки скажете. Ще якби ви за мою матір поклопотали, то я б вам і вік служила!..” Оддала я дядькові бумажку, що пан дав:
не хотів і брати, та я намагалася. Як? Скільки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була міщанка, перекупка: хлібом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далі привикла. Хазяйка ніколи не сидить дома — усе на базарі та на иазарі, а ми з її дочкою, дівкою, дома правимося. Гарна була та Настя — Настею звалася — весела, співуча. Як заспіваємо, бувало, удвох — аж стіни слухають. Іноді до нас і панич зайде. Розкаже мені про діло, нахваляється пана у тюрму посадить. “От коли б, — думаю, — його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми”. — “А за матір же як?” — питаю. Тоді ото він і сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода мені матері старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечері панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову — він почав мені казати: хочеш — я найму квартиру, будемо жити вкупі. Тобі, каже, добре буде: і те, і друге, і третє… Розпитує та підбива. Подумала я: не згодитися — не буде діла вести: візьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора і почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу — як господиня: схочу робити — роблю, схочу лежати — лежу. Добре було. 3абула про все. Про матір тільки інколи згадувала, та боялася і згадувати. Що, думаю, як вона у хату — шасть: “А що се ти, — скаже, — від одного втекла, та другому на шию вішаєшся?” — “Краще б, — думаю, — вона умерла, щоб і чутка про мене до неї не доходила…” Пожили ми отак з місяць, а може, й більше. Якось панич увечері й каже: “Щось пан не їде”. — “Який, — питаю, — пан?” — “Твій обидчик”. — “Хай йому цур! — кажу. — Я його й бачити не хочу”. Коли се на ранок щось промелькнуло побіля вікна, іде у двір. Глянула я — пан… У мене і руки, і ноги потерпли. “Пан!” — кричу. А панич: “Іди, — каже, — собі у другу хату. Я з ним сам побалакаю”. Пішла я… Увійшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча ділася!.. Слово по слову — завели річ про мене. Жаліється паничеві, що я і сяка, і така: і волоцюга, і злодійкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хаті, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка — усе мов спльовує… Слухав ото він пана, слухав, а далі як визвіриться. “Та ви, — каже, — не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побійтесь! Я, — каже, — знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, — каже, — що ви миритися приїхали, а ви так — базікати”. Пан мій тоді на поп’ятний двір. “Та я, — каже, — радніший і миритися, і поступитися їй чим-небудь, хай тільки облише”. — “Що ж ви їй дасте?” — пита панич. “Заміж віддам, огород дам, хату вистрою”, — одказує. “То все дурниця, — каже панич. — Хочете на мир, — три тисячі!” Наче ужалений, підскочив пан. “Три тисячі? — скрикнув. — Краще я в тюрмі зогнию, на Сибір піду, ніж такій поганці три тисячі дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?” — “І прощення, — каже спокійно панич. — А ви думали як? Ще моліть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували”. — “Хто? Я? — скрикнув пан. — Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете — вірте їй. Хіба вона мало ще до того, як У двір її взято, тягалася з хлопцями? А в дворі? Козачок Яшка є. Дитина, зовсім ще дитина, а вона і його розвратила!” — кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: “Іване Юхимовичу, ви ж, — каже, — благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самі маєте або ваші родителі крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке діло? Що вона вам — сестра, родичка? Вона не відома нікому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як візьме своє — кожному заздро стане. Кожна мати радіша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я богові та государеві служив безпорочно; я — відомий між людьми; а тепер про мене по всьому повіту пішла лиха слава… Через кого?.. — Аж зубами заскреготав. — А ви, — каже, — ще й карати збираєтесь… Іване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли і у вас будуть діти, худоба, крестяни… Може, і ви коли не видержите, — серце не камінь — і вдарите якого… Подумайте тільки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одірвуть від дітей, худобу вашу одберуть”. Отак лазаря співає! А я стою у другій хаті та з-за дверей слухаю… Так і пориває мене до панича кинутись, щоб не вірив нічому, не вступав нічого… Отже гляну в щілину, побачу панову кострубату голову, його мишачі очі — так мене страх і обійме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пішов пан ні з чим, тільки запрохав панича до себе ввечері. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничеві: хай одкупе матір та дасть хату й огород, — бери вже його лиха година! — помирюся. “Що ти, дурна! — каже панич. — І не думай без мого відома мириться!” Чи так, то й так. “Ти краще знаєш”, — думаю. Увечері панич пішов до його, та вернувся аж світом — п’яний-п’янючий! Того дня і на службу не ходив, а ввечері каже: “Знаєш, Мар’є, що? Дає тобі пан вільну та двісті карбованців: сто зараз, а другу сотню — як прошеніе подаси… Мирися!” А я: “А мати ж як? Хай хоч матір одкупе”. Зяротався панич. “Матір? — перепитує. — Ну, нащо тобі мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вільна буде, до тебе прийде. Що ж тоді? похвалить і погладить вона тебе?” Думаю: справді так; жалко і матір, шкода й себе… Що його робити? А він одно: мирися! І дає мені бумажку. “Оце тобі, — каже, — і гроші. Хоч у тебе будуть, а ні, то я заховаю”. — “Сховайте, — кажу. — Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде”. Так уже йому вірила, дурна. Потім я дізналася, що панич потяг з пана аж дві тисячі, а мені сказав — двісті карбованців… Та про се річ далі, а тепер одно товче мені: мирися та й мирися… Написав він прошеніє, послав мене з ним до предводителя. Пішла я, подала. “А що, — пита, — голубушка, своє получила?” — “Получила”, — кажу. “Діла по суду не хочеш вести?” — “Не хочу”. З тим я і пішла назад. Іду та й думаю: оце двісті карбованців е. Що мені на них купити? У мене ні сорочки лишньої немає, ні платка, ні юпчини, ні кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничеві. “Чи так, то й так. Багато його, — каже, — нічого надбавати, а що слід купити — купи”. Потроху я почала скуплятися. Панич дає гроші, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нічого мені і не треба! Зябуяз і яро гроші, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тільки раз панич і хвалиться: “Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твій пан нас обдурив?” — “Як?” — питаю… “Так, не віддає досі другої сотні. Було б не подавати прошенія, не взявши до рук усіх грошей”. Мені, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає — хай і не дає. Йому господь за те віддячить! Хвала богові, я вільна тепер, а про гроші — мені байдуже. Живу собі, як пташка та, безжурно… Раз, — у ярмарок се було, — вийшла я і ходжу по ярмарку. Коли зирк! — між возами знайомий чоловік, З нашого села. Здорові! — признавсь-таки. Пита: де я тепер? “Служу”, — одказую йому. Слово по слову — розбалакалися. “Та й добре ж ти, — каже, — нашого підсікла!” І розказує мені, що прийшлося панові чимало худоби всякої спродати, щоб мені сплатити. “Тепер ти, — каже, — багачка”. — “Багачка ж, — кажу. — Багато дечого немає”. Та й хвалюся, що не я пана підсікла, а він не додав мені сотні карбованців. “Як? — дивується. — Прикажчик же хвалився, що всі до копієчки віддав тому панові, що за тебе клопотався. Щось дві тисячі чи й того більше; як, — каже, — не благав, як не прохав — хоч би копійкою поступився; всі загалом виложив йому на стіл!” Защеміло моє серце. Уперше прийшло мені в голову: а що, як панич дуре?.. Потім почала розпитувати за матір. “Чи не чули, — питаю, — де і як вона?” — “А ти хіба, — каже, — нічого й досі за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось і місяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла”. Прийшла я додому. Плачу — отакими! Жалко мені матері, шкода, що так мене всі дурять… Приходе панич. “Чого ее?” — питає. Розказую йому: матії вмерла, і люди кажуть отак і отак. Він насупився. “Вір ти, — каже, — людям. Чого дурні не набрешуть?” — 3 того часу почав він від мене критись та сторонитися. Як дома бува — ляга мерщій спати; повернеться до стіни — мовчить; чи піде куди — до світу засиджується. А тут і зо мною діється непевне. Чую — щось кидається, ворушиться під моїм серцем. То мені чогось весело стає: співаю, балакаю сама з собою, як дурна або божевільна: то, навпаки, слова від мене не доб’єшся. Нудно мені, важко, гірко… Подумаю про своє безталання — сльози так і заллють очі!.. Раз весела я була, розказую усякі нісенітниці паничеві, теревені правлю, а далі питаю його: “Чи будете раді синові або дочці?” Як сказала те, дивлюсь — хмуриться він, морщиться, аж на лиці змінився. “І не подумай! — каже. — Як тільки що писне в хаті — з того часу нам укупі не жити!” — “Як же ее так? — питаю. — Де ж мені його діти?” — “Де хоч. Хоч зжар та з’їж!” Повіриш, як сказав він мені те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки і ноги у мене затрусилися, у очах потемніло… Стою, дивлюся — і нічого не бачу; а світ кругом мене так вертушкою і ходить, так і крутиться… “Боже! — думаю. — І се батько каже? Де ж батькове серце?..” А я спершу тішилася, дурна. Думаю: “Коли б господь послав… як я його буду любити. Який він буде радий!” І молю бога, коли буде хлоп’ятко, то щоб на ііого було схоже. Не дасть же він занапаститись своїй дитині?.. А тут на тобі та цить!.. Хоч зжар та з’їж! Здається: якби він у той час ударив мене ножем у серце — не так би воно заболіло, як від того слова! Мовчу я, похнюпилася. І з того разу став він мені противний. Такий противний — господи! Уже після того не було ніколи й розмови по серцю. Він іноді і лащиться до мене, та ненависне мені його те підлабузювання; не гляну я на нього як слід, і дише він на мене важким чимсь… А тим часом і воно дає ознаки. Уже примітно і збоку стало. “Еге, — каже, — так ти справді?” І вказав на стан. Більше нічого не сказав, а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. “На, — каже, — випий; се вино таке”. Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам’ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. “Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді”. Не стерпіла я! “Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!” Як же скоче він, як затула ногами… “Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!” Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала. Після того щось більше тижня наче п’яна ходила. До нього не говорю, і він до мене не говоре. Коли так тижнів через зо два прибігає він з служби раніше, ніж завжди. “Слухай, — каже, — як будуть питати, де діла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула.
Не кажи тільки, що пила що-небудь, бо бути і тобі, і мені на Сибірі”. А воно, бач, що: пан, заплативши За мене гроші, не подарував всього так: найняв жидів, щоб слідили за нами. Звісно, усі бачили, що я ходила така; а то зразу стала як і слід. Ну, ото йому зараз донесли, а він подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з світу звів. А панич там служе, куди ті бумаги подають. Як побачив, то й прибіг додому завгодя навчати, що мені казати. Не встиг він піти, як до нас у хату суне й панство, і москалі. “Ти така?” — питають. “Я”. — “Ти ходила важка?” — “Ходила”, — кажу. “Де ж ти дитину діла?..” — “Скинула. Лізла з горища, упала та й скинула”. — “Де ж ти поділа?” — “Закопала на вгороді”. — “Веди!” Повела я. Одрили, глянули: земля землею! “А не приймала ти нічого? Ніхто тобі давання не давав?” — “Ні, — кажу, — не давав”. — “Брешеш!” — “Чого ж мені брехати!” — “У чорну її! У тюрму!” — крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нічого, мов, нічого, тільки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорній. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годі. “У тюрму її!” Одвели мене в тюрму. Почалося діло… Півроку я в тюрмі просиділа, а потім заслали ще й у монастир на півроку.
— А панич? — спитала Христя, важко зітхнувши.
— Панич викрутився та після того оженився і зажив паном… Он воно, Христе, як нас піддурюють!.. Отака-то правда на світі!.. Після того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, і жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла — як пішов, то й думати забув. А присягався, що дома тільки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив і сей. Покинула я тоді місто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Піднесло того Иосипенка з сватанням. Я його ні капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пішла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми і обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як іржа те залізо, пиляла щодня. Кинула і його. Уже ж гірше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Підвернувся фідфебель з роти. Молодий та бравий… Що ти з серцем подієш?.. На свої заробітки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срібні купила. А він тепер жениться на міщанці. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
Мар’я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар’їне, як на долоні, стояло перед нею, гірке та непривітне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничівськими замірами. І їй страшно стало; страшно за себе… Крізь невеличку щілочку прокрався до їх у темноту місяць срібною стежечкою… Христя струснулась.
— Он уже й місяць зійшов, — промовила вона тихо.
— Зійшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. — І Мар’я почовгала до свого лігва. Христя довго мовчала.
— А чи ви, тітко, не знаєте, бува, Марини? — спитала, помовчавши, в Мар’ї.
— Якої?
— Як би вам сказати? Дівки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третій рік, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от і не прийдеться з нею ніде побачитись.
— Де вона служе? чи не в Луценчихи? — питає Мар’я.
— І того не скажу.
— А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
— Вона, вона! — скрикнула Христя. — Як малою була — на ніж упала.
— Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирі… Розказувала: раз, каже, уночі сплю. Тільки крізь сон чую: двері з паничевої хати — рип! Неначе що пішло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нікого… Я облапую місце кругом себе… Що за біс! То Марина лежала біля мене, а то — тільки місце тепле. “Еге ж, — думаю, — бач, як наші тихі”. Чую — цілується хтось; так смачно цілується! “Підожди ж, — думаю, — підстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…” Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро двері знову — рип! А вже сіріло, і видко мені чорну тінь… “А що то, — питаю, — до панича, дівко, ходила?” Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далі — як заплаче! “Се ти, Марино? — питаю. — Чого ти?” Вона тоді давай прохати, щоб нікому не казала.
— То се Марина? — здивувалася Христя.
— А що ж твоя Марина — свята? Хіба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… “Невже се правда? — думалося їй. — Вона ж добре знає Марину. Сама Мар’я каже, що вона недотрога… Така і в селі була: боїться було, коли хто з хлопців до неі обізветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Ні, се неправда, неправда!.. Коли б мені побачити її, я по очах помічу…”
І сонна неміч почала колихати Христю.
Дуже сподобались