Панас Мирний – Повія

IV

Їй недовго довелося ждати… У вівторок, як пішла Мар’я на ніч, та вже і ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, біля чого було треба, — нема Мар’ї. Пан збирається на базар.

— Скажи Мар’ї, щоб на базар ішла.

— Мар’ї немає, — одказує Христя.

— Як немає?

— Немає.

— На чорта й краще! То збирайся ти.

Христі давно хотілося піти куди-небудь з двору, хоч на людей, на місто подивитися. Мерщій одяглася вона, ухопила корзину і — готова.

Недалеко вже й до базару — палицею кинути. Уже й вози видно, крик і ґвалт людський чується, як з перехресної улиці вискочила пані.

— Здрастуйте, Антон Петрович, — скрикнула до пана, простягаючи руку. — На базар?

— На базар.

— Будемо ж разом іти.

— Чого се ви одні? — питає пан.

— Та я не одна: там десь ззаду дівчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пішла учора звечора, та й досі немає.

— І у вас так? І в мене не краще. Воно, видно, усі куховарки зговорилися на сьогодні.

Пані зареготалася; зареготався і пан. Христя іде ззаду мовчки. Коли чує — наче що штовхнуло її в бік. Зирк — Марина!

— Здорова, Марино! — призналася Христя.

— Христя? — скрикнула та. — Де ти взялася?

— Я вже більше місяця як тут. Служу.

— Як же се? А дома хто?

— І вже тепер дома! — понуро одказала Христя.

— Як саме?

Христя почала було розказувати, та вони якраз дійшли до базару. Пан повернув в одну руку, пані — в другу.

— Марино! Ти знаєш усі ходи; прийди до мене — докажу, — просе Христя.

— Прийду, прийду. Безпремінно прийду. На днях жди! — і обидві розійшлися.

Як Христі ще раз бажалося стрінути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсім переродилася дівчина — панночкою виглядає, і у платті, коси в дрібушки заплетені, платок на шиї… “І скора яка стала — зовсім не та Марина!” — думає Христя, поспішаючи за паном.

На базарі не барилися: купив пан м’яса та зілля, з тим і вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню — лежить на полу Мар’я, голова платком закутана.

— Ти де була, віялася? — скрикнув на неї пан.

— Я нездорова, — не підводячись, одказала охриплим голосом Мар’я.

— Марш з двору, коли нездорова! Як на всю ніч бігати, так і здорова! Марш!

Мар’я підвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечі. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було ні очей, ні рота, ні носа — один шматок пухлого та синього, як бразолія, м’яса!

— Де се ти? Хто се тебе? — скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар’я тремтіла, мов у трясці.

— Господи! — каже пан. — Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз — якої б ти заспівала? Зараз би пішла жалітися; а як москалі он як морду розтовкли — так і нічого!

Мар’я, як мала дитина, заридала і впала на піл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув і пішов у горниці. На Христю напав такий страх, що вона боялася підійти до полу: чорне, збите обличчя Мар’їне не сходило з-перед її очей… “Що се з Мар’єю? Невже се той москаль, що вона розказувала і так журилася за ним?” Жаль пройняв наскрізь Христине серце.

— Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, — з-під платка загомоніла плакучим голосом Мар’я. — Я тобі несказанно дякувати буду.

У Христі навернулись на очах сльози, і, не поклич її пані у горниці, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, діждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:

— Панічко, голубочко! мною, як хочте, робіть, не женіть тільки Мар’ї З двору. Куди вона піде, страшна така?

— Та що ж там з нею?

— Збита вся — курці ніде клюнути!

Пані пішла подивитись. Жіноче жалісливе серце обізвалося, коли вона глянула на Мар’ю. Пораявши якоїсь масті, вона одіслала її в комору.

Христя, як муха, літала, радніша усюди поспіти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар’ю. Надвечір виморилась — страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пішла до Мар’ї в комору.

Мар’я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тільки її важке зітхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар’я не сходить з думки. Кругом темно — хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима — вона, Мар’я, уся збита… Стулить вона очі — і перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очі; крізь невеличкі шілинки пробиваються сірі смужечки надвірного мороку… Ось вони забігали у темноті, заіскрили… Скільки їх, господи! Неначе сніг той — так і куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далі плач… Христя підвелася.

— Мар’є! то ви? Мар’я заридала.

— Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.

— Нічого мені не треба, — з плачем одказала Мар’я. — Христе! Іди сюди. Іди, ляж коло мене.

Христя помацки побралась до Мар’і.

— Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.

— Коли б ти знала, Христе, як важко! — трохи перегодом почала Мар’я. — Коли б ти знала, як гірко! І чому він мене не вбив?

— Хай бог милує! Оханіться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?

— Ох! Він, Христе, він, бодай його збила лиха та нещасна година! Він, проклятий! Я давно помічаю, що він не так дише. Мені давно доводили, що він хвалився: коли б знайти яку заможну міщанку — оженився б. Я йому сказала. “Не вір, — каже, — люди брешуть”. Пам’ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, і на другу ніч ходила — теж даремно до білого світу дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотіла залишити. І ото скільки днів зовсім не ходила. А вчора уранці чую — персні купує, либонь, уже у них діло покінчено. Я ввечері до нього. Застала. “Нащо се, — питаю, — ти персні купував?” — “А твое какое дело?” — “Як яке діло? — одказую йому. — Кому ж, як не мені, діло? Я знаю, — кажу, — все знаю, хоч ти і криєшся від мене. І не думай, — кажу, — вінчатися. Ото, як перед богом, хвалюся — я тобі слави нароблю!” — “Ты? ты?” — визвірився він. “Я! Я!” — кричу йому… Як махоне він мене в один висок! а далі повернувся та в другий!.. — так мені світ і закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тільки, що опинилася надворі.

— І такого б ката я любила! — здивувалася Христя. — Я б його ще на позов потягла! як він сміє отак бити, отак нівечити!

— Ох, не знаєш ти, Христе, нічого, — каже, важко зітхнувши, Мар’я. — Ти знаєш, що я б не тільки не згадала йому ніколи, що він отак мене знівечив, не тільки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби він тільки не женився… Господи! І чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав мені таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалію і нічого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу — йому несу. І от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу і остерігаю тебе: не люби нікого, ніколи. Коли тобі хто кинеться в вічі — одвернися та тікай мерщій! Коли що ворухнеться у серці — задави, залий отрутою його, тільки не давай йому волі! Хай ніхто так не мучиться, як я мучуся! — І Мар’я, припавши на плече до Христі, гірко-гірко заридала.

Два дні пролежала Мар’я, а на третій — пані загомоніла:

— Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! — Треба вставати. Устала Мар’я — тільки тінь її — схудла-змарніла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, ніч у ніч хоч кого зсушать; ледве вештається по хаті, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона і на базар і всюди бігає За Мар’ю.

У суботу Христя стріла знову на базарі Марину.

— А що ж ти не приходила?

— Сьогодні після обіду прийду. Безпремінно прийду, — обіцяє та.

Христя дожидала того після обіду, як бога. Вона кидалась до всього, бігала, поспішала перемивати й перетирати, щоб було вільно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селі балакали вони по душі; повіряли одна одній свої таємні думки-надії? Правлячись біля діла, вона пригадувала, що слід подрузі сказати, чого не слід.

Ось і після обіду настало. Уже і управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вікно, вибігає надвір, за ворота — Марини немає. Уже й вечір настає; зступаються померки в хаті. “Збрехала Марина, — думала Христя. — Та яка ж вона брехлива стала!”

Увечері пани пішли кудись і дітей забрали з собою. Тягли і панича — не схотів, зостався дома. От би коли Марині прийти — вільно, просторо! Ніхто не помішає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обіймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар’ї, котра чогось змерзла і побралася аж на піч.

— Бачила сьогодні Марину. Казала — прийду після обіду, та й збрехала!

— Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! — відказала Мар’я.

Христі приходилося вірити Мар’ї на слово. Справді, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар’я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! “Стій же: діждуся я вільного часу, випрошуся в пані — сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти від мого ока!” — думає Христя.

Коли се — двері рип! і — на порозі появилася Марина. У білому ситцевому платті, у чорному з ластику бурнусі, зав’язана чорним шерстяним платком, — баришня або багата міщанка, а не наймичка!

— Марино! голубко! А я думала — збрешеш! — скрикнула Христя і кинулася подругу обнімати та цілувати.

— Уже коли пообіцяла прийти, то прийду. Хоч пізно, бо раніше не можна було: поки управилася та прибралася.

— Роздягайся ж та сідай спочинь, — турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.

— Та яка у тебе свита? — дивувалася Христя. — А плаття? Бач! Та гарно як тобі у сьому платті! А серги які? І трохи не схожа на ту Марину, що в селі була. А розчісана як гарно! Та як тобі личить та голуба лента, що Е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, і не пізнали б! — торохтіла Христя, обдивляючись подругу і спереду, і ззаду, і з боків.

Марина стояла серед хати, даючи волю подрузі надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платті — вона здавалася ще вища. Міцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкі плечі, високі груди. Довге намисто червоніло на довгій шиї, на душі блищав великий срібний дукач, а по боках його — два менших. Коси калачиком лежали на голові, перевиті голубою лентою; довгобразе лице червоніло, віддавало здоров’ям, очі грали радістю.

— Бач, як гарно! А ти гудила городські убори, — обізвалася Мар’я, виглядаючи з-за печі.

— Здорові були, Мар’е! — привіталася Марина. — Я вас і не примічаю. Чого се ви аж на піч забралися? Ото сором — літом на печі!

— Така, бач, стала, що й літом мерзну, — зітхнувши, одказала Мар’я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.

— Кого ви там вихваляєте так? — спитав він, просуваючи голову у двері. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, і прямо дивилася йому у вічі.

— Та й молодець же дівка! — похвалив панич.

— Собі такі удайтесь! — не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

— Куди нам? з межисіткою та в пшеничний ряд! — жартує той.

— То-то й е! — одказала Марина і, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собі піддержала, і обидві, регочучись, мерщій заховалися за піч.

— Козир-дівка! — похвалила паничеві Мар’я.

— Чия вона?

— А вам нащо?

— Так, хотів знати.

— А кортить? Хай кортить, не скажу, — дратує та. Панич підняв брови, здвигнув плечима і зачинився у своїй хаті. Марина і Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печі.

— Пішов? — спитала Марина.

— Пішов! — одказала Мар’я.

—Шкода. Я хотіла ще з ним побалакати, — сміючись, каже Марина.

— А що, і у вас такий панич? — спитала єхидно Мар’я. Марина крутнула головою.

— Потурай їм! Вони всі одним миром мазані, — образливо одказала Марина. Може б, від того і розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.

— Що я тобі розкажу? Я хоч і буду розказувати, то все про людей, тобі не відомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина — здорова, не пішла заміж? А Ївга і досі побивається за Тимофієм?

Христя почала розказувати і про село, і про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар’я лежала на печі, мовчала.

— Що ж, тобі наравиться город? — спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.

— Сумно якось… людно дуже, — одказала, роздумуючи, Христя.

— А тобі, Марино? — обізвалась Мар’я.

— Мені? Коли б хто давав сотню рублів і сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село—не пішла б! І не піду… Ніколи! ніколи!—граючи очима і усміхаючись рожевими устами, торохтіла Марина.

— Бач, а спершу й тобі було так, як Христі, сумно?

— Підождіть трохи — і Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю — повно всюди, народ як плав пливе… та всі в дорогих празникових уборах… Очі розбігаються, дивлячись!

— Христя не любить городських уборів, — сказала Мар’я.

— Христя? — скрикнула Марина. — То вона тим, що ніколи не наряджалася.

— Чому не наряджалася? Наряджалася, — збрехала Христя.

— Коли? Ану нарядись, ми подивимося.

— Не хочу.

— Мар’є! Устаньте, та нарядимо її, — скрикнула, схопившись, Марина.

— Не хочу! не хочу! — замахала руками Христя.

— Та ні. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар’е! уставайте-бо, — усміхаючись, каже Марина.

Радість Марини перейшла і на Мар’ю: запалі сумні очі почали тихо загорятися; бліде лице почервоніло, на устах заграла усмішка. Мар’я тихо підвелася і почала злазити з печі. Христя скочила з місця і мала утікати у горниці. Марина погналася за нею.

— Ні, не тікай, бо не втечеш! — придержуючи, каже Марина. Христя противиться.

— Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, — умовляє Марина.

— Та що ж я для тебе зроблю?

— Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.

— А як пани на той час зійдуть!

— То що? прийдуть — подивляться! — каже Марина.

— Коли там вони прийдуть? Десять разів можна нарядиться й розрядитися, — увернула і Мар’я.

— Нуте, Мар’е, ми її спершу розчешемо, — турбує Марина. — Сідай! Сідай отут, на кінці полу; я розчешу тебе. Де гребінець?

Поки Мар’я шукала гребінця, Марина розпустила Христі косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.

— Та й коса ж у тебе! От коса! — хвалила Марина, проводячи гребінцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити від Христі, щоб розчесати краї, — таке воно було довге. Зрівнявши, Марина розділила його на дві половини, ще попочесала, а потім заплела в коси; товсті, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар’я стояла проти Христі й любувалася, як з сяк-так зачісаної голови вилилась тепер така хороша голівонька, що й очей не одірвеш від неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв’язавши калачем на потилиці, то й не пізнати Христі! Невеличкі уха, до сього закриті густими пасмами, тепер одсторонились, немов усміхалися; поза ухами, на потилиці ні одної і малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася — гладенько, рівненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-під волосся, невисокий, зате широкий та білий; на ньому, мов дві п’явки, чорніли над очима дві брови. І лице наче подовшало чи внизу повужчало — зразу не запримітиш. Так перемінилася Христя.