Панас Мирний – Повія

Попадя чогось зареготалася дзвінко та радісно. Піп весело підскочив угору і скрикнув:

— Могорича! могорича!

Один Проценко сумний стояв і пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Він бачив, як її очі загорялися, як бліде обличчя червоніло помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.

— Колдун! колдун! — кричав піп, бігаючи по хаті, радий, що Довбня розвеселив Наталію Миколаївну. — За се випити! їй-богу, випити!

— Що ж ви там дослухались? — пристала Наталія Миколаївна до Довбні, як той зняв руку.

— Почастуйте! — указав Довбня на пляшку.

Попадя мерщій схопила чарку і, наливши, піднесла Довбні.

— Капелечку! одну капелечку! — слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з півчарки і мерщій долила. Довбня одним духом вимчав повну.

— Усіх! усіх! — гукав піп, плещучи в долошки. — Ура-а-а!

Наталія Миколаївна скинула на нього непривітний погляд.

— І вас, Григорій Петрович, частувати? — стрільнувши оком на Проценка, спитала вона.

— Усіх! усіх! — глухо одказав Довбня.

— Мені небагатечко. Я не п’ю, — прохався Проценко.

— Треба робити, як знахур каже! — одказала попадя, усміхаючись. Горілка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очі; вона почула якийсь веселий шум у вухах.

— Не все то правда… — почав було Проценко, беручи чарку.

— Або не кожній чутці вір! — перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.

— Та ви справді наче той знахур говорите. Мені аж страшно стає! — обізвалася попадя.

Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився і поставив чарку на стіл.

— А мені! — обізвався отець Миколай.

— Ще й тобі? Не добрав хіба на хрестинах! — гримнула попадя.

— Усіх! усіх! — прогув Довбня.

Попадя подала чарку попові; той не тільки повну випив, а ще й в денце поцілував.

— Згода! згода! — загукав Довбня.

— Що ж ви наслухали? — допитувалася у нього попадя.

— А ви хочете знати?

— Авжеж — хочу.

— І не розсердитеся, як правду скажу?

— Тільки не брешіть!

— Нащо брехати? Слухайте ж… Усі насторочллись.

— Ні, давайте ще по чарці! — сказав Довбня.

У попаді розгорілися очі, мов угілля, обличчя пашіло; під очима тільки невеличкі круги синіли. Мерщій вона ухопила чарку і пляшку і почастувала Довбню і чоловіка. Проценко не схотів пити; він дивився на Довбню, як той ходив по хаті, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб і насунувся аж на очі; він того не примічав. Видно, що горілка вже брала своє.

— Тепер, цур, не сердіться! — повернувся до попаді Довбня.

— Миколо! признавайся по правді, — і він щось почав шептати на ухо попові.

Піп зареготався; а Проценкові аж дух у грудях захопило… “Оце ж і піде!” — подумав він, переводячи очі на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.

— Признавайсь: давно? — уголос допитується Довбня.

— Та ну, вигадав таке! Не треба… Давай краще вип’ємо! — одмахуючись руками, мовив піп.

— Не признается? А порадував би тебе!

— Ну, а як давно, то що буде? — граючи очима, пита попадя.

— Син колись буде!.. — рубнув Довбня.

— Браво-о! Браво-о! — гукнув піп і кинувся обнімати Довбню.

Попадя соромливо усміхнулася, опустила очі і скоса глянула на Проценка:

той стояв і понуро дивився, як піп виціловувався з Довбнею.

— Нам весело, а тобі сумно? — тихо спитала Наталія Миколаївна, підскочивши до нього. — Бач, який він гарний! —додала уголос, кинувши очима на Довбню. — Веселий, балакучий. Уже не тебе — мов ґаву ковтнув!

Проценко ще став хмурніший.

— Годі, перестань!.. Ти сердишся?.. — спитала і, прихилившись до його уха, промовила: — Що, як то Довбня угадав?!

Проценко побачив, як у неї руки тремтіли, очі горілії, як вона вся огнем пашіла; йому здалося, що вона наміряється кинутися йому на шию. Він мерщій одскочив і, підбігаючи до попа, мовив:

— А знаете, що Наталія Миколаївна каже?

— Григорій Петрович! — скрикнула попадя, стукнувши ногою. — Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!

— Наталія Миколаївна каже… — почав Проценко. Попадя, як кішка, стрибнула до нього і обома руками загородила йому рота. Тоненькі пальчики так і впилися в його уста.

— Наталія Миколаївна каже… випити ще по одній, — гукнув Проценко крізь її пальці.

— Добре! добре! — гуде Довбня.

— Можна випити! слід випити! — гогоче піп.

— І я! І я! — гукає Проценко і, наливши собі півчарки, випив. Довбня та піп не заставили себе ждати і випили по повній. Усім стало так весело та радісно! У хаті стояв крик, гам та регіт. Піп прохав у Довбні завести тона на лаврську алілую; а той, слоняючись по хаті, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидів у куточку і світив очима; попадя бігала по хаті, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка під боки, щипала за руки.

— Будемо грати в носа! — скрикнула вона і кинулася за картами. Уже і карти здала.

— Ходіть!

— О-о, спати хочу! — загукав, хитаючись, піп і подибав у другу хату. Гості, побачивши те, мерщій узялися за шапки.

— Куди ж ви? Хай він спить, а ви посидьте, — запрохувала попадя.

— Пора! пора!

Довбня випив ще на дорогу і, не прощаючись ні з ким, похилив через кухню.

— Не ходіть туди! Я вас на другі двері проведу, — гукнула йому вслід попадя.

Довбня, мов не розуміючи, глянув на неї, махнув рукою і, накинувши на плечі пальто, пішов з хати. Проценка вона повела другим ходом.

— Чого ти сьогодні такий невеселий був? — спитала вона у сінях, припадаючи до нього. — Голубе мій!.. — Роздався жаркий поцілунок. — І приведе ж лиха година коротати вік з нелюбим чоловіком! — скаржилася вона, припадаючи до нього. — Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!

Проценко мовчки вирвався з її гарячих обіймів. Він сам не знав, чого вона йому сьогодні противною здалася… її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Він випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло — тільки свою голову задурив. Гвіздком стирчала там одна думка, різучим кременем поверталася біля його серця — якмога швидше вирватися від сеї причепи! Він несказанно зрадів, вискочивши надвір, холодному вітрові і мерщій подався далі. Серед двору він наткнувся на Довбню, що чогось на одному місці тупцювався.

— Хто се?

— Та я!.. — скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. — Рукава ніяк не знайду. Чи не одірвав, бува, його хто? — запитав Довбня, плутаючи на собі пальто.

Проценко зареготався, поміг Довбні одітися, узяв його під руку й повів З двору.

Стояла пізня — геть за північ — доба; на темному небі ні зірочки, ні іскриночки — густа непроглядна темнота; повітря холодне, з туманом дощовим; на вулиці тихо та глухо; рідкі ліхтарі жовтіють у темноті мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.

— Куди ж се ми йдемо? — спитався Довбня, зостановлюючись серед улиці.

— Куди ж як не додому! — одказав Проценко.

— Чого? Я не хочу додому!

— А куди ж? — пита Проценко.

— Хоч і до чорта в болото, а додому не хочу!

— Чому?

— Чому?.. Ох, брат! — зітхнув Довбня, поточуючись на Проценка. — Ти не знаєш нічого, а я знаю… І тобі все розкажу, все… Ти бачив у нас дівку Марину?.. І — лиха година знає — підвернулася, брат, п’яному під руку… ну… бий її сила божа!.. А тепер одбою немає… Каже: женися на мені, а то або повішуся, або втоплюся… Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плітьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. — скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голів досягла. — Кий се чорт плюється? — спитав, утираючись. — А все-таки вона, брат, гарна! — додав ще і так похвалив Марину, що Проценкові аж на душі повернуло.

“Сам ірод не розбере сього Довбню! — подумав Проценко. — Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!”

Він почав утішати його:

— Хіба ти перший, ти —послідній.

— То-то й е! Не того, дурна, і плаче, що рано заміж іде! Шкода, брат, дівки; або женитись треба, або повіситись разом з нею. Он воно що! — признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.

— Гм! — мугикнув Проценко. — Женитися? Що ж вона — вірна тобі? кохає?

— А чорти її батька знають, чи вірна, чи ні. Баба, брат, поти й вірна, поки хто не кивнув на неї пальцем.

— Ні, не всі такі, — поперечив Проценко.

— Усі! — гукнув Довбня. — Усі одним миром мазані! Така вже клята порода… А все, кажу, шкода дівки. Пропаде ні за цапову душу! Почне тинятися попід тинами, на ногах зогниє!

— Ну це вже твоє діло, як хоч, так і роби, — одказав Проценко, зостановлюючись.

Вони якраз дійшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценкові треба було брати на праву руч, улицею, а Довбні — прямо, майданом.

— А ти б що зробив на моєму місці? — попитав Довбня.

— Не знаю, не був у таких бувальцях.

— Не був? І не будь же ніколи. Нема гірше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, — і Довбня ткнув себе пальцем у лоб, — каже: наплюй на все! Так воно вже на світі заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! — перевівшії руку на груди і вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, — рветься, жалем б’ється!.. Тьфу!

Проценко позіхнув.

— Позіхаєш? Спати хочеш?

— Пора вже.

— То й ходімо.

— Тут нам розходитися, — натякнув Проценко

— Ага, розходитись? Ну, прощай!.. — І Довбня перший порвався від нього.

— Або постій! — гукнув, зостановлюючись.

— Чого?

— Хороші, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тільки сплюнув і, не одказуючи нічого, почимчикував далі.

— Мовчиш?.. Зиа кішка, чиє сало з’їла, та й мовчить! — базікав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Він часто оступався, поточувався, приймав блискучі калюжі за сухий шлях і, шубовснувши туди, лаявся; вилазив і знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.

А Проценко, зоставшись самотою, зітхнув вільніше. Він боявся, щоб, бува, Довбня не намігся до нього спати… П’яний буде варнякати цілу ніч!.. Добро б — про що путнє, а то — про ту циндрю… От же мучиться і побивається чоловік. Чого?

Проценко почав розбирати, що йому наплів п’яний Довбня… “Нема й гірше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої співає… Дивно!” — думав Проценко і дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму житті він не пригадає нічого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачі. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безодній кручі, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихі хвилі і помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душі одні гіркі споминки про дурний розум молодого віку. “Удруге сього не буде! Ні, не буде, — одгонив він непривітну думку, що не знать чого знялася у нього в голові. — Життя — вдача, — думав він далі. — Бери від нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нічого на світі вічного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зівка, коли воно само тобі дається до рук!”

Темна темнота ночі, глухі та безлюдні вулиці — ніщо Проценкові не забороняло розпускати свої думки, а ще більше допомагало їм ширитись-розходитись. І вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашній вечір і сьогоднішній. Учорашній куди веселіший і кращий! і рівняти до сьогоднішнього не годиться. Учора Довбнина музика серце гріла, а сьогодні попова горілка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогодні попадине приставання з душі верне. Довбня хоч і п’яний був, а й йому те кинулось у вічі. Он яку він ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п’яній мові… а через віщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита… Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вічі! Він аж здригнув. А там зовсім інше. І несміливість, і сором’язливість, тільки погляд трохи злукава видає, чим б’ється серце, чого воно хоче… А чим воно справді б’ється?..

Він і незчувся, як дійшов до дворища… Темно усюди, ані світнеться нігде… “Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вікно, щоб одсунули”, — подумав він, уступаючи в двір, і пішов поза хатою.

— Зараз, зараз! — донісся до нього чийсь голос із кухні, як він постукав у вікно.

— Хто ж се? Христя чи Мар’я? Краще, якби не Мар’я. Поки він обійшов кругом кухні, двері в сіни були вже відчинені, і в темній темноті їх сіріла чиясь постать. Він почав прикро додивлятись.

— Чого ви стали? Ідіть уже! — роздався голос Христі. Його наче що шпигонуло.

— Се ти, Христино? Моя голубонько! не полінувалась і встати? — промовив він тихо і, обнявши, намалював на її щоці гарячий поцілунок.

— Що се ви! Господь з вами! — ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Він чує її зітхання гаряче, її дух теплий.

— Серце моє! Христиночко!.. — І уста їх злилися. Солодко вони защеміли у нього, якась огненна печія дійшла до серця… Він, як божевільний, здавив її, пригорнув до себе, і обличчя її, і уста, і очі покрив своїми поцілунками.

— Годі, годі вам… Ще Мар’я почує, — шепче вона.

— Ягідко моя! наливаная!.. — Він припав до неї, до її теплого лона; він чув, як її серце билося, як її тепло переходило у його, як воно не гріло — палило його.

— Ідіть уже, я сама засуну! — голосно промовила вона.

Він, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сіни, побралася на піч.

Чи то тепло печі, чи то несподівана стріча, його гарячі поцілунки та обійми — гонили її кров, будили думки, не давали їй заснути… Серце її так несамовито стука!.. Невідомі любі та милі почування огортають душу… їй чогось хочеться сміятися і плакати.

“Невже він… він, панич, що за ним ганяються панянки з усього міста, — мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша, не подобалась йому? А я… я — проста дівка? — йому подобалася?.. Оце дивно! — думалося їй, і її серце так радісно билося. — І пані біля його пада,-— знову лізе їй у голову. — І пані не погана з себе. А я б то йому краща?.. Господь його знає! Може, йому заманулося тільки погратися та посміятися з мене, дурної, а я йму віри? — Нестямна туга, мов пазурами кішка, упинається в її душу, сльози виступають на очі. — Ні, ні!.. щось воно та не так… Чого ж такі палючі поцілунки, такі гарячі обійми?!” — знову утіша себе Христя. До самого світу не спала вона, то мліючи від несподіваного щастя, то сумуючи від натовпу нерозгаданих думок, гарячого дзюркотання крові, легких та важких забоїв серця…