Панас Мирний – Повія

VI

Минало літечко тепле з його ясними та привітними днями; насувала осінь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день — літній вечір ясніше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь — вже його й немає; а ніч довга-предовга — і виспишся, і вилежишся, а світ не заглядає у вікно, десь дрімає за горою; у шибки тільки стукає дощ та наганяє нудоту.

Христя і незчулася, як минуло літечко тепле, наступили ночі холодні, пішли дощі безперестанні, замурували людей по хатах. Надвір вийдеш — дощ, та кал, та туман непроглядний; і в хаті не краще: сіро, аж жовто, наче димом накурено.

Сумно у такі часи не тільки в селі, сумно і в городі. По селах хоч робота е — прядуть, шиють; а в городі одбув день та й спи або нудися цілу ніч.

Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар’я або їй помагала, або качалася на печі, пригадуючи всячину з свого життя. Від того безталанного дня, як вернулася вся побита та понівечена, вона нікуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гірко й плакала.

Та що сльозами поможеш? Тільки очі наплачеш та себе зсушиш. Мар’я, справді, почала сохнути. Часто вона жалілася Христі, що корсетка на ній, як мішок, теліпається; у спідниці — двічі гаплички переставляла; і на обличчі, — хоч бліде воно було в неї, та повне, — тепер і обличчя осунулося, почало жовтіти, очі — меркнути; і не одну білу волосину у висках запримітила Христя.

Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар’я побралася на піч. Кругом їх було тихо; з горниць тільки доносився брязкіт посуду та неясний гомін. Мар’я і Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар’я дивилася з печі на неї і — по очах видно — сумувала.

Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить і ні до чого не прийметься, їй і не хочеться ні до чого прийматися; руки не здіймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усміхається; їй здається все таким привітним та гарним… Колись і їй було так; а тепер?.. що усміхалося — те тепер кривиться, насміхається; що радість несло — те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старість іде чи безнадійне життя нагнітило?.. Мар’ї стало гірко-гірко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, він зупинився біля Христі, задивляючись на її роботу.

— Ну, чого вам? — спитала Христя, ховаючи під руку сорочку.

— Хіба не можна? — спитався він.

— Авжеж, не можна! — одказала зашарівшись Христя.

— Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такі очі, — мовив він тихо і пішов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-під руки сорочку і знову нахилилася над шитвом. Мар’я бачить по Христиному обличчі, як її збентежив той паничівський погляд, як звеселив, утішив. А її вже ніщо не втішає.

— Ох, життя трикляте! — промовила голосно Мар’я, аж Христя струснулася… І знову тихо; тільки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рівняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись поміж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стіні тінь від неї несамовито бігає, хитається…

Ось чутно — щось зашелестіло у сінях, ступає… Іде хто? Христя і Мар’я разом повернулися до сінешніх дверей. Двері розчинилися, і на порозі появився… пан — не пан, а в панській одежі; обличяч сухе, довгобразе; вуса руді та довгі; щось за ящик чорніє під рукою.

— Григорій Петрович дома? — спитався прихожий товстим охриплим голосом.

— Дома! — одказала Христя.

— Куди до нього пройти?

— Туди! — указала Христя на двері.

Незнайомець, проходячи, зупинився біля Христі, витріщивши на неї здивовані очі.

— A-a-a! — прогув він, роззявляючи рота. Христя собі зирнула і, зашарівшись від його прикрого погляду, мерщій схопилася втікати… Мар’я зареготалася.

— Лука Федорович! Слихом слихати, в вічі видати! Скільки літ, скільки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! — роздався з-за Христиної спини паничів голос.

— А я оце задивився на вашу дівчину, — гуде незнайомець. — Де ви таку видрали в біса хорошу?

Христя мерщій сховалася за піч і не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, двері зачинилися, і з-за них тільки глухо доносився його товстий, охриплий голос.

— Це знаєш, хто такий? — спитала Мар’я Христі, як та почала умощуватись знову за роботу.

— А хто, столяр, може? — угадувала Христя.

— Столяр!? — зареготалася Мар’я. — А бодай тебе! Це — Довбня, панич Маринин!

“Оце то він!” — подумала Христя, схиляючись над шитвом.

— Що ж воно таке? Служить де, чи як? — спитала далі у Мар’ї.

— Не знаю, чи він служе де, чи ні. Зиаю, що півчою в соборі заправляє. Як став старостою купець Третинка, то відкілясь його привіз. Він, либонь, на попа учився, та не схотів святитись у попи. А п’є — то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнів зо два кружає. Усе, що має, проп’є, в одній сорочці по шинках бігає, аж поки де під тином не звалиться. Візьмуть тоді у шпиталь; вилежиться, витверезиться, і вийти б — та ні в чому. Тоді вже й складаються — хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слід. Ото він і знову за діло візьметься. Там такий майстер грати! І до півчої має кебету: як без нього співають — наче вовки у лісі виють: той туди, а той туди; а як він заправляє — то наче янголи ті — согласно та гарно.

— І дасть же господь такий талан чоловікові, та от так і не вміє його шанувати, — одказала, зітхнувши, Христя.

— Піди ж ти… І вчений, і розумний, та — ба! Паничі ним гордують, — як його з п’яницею водитися! Панянки — соромляться, бояться; одні купці за нього… Що ти з гріхом чоловічим поробиш? Такий уже його гріх!

Поки Мар’я розказувала Христі про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.

— Ви кинули у мене своє лібретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак? Чи не забули? Віднесу хоч сам, — казав Довбня, кладучи на столі скрипку.

— Спасибі! — подякував Проценко. — Мені так заніколилося.

— Еге, я ще і скрипку приніс разом з лібреттом. Може, ми що й ушкваримо! — увернув Довбня круто.

— Як? То ви скористувалися лібретто? — зрадів Проценко.

— Кий чортів батько! Дуже закрундзьоване, — одказав Довбня. — Весілля трохи розпочав. Похвалюся, тільки спершу скажіть: чай у вас є? Я чаю не пив.

— Христе! — кинувся Проценко до кухні. — Чи вже самовар прийняли?

— Ні, ще у горницях.

— Не можна б попрохати у Пистини Іванівни чаю?

— Зараз.

І Христя метко вертнулася, скочила з полу й побігла в горниці.

— Як гляну на вашу дівчину, то й чаю не пив би — все б на неї дивився! — бубонів Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та піднесла йому чаю на невеличкій підставі.

— Та беріть уже, а то кину! — червоніючи, як маківка, мовила Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку і ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася і мерщій вискочила з хати.

— Оце так! оце смак! Це не городська… хльорка, не панянка, що у їх жилах замість крові тече буряковий квас або сирівець. Ця — запечена сонцем; у сієї кров — огонь! — бубонів Довбня, бовтаючи ложечкою чай.

І почав розказувати Проценкові різні приповістки з своїх п’яних походеньок. То були незвичайні приповістки, безпутні речі безпутного п’яного бажання та жаги; від них аж на душі переверталося у свіжого чоловіка. Недобрими, видко, здалися вони і Проценкові, бо він мерщій перебив Довбню:

— Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловікові на таке повинно пускатись?

— Розумному, кажете? — спитав спокійно той. — А причому тут розум? Натура, та й годі! Їсте ж ви? п’єте… ну?

Він не доказав. Та нічого було й доказувати: Проценкові стало аж страшно від такої голої та нічим не прикритої правди. Він почав заминати розмову, переводити її на другі речі, поки не звернув на лібретто, над котрим він, як познайомився з попадею, просидів з тиждень. То була хоч і похапна робота і не досить зграбна, але він дивився на неї, як на діло великої ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси рідних пісень — таких чулих та глибоких. Досі їх тільки ставили на кону — і всім вони так подобалися; іноді декілька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою, і така постанова мала страшенний вплив на слухачів; отже то не була ще опера, — то були тільки перші кроки до неї, перші несміливі підступи до того великого діла, що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не він, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як е хіть і жага до сього? Треба тільки лібретто виконати, а голоси до нього підставити з тих самих пісень, що народ співає… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завів їх у голоси, та й годі! Шкода, що він сьому не вивчився, а то б і прохати не треба, — сам усе б виконав… Його ся думка так посіла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тільки й гомону, тільки й речі: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу!.. Ой, дій його честі! Треба мерщій лібретто писати та присвятити попаді, такій хорошій співусі. І він його за тиждень одмахав. У тому лібретто він розповідав, як за немилого видавали заміж дівчину, як грали весілля, як вона була безталанна за нелюбим чоловіком і як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре знає ноти та до того ще й на скрипці грає, він пішов познайомитися з ним і попрохати завести в ноти голоси до його лібретта.

— Я його виконав, — хвалився він Довбні, — потай миру у своїх глибоких думках, виняньчив у своїй душі, випік на огнищі свого серця!

— Не доводилося мені куштувати яєшні, пряженої на такому огнищі, то й боюсь, щоб не опікся! — одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.

А проте взяв лібретто, щоб перше всього його прочитати, і обіцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосів.

Тепер ото Проценкові страх як хотілося знати, що зробив Довбня з його лібреттом. А вже коли він прийшов з скрипкою — то, певно, має чим похвалитися. “Та хай спочине, чаю нап’ється, покуре”, — думав Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.

— А нуте, заграйте що-небудь, — попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.

Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, відімкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повів раз смичком і почав настроювати.

— Ось почуєш, як він добре грає! — обізвалася Мар’я до Христі, підводячи голову слухати. Христя мовчала, тільки ще мов нижче схилилася над роботою.

Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав і вийшов насеред хати. Розставивши широко ноги й придавивши підборіддям до плеча скрипку, він почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомін, топіт… чується маршова козацька пісня… Ось вона все наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пісня, це — молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри гукають, а дружка вершить. І зразу — як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усіх чотирьох струн, замовкла.

— Що це він грає? — спитала Мар’я. — Щось по знаку.

— А це ж як ведуть молодого до молодої, — одказала Христя.

— Так, так… — почала Мар’я і не договорила: Довбня знову заграв. Лящить-голосить тонкий та дзвінкий голос першої дружки у хаті молодої;

тяжку та плакучу заводе він пісню, розпочинаючи дівич-вечір; її подруги на кінці підхоплюють і мчать-підносять високо вгору. На їх заводи обзивається З-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дівочі голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними — навздогінці… Ось вони наближаються, зіходяться; ось зійшлися докупи, злилися в одну пісню… Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усіма головами. Всі, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору і мчиться-несеться все вище та вище… І знову обрубий перерив.

Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далі дрібніше та дрібніше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забігав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрібушку. У Проценка аж жижки під ногами сіпало; а перед очима розвернувся рівний та чистий двір, а посеред нього — весілля… Йому ввижається, як дрібненько перебирає ніжками ота дівчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, — наче м’яч застрибав, пішов другий навприсядки. “Ану, ще наляж, піддай огню! піддай палу!” — кричить дружко, б’ючи в долошки… І знову все зразу обірвалося.

Довбня замовк; а Проценкові все ще вчувається дрібний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регіт очуняв його; він мов спросоння підвів голову, оглянувся… То з кухні доносився регіт. Христя не видержала і схопилась з полу та пішла по хаті вистрибом, а Мар’я з печі реготалася.

— Х-х-у! — зітхнув Проценко. — Батечку мій! та се страшна штука! — скрикнув він.

А Довбня, мов не чув нічого того, почав знову:

Ой стін, сосно,
Та розвивайся!
Рано, рано!.. —

понеслася журлива пісня; і в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге і втретє. Ті забої — наче на даний поклик — повідають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! І воно справді почалося… Пісня затихла. Гомін — не гомін, а якась трусанина знялася. “Пора молоду виряджати до молодого. Пора!” — гукає дружко. Дружки починають важковажко, і музика підтягує їм ще важче… “Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дівочою. Тепер ти вже не вільна птиця, а чужа робітниця. Свекруха тобі голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нікому буде заступитися; своя дружина поб’є-полає — та нікому пожалувати. Сльози та скорбота та довічна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зігне та зостаріє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дівочою!” І княгиня, спотикаючись від сліз, іде уклонятися батькові-матері… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбні стогне-ридає. У Проценка аж зітхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, і бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: “Годі, годі! рушаймо!..” І знову понеслася маршова пісня, спершу гучнозично, а далі все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лісом-горою… Тепер тільки Довбня спустив З плеча скрипку і положив її на столі.

— Оце вам і весілля до вашої опери, — сказав він і почав витирати піт З лоба.

— Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, — додав і мерщій побрався до тютюну.

Проценко сидів, мов на угіллях: очі в його горіли, щоки пашіли, зітхання важке, поривчасте.

— Господи! — скрикнув він, зломивши пальці, що вони у його аж хруснули. — Перше зроду чую на своєму віку таку непевну музику! Хай тепер італьянці або німці підкинуться з своєю!.. То ж — великі генії творили, а це — народ… проста народна пісня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! — скрикнув він і забігав по хаті. Нешвидко після того прийшов він до пам’яті і заговорив спокійніше:

— Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лібретто; та й сам почав забувати про нього… Аж бачу — ні. Хоч ваша музика і не до слів, зате — яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п’єсою?

— Що ж я зроблю з нею? Нічого… пограю кому-небудь, та й годі! — одказав Довбня, випускаючи з рота цілий оберемок диму і огортаючись ним, наче хмарою.

— Як нічого? — скрикнув Проценко. — Ні, так не годиться: вашу п’єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повідати людям, які дорогі та музичні мотиви виховує народна пісня! Великий гріх буде, як ви їх так занехтуєте.

— А де я у гаспида візьму грошей, щоб надрукувати? — спитався Довбня.

— Хочете, я візьмуся? У мене в Петербурзі є один знайомий музика. Я до нього одішлю. Хай покаже Бернардові чи кому там… І вашу п’єсу надрукують, безпремінно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке діло… Зяграйте ще що. Козачка чи те місце, де молода прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцінщик? Народ! простий народ! Ви нікому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар’ю, прислуга тут — хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, — цвірінькав Проценко.

Довбня лукаво усміхнувся у свого рудого вуса.

— Ви смієтесь? — скрикнув Проценко. — Ви знаєте Пушкіна?.. Знаєте, кому він читав свої народні пісні? Своїй няньці — Радіоновні! І коли та чого не розбирала, він перероблював свої безсмертні твори…

— То ж слово, а це голос, — перебив Довбня.

— Ну, то що? Візьмемо Шевченка, — почав доводити Проценко. — Прочитайте його народові — і він буде плакати! А скажіть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж — музикальний Шевченко.

— Далеко куцому до зайця! — увернув Довбня, та Проценко не слухав.

— Як той, так і ви, — гукав він на всю хату, — за основу взяли народну пісню, на ній построїли свої твори. Його народ розуміє — повинні і голос розуміти. О-о! Народ — великий естетик!.. — придавив він на сьому слові і, повернувшись до Довбні, запитав: — Кликнути, чи що?

Довбня мовчки хитнув головою. Йому більше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вічі, ніж послухати, що вона на його гру скаже.

Насилу Проценко умовив Христю увійти до нього в хату; та вона сама, певно, не пішла 6, якби Мар’я не потягла за собою.

Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроваті.

— А нуте ви, великі естетики, — глузуючи, сказав він, — слухайте обома ухами.

І почав невільницький плач, як плачуть козаки у турецькій неволі, здіймаючи руки до бога і молячи в нього смерті. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гіркий, молитва тепла і важке зітхання окрили хату. Перші струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-під землі виривався-доносився… Проценко сидів, похнюпившись, слухав. Він вчув, як щось, наче мурашки, бігає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилі важких голосів упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…

Проценко, глибоко зітхнувши, замотав головою; Христя і Мар’я зглянулися й зареготалися.

— Ну, що? — догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.

— Ні, це не гарна: важка дуже. От що раніше грали — то краща, — промовила Мар’я. А Христя важко зітхнула.

— Чого ти так важко зітхаєш, моя перепілочко? — спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.

— Христе! Мар’є! — почувся в кухні вигук.

— Пані… — злякано прошептали обидві та так і полинули в кухню.

— Позабираються до панича в хату! Чого? — гримала Пистина Іванівна.

— Оце зададуть капоті нашим критикам! — зло усміхаючись, мовив Довбня.

Проценко сидів, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями міряв хату.

— Що, якби сю гру почула Наталія Миколаївна? От би була рада! — через який час мовив Проценко.

Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:

— Яка?

— От з ким слід вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жінка. Молода, співуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? — засипав Проценко.

— З попадею? — розтягуючи, спитав Довбня. — А в них є що випити? Проценко зморщився і неохоче одказав:

— Повинно б знайтися, як у кожному сімейному домі.

— А як нема, то якого чорта я до них і піду? Не бачив попівських злиднів? — понуро бубонів Довбня.

Проценко ще більше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скільки він знає — в попів завжди так бідно… “Злидні, справді злидні!” — подумав він, Потім зійшла йому на думку сама попадя — така жвава, така вродлива…

— Невже ви людей міряєте по їх достатку? — спитав він, підвівши голову.

— А то ж по чому? — одказав спокійно Довбня. — Прийдеш до чоловіка в хату, просидиш до півночі та не дадуть ні чарки горілки, ні шматка хліба?

“Облопа! п’янюга!” — трохи не скрикнув Проценко, та тільки засовався на стільці.

— Одначе, про мене, хоч і ходімо, — згодився Довбня. — Потрусимо трохи попівську калитку… Він мені ще по семінарії знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.

“Теє!.. весела!” — мов кременем черкнуло Проценка; щось непривітне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, і кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п’янюзі, облопі!..

Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним — рівний та спокійний, і тільки непримітна ухмилка грала на його устах та понурі очі жевріли стиха. Проценкові чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловік, як Довбня, та отак себе занехаяв.

— Так коли підемо? — допитувався Довбня. — Завтра, чи що? Іде — завтра?

— Як хочете, — понуро одказав Проценко.

Довбня, ще раз покуривши, пішов додому: а Проценко сумний снував по хаті, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не піти завтра з Довбнею до попів. Він каявся, що підмовляв Довбню… Нап’ється та ще ляпне таке, що ні в тин ні в ворота! Від нього всього можна сподіватись… “Сказано: бурсак!” — промовив він уголос і невеселий знову заснував по хаті.

— Паничу! вечеряти! — ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.

Він зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглі, мов виточені, плечі — все зразу кинулося йому в вічі.

— Вечеряти? — перепитав він, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого підборіддя, заглянув у вічі.

— Еге, кличуть, — весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сіпнуло, потягло до неї.

— Куріпко ти польовая, — промовив він любо та тихо і заніс руку, щоб обняти.

Мухою крутнулася вона і зразу опинилася в кухні… тільки половинка дверей гучно бренькнула за нею.

— Чого ти наче ошпарена вискочила? — спитала Мар’я. Христя тільки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горниці, вона поза спиною його посварилася кулаком і тихо промовила: “Бач який!”

— Зачіпав? — спитала Мар’я і зареготалася. — Ох ти, простота селянська! — промовила далі і чогось глибоко зітхнула; а Христя, червоніючи, як маківка, похнюпилася… Серце у неї так билося!

У горницях за вечерею Пистина Іванівна сміялася з його вигадки — кликнути прислугу цінувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки — жартівливо показував, як Мар’я підпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зітхала. Від його кумедних приповісток реготалася Пистина Іванівна. Як він вертався з вечері у свою хату, Мар’я його зупинила.

— Так ви такий? — спитала його, усміхаючись. — Святий та божий: свічки поїли та поночі й сидите?

Він жартівливо глянув на Мар’ю і, скрутнувши дулю, підніс її під самий ніс.

— Бачила? — спитав.

Хрнстя так і приснула, так і залилася реготом. Він посварився на неї пальцем і мерщій скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробігла блискавиця, свіркнула і — зникла.

— Умора — не панич! — зареготала Мар’я. А з горниць доносився регіт Пистини Іванівни.

— О, бодай його! Який кумедний він! І вигадати таке: кликнути Христю та Мар’ю цінувати гру.

— Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедія до сліз не довела… — понуро промовив Антон Петрович.

— Кого? — спитала Пистина Іванівна.

— Тобі краще знати, кого! —одказав Антон Петрович. Пистина Іванівна тільки закопилила губу.

— Вигадай ще що!.. — позіхнувши, промовила вона.

Швидко усі полягали спати; ліг і Григорій Петрович, хоч йому ще й не хотілося. Та що він буде робити? Він так багато звідав усякої всячини сьогодні; ще ні один вечір не минався йому так, як сьогоднішній. І Довбнина така порушлива гра, і його круті та дебелі речі, нічим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досі не примічена ним, врода — все те, мов живе, ставало перед ним, вертілося перед очима у темній темноті… І сам він не знає чого — рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендітна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здіймала хмарами думки, закльовувала у серці тихі та втішні почування, якісь невиразно любі надії… “Та — уже розквітла квітка, пишна, та не запашна; а ся — непочата криниця…” — думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зітхання палке-гаряче, у роті сохло… І він несамовито ворочався з боку на бік.

А тим часом на печі в кухні чулося шушукання.

— Який він гарний та ввічливий! Уже не той, що на скрипці грав, — наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.

— І ти б такого покохала? — допитується молодого — охриплий…

— От, уже б і покохала! — з докором дзвоне молодий.

— Та не крийся: хіба не примітне, що і в тебе обізвалося? — гуде охриплий…

— Ще й як закльовує!.. — і дзвінкий регіт розкотився серед темноти.