VIII
На ранок Христя не знає, де ходить, що робить. Почування чогось лихого і разом доброго її душу морочить. Оце підкрадеться стиха і обійме тугою несамовитою… Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як дізнаються, бува? Ото дівка! з паничем цілуватися?! Матінко!.. І Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очі сором криє; і світ білий, заглядаючи в них, видає її… І навіщо сей день настав? Чому ніч не забарилася?.. То знову, — повертає на інше, — огортає її серце якась утіха, якась весела надія душу гріє. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона — душу чию загубила? Що лихе зробила? Нічого ж! Нікому ж! Що він цілував мене? Чим же я винувата, що він цілував? А що, як він любить мене? Як справді кохає?.. Бог його знає: може, мене досі господь карав лихом та напастю, щоб тепер нагородити щастям та спокоєм… Може, се він моє щастя посилає? Може, се воно йде до мене?
Нелегеньку думку завдало життя Христі — думай! Нерозгадану загадку станове перед нею — розгадуй! І до сього часу воно не жалувало її, поверталося то тим, то другим непривітним боком; та то все доходило зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподівано з самої середини взялося, десь там на дні заклюнулося, з самого глибу виринає, полохає її спокій тихий, бунтує її думки крилаті. Не дивно, що вони її так облягли, немов вороги тяжкі, насунули; не дивно, що Христя як упне очі у що-небудь, то там вони в неї і зостануться. Чи сидить, чи стоїть вона, то, здається, наче прибита гвіздком до того місця — й не поворухнеться.
— Христе! — оце обізве Мар’я. А Христя не чує.
— Об чому ее так загадалася? — регоче та, прикро придивляючись на Христю.
Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе її на чому недоброму спіймають.
— Чого се ти, дівко, так сумуєш? — допитується Мар’я, не спускаючи очей з неї.
Та й лихі які у Мар’ї очі! Христя чує, як вони, наче шило, до самого її серця доходять, у саму душу упинаються. І чого їй від мене треба? Чого вона слідкує за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж їй хочеться? — трохи не плаче Христя; і рада, якби на той час увесь світ провалився і вона зосталася одним одна з своєю тугою самотньою, з своїми думками неспокійними.
То-то й лихо, що так не буває, як нам хочеться! Ще поки рано, поки Мар’я та Христя удвох тільки нишпорять у кухні — Христя то сим, то тим боком БІД Мар’ї увернеться. А як пани кинуться і почнеться те щоденне порання? А як він кликне її давати умиватися?.. Вона ніяк не пригадає, що тоді буде.. Вона тільки чує, що її сила покидає, що вона нікуди кчемна, зовсім недужа. “Господи! Що ж се зо мною сталося? — думає вона. — Чи не караєш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?”
Тут саме двері з горниць рипнули — і на порозі пані показалася. Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:
— Що се ви тут мнетесь? Чому вікон не одчиняєте?
Христя, як стріла, кинулася з хати, та за порогом згадала, що ще прогоничі не поодщіпані. Як тороплена, кинулась вона назад — і пішов гуркіт та стукіт по хатах! Бігаючи від одного вікна до другого, Христя гарчала стульцями, Зачіпалася об ріжки столів, билася і, не почуваючи болю, мерщій неслася далі.
— Що це ти торохтиш там, мов навіжена? — гримнула на неї Пистина Іванівна.
Христя отетеріла — з місця не ворухнеться.
— Чого ж ти стала? — знову гарикнула Пистина Іванівна.
Христя кинулась… На превелику силу ті прогоничі поодщіпала і якомога швидше майнула надвір.
Надвірня прохолода трохи охолодила її гарячу голову, утихомирила перелякані думки; Христя вернулася у хату далеко покійніша. Мар’ю вона стріла на порозі, та зібралася на базар, і це її ще більше заспокоїло.
“Якщо вже непереливки буде, — сховаюся хоч у кухні, — нікому буде наглядати”, — подумала вона. І справді — стала тиха та ясна, правилася біля всього, як і кожен день, як і давно, аж поки з паничевої хати не розчинилися двері.
— Христино! дайте умитися, — промовив він тихо; а її чогось всю так і затіпало!
Беручи воду, вона і не запримітила, що набрала тільки півглека; ускочила в його хату — забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала води, глитнула з сіней свіжого повітря, мов тих ліків, і, не дивлячись нікуди й ні на що, наче на смерть, пішла до нього в хату.
Він глянув на неї, — а в неї аж волосся зайнялося! вона чує, як він дивиться, прикро дивиться на неї.
— Чого се ви сьогодні наче в воду опущена? — спитав він її, становлячись над тазом.
Вона мовчала та мліла. Він ще прикріше поглянув на неї.
— Та умивайтесь уже! — болісно, наче крізь сльози, вимовила вона.
Він зітхнув і настановив руки. її жаль обняв, такий гіркий та різучий жаль, що вона трохи не заплакала… Чого? Вона сама не знає чого… Ллє воду і сама не знає, куди ллє; крізь повні очі сліз бачить — щось червонувате миготить перед нею, догадується, що то його руки, і ллє туди; ллє тоді, як червонувата пляма заманячить перед очима; а чи туди ллє, куди слід, чи стільки зливає, скільки треба, — вона не бачить, не знає. Певно, вона б не догляділась, що він уже й умився, якби тільки він не сказав: буде!
Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщій вискочила від нього, їй полегшало, як вона опинилася одна в кухні: невідомий сором не пече її, нічий догляд не мутить її думок.
Як попив він чай і пішов на службу — їй зовсім стало легко, наче пройшла хмара, що тьмарила сонце, і воно висв.ітило. Тому й щоденні клопоти допомогли. Мар’я з панею турбувалися біля печі, а вона — прибиранням та вимітанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що інше думати, як роботи повні руки? Вона мухою літала, щоб усюди поспіти. А в його хаті як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини; переставляла скільки разів всяку всячину, щоб вона якнайкрасивіше стояла, найпоказніше видавала; і подушки на його ліжкові перебивала, — мов надуті, лежали вони, не видаючи ніде ні зморщечки, ні складочки, — пухкі та високі!
“Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та гарно, хай догадається: хто то до того своїх рук докладав!” — подумала вона, легенько зітхнувши.
Зовсім вона себе чує і покійною, і щасливою. Життя до неї усміхається, манить до себе якимсь невідомим чаром, тягне несподіваними надіями. Все, що її давило та смуток будило, — зникло; все пройшло-минулося; ніхто нічого •не добачив, ніхто нічого не дізнався; то тільки розполохані думки її страхали… А жаркі поцілунки горять на її обличчі, гарячі обійми гріють її серце, тихим щастям підкидається воно у її грудях, їй так стало весело, що вона б заспівала, якби нікого не було дома. Та вона таки й не видержала. Картоплі у хаті не стало, треба було побігти до погреба. Якраз на той час вона налучилася у кухню і мерщій сама похопилася… Ще тюпаючи до погреба, вона завела пісню, а як опинилася у його темній самотні, то так розпустила свій голос — аж луна знялася! Високо та тонко він дзвоне об боки та стелю глухої я.ми і, не маючи простору, щоб розійтися, все дужчає та міцнішає. Аж відляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! — а вона співає. Пісня мов сама ллється З душі, голос не знає натуги й утоми— рівний, тонкий та високий!
Цілий день до обіду була вона весела та рада. І він з паном прийшов — давала обідати і не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала на його очима, і дивно, що тепер тільки вона добачила те, чого раніше не примічала… Які у його очі ясні! які брови чорні! і борода невеличка — як шовк пухкий, та так личить до його обличчя! І його поступ, і його погляд — все то таке невимовне чарівне та хороше, так і тягне до його, так і вабить її серце!
Віддавши панам обід, вони з Мар’ею сіли за свій. її так і підмиває говорити! Балакала б, здається, без кінця і без краю. Тільки Мар’я чогось не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.
— Чи не бачили де, тітко, Марини? — веселенько запитала Христя, згадавши, що та як покинула своє намисто, то й досі не приходить.
— Марини? — перепитала Мар’я. — Та й носишся ти з своєю Мариною! Я думала, що вона справді путня дівка, аж вона — чортзна-що! — неласкаве додала Мар’я.
— Як саме? — здивувалася Христя.
— Так! Он — на содержаніе йде!
— На яке содержаніє! Куди?
— Панич один на село бере до себе.
— Наймається, чи що? — не розуміючи, допитується Христя.
— Наймається ж… з паничем спати, — усміхаючись, одказала Мар’я. Христя похнюпилася: нічого було далі допитуватися… А Мар’я дивиться на неї та зозла єхидно регоче. “Та й недобра ж ся Мар’я яка! І чого вона така злюча до всіх стала? З того часу, як розплювалася з своїм москалем, вона ні за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле — вона зразу перехопе, та ще й від себе наддасть! — думала Христя, пригадуючи, як би їй самій навідатися до Марини. — Сьогодні субота, а завтра неділя… свято… Чи не піти б? Справді, піти! Вона трохи пам’ятає те дворище, де живе Марина: як ходила на базар, то бачила… Раніше управлюся, піду завидна, — утраплю!” І Христя почала навсправжки клопотатися.
— Ви, тітко, настановите завтра за мене самовар, як я відпрошуся до Марини? — запитала вона.
— А що? довідатися хочеш?
— Та так… Намисто віднесу.
— Неси!.. — нехотя одказала та.
Остання частина того дня і весь вечір пробігли якось непримітне. Панич же перед вечором пішов з дому; пани зачинилися у горницях, Мар’я мерщій побралася на піч, а Христя збиралася на завтра: окріп на голову гріла, одежу нову підбирала. Заклопоталася довго. Уже й пани полягали, уже й панич вернувся, — чогось наче сердитий, — а вона все поралась… Пізно лягла, зразу Заснула і проспала до самого світу.
У неділю після обіду почала прохатись у пані.
— Чи пустите мене, баринько, на сьогодні?
— Куди? — здивувалася та. Христя сказала.
— Йди, йди… Ти ж не надовго?
— Та хоч і на всю ніч! — усміхнувшись, одказала за неї Мар’я.
Пані зареготалася й пішла собі у горниці, а Христя надулася… “На всю ніч! —думалося їй. — Хіба я така, як вона, що піду на всю ніч?” —сердилась Христя, збираючись до Марини.
Сонце, вибившися з-за хмар, що більш тижня держали його в неволі, перед заходом висвітило. Кругом хмари, сині, як печінка або запечена кров, натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-під їх те огненне коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи увесь мир своїм червоним світом. Дощові калюжі здавалися від його озерами крові; повітря горіло червоним полум’ям. Якимсь сумним та непривітним здавалося все під тим кривавим світом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись. Христя, поспішаючи до Марини, знову почула, що туга почина підкрадатися до неї, злегка щипає за серце, на душі засновується смуток, важкі думки окривають голову.
У великій, непривітній кухні, освіченій жовтим сонячним заходом, неметеній і немазаній, застала вона Марину одним одну. Нерозчісана, у старім заяложенім уборі сиділа вона біля вікна, край столу, підперши свою закустрану голову рукою. По її похмурому обличчі снувала туга, по її очах видно було, що вона недавно плакала.
— Марино! — скрикнула Христя. — Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщій збирайся та ходім, поки сонце світе — походимо, людей побачимо, мені город покажеш.
— Найшла час — он яка твань на вулиці! — якось сумно одказала Марина.
— То твань посередині, а на примостках людей багато гуляє.
— І вже! — махнувши рукою, одказала Марина. — Хай гуляють!
— А ти? Чого се ти така? Хіба, не дай, боже, що лихе лучилось? Може, від матері недобрі вісті… нездужа?.. умерла?.. — одгадуе Христя. Марина помовчала і, випускаючи з очей сльози, промовила:
— Краще б, якби умерла!
— Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?
Марина мовчала.
— Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дійшло, бува, до матері?
— Що ж вони брешуть? — тихо спитала Марина.
— Кажуть таке… тьфу! Я б їм язика одрізала, щоб не брехали!.. Кажуть — либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати! — гаряче засипала Христя.
— Хай вигадують!.. — зітхнувши важко, одказала Марина. На який час обидві помовкли.
— Я тобі твое намисто принесла, — почала знову Христя. — На! — і, витягнувши з кишені, положила перед Мариною на столі.
Та глянула — і якась хижа іскра зажевріла у її похмурих очах.
— Яке воно моє? Хай йому чорт! Хай він подавиться ним! — скрикнула Марина, кидаючи намисто аж до порога.
Христя здивувалася. Вона ніколи не бачила Марини такої сердитої та непривітної. Збиралась до неї погуляти, побалакати; а шо застала?.. Серце у Христі ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати і, похнюпившись, одійшла від Марини і одсторонь сіла.
Сонце сідало. Непривітний жовтогарячий світ миготів по хаті, слався по полупаних стінах, по неметеній долівці, мов зарево близької пожежі освічувало усе те. Чорною марою стирчала над вікном у тому сяйві Маринина постать. Вона все далі та далі хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову… Це зразу — як припаде до столу, як заридає!
— Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.
— Чула-бо, Марино! Угамуйся… Перестань та розкажи, що це з тобою? А то — піду… їй-богу, зараз піду!.. — допитувалась і разом стращала Христя.
Марина підвела голову, звела на Христю заплакані очі… Так дивиться мала дитина на матір, коли та посвариться чого. Марина прохала своєї подруги не йти від неї, не кидати її. Здавалося, вона казала ними: глянь, подивися на сі сльози! Хіба вони дурно ллються? Лихо моє тяжке розливає їх!.. Підожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душі, і я тобі все розкажу, все повідаю… Не кидай же мене!
Христя підійшла до подруги і почала її утішати. Вона перебирала всяку всячину і з свого життя, і з життя других. вгадала лро село, про дівчат, хлопців і, згадуючи, підбирала найвеселіші, найутішніші випадки. Річ її лилася, як той струмочок, пересипана та перевита смішними жартівливими вигадками. Якби то перед нею була давня Марина — реготалися б вони і не переставали з тих смішних вигадок. А то Марина, слухаючи, тільки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зціплені уста, щоб усміхнутися… Даремне силкування! Та усмішка була така гірка, така неутішна, що жаль наскрізь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.
Смеркалося. Жовтий світ меркнув, тухнув, крився темнотою. З глухих кутків хати, з-під поду і від печі виступали померки і окривали її якимсь смутком.
Христя кинулася йти додому.
— Підожди, — прохала Марина. — Посидь ще трохи. Панів немає дома, нікого немає. Бач — я сама… Хочеш, поставимо самовар, чаю нап’ємося.
— Так мені страшно буде одній вертатися.
— Я проведу.
— Ну-ну!
І Христя знову осілася. Марина вийшла в сіни наставляти самовар. Христя зосталася сама і, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усіх боків, з усіх країв виходила чорна темнота і все більше та дужче зступалася. Хата здалася Христі великим льохом, а не людським житвом. “І як вони живуть отута?” — думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує — скрипнули двері, щось рипучими чобітьми пройшлося сіньми і назад вертає. Зиову двері зачинились і відчинились.
— Для кого то самовар? — питає наче десь чуваний голос. Мовчання.
— Марино! ти сердишся? Дурна! — бубонить той же голос, і знову чоботи зарипіли, двері стукнули.
Через хвилину увійшла Марина.
— Хто то балакав з тобою? — питає Христя.
— А то ж він! — почала Марина, та й не доказала.
— Хто він?
— Дурисвіт!
— Та кажи внятніше. Я нічого не розберу.
— Ну — волоцюга, п’янюга! Щоб він, собачий син, з кругу спився!
— Та хто такий з кругу спився? — здвигнувши плечима, питає Христя.
— Панич! — аж скрикнула Марина.
— То се ти його так чеётиш? За віщо се так?
— Я ще йому не те зроблю, п’янюзі смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тільки займе мене, проклятий!
— Та за що ти клянеш його так?
— Він дума, йому пройде се — дурити, з ума зводити? Він дума, як одежу забрав, то я не піду? Наплюю йому тричі серед голови та й піду! Хай наживе другу таку дурку! — розпалившись, желіпала Марина.
— Так то все правда?.. — уголос вимовила Христя свою думку.
— Усе правда!.. Все правда! — зозла скрикнула Марина і заскреготала зубами. — Та вже ж і на моїй колись вулиці буде свято! — додала вона, скрутнувши головою; засвітила світло і пішла довідатись до самовара.
Христя похилилася і довго-довго мовчки, похнюпившись, сиділа, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя підвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник діставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. Заяложене дране убрання мішком висіло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались і, як клоччя, спускалися з голови на плечі. “Господи! як Марина перемінилася! аж страшна стала”, — зітхнувши, подумала Христя і знову похнюпила голову.
Марина внесла самовар, заварила чай і незабаром почала наливати.
— Пий! — сказала вона, підсуваючи до Христі стакан. Та мов не чула, не бачила.
— Христе! — обізвала голосно подруга. Христя підвела голову. Марина зареготалася.
— Чого ти смієшся?
Марина зітхнула і важко промовила:
— А що ж мені казати? То — плакала — надолужило, треба й пореготатися!
І справді, Марина наче переродилася: почала перед подругою так весело щебетати. Давня Марина, весела, жартівлива, знову ожила, знову стала перед Христею.
Вона, насміхаючись сама над собою, повідала усе Христі: як і коли полюбила сього ірода, як жартувала з ним, як він обіцяв женитися, а вона й повірила йому.
— І тобі тепер не страшно? — спиталася Христя.
— Чого ж мені страшно?
— А як же: як мати дізнається? як у селі почують?
— Що мені тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрізана скиба од хліба! А в село я не піду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очі вибивало? Не тільки світу, що в вікні — за вікном його більше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато… живуть же! А після свят поїду до панича на село… сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пішло життя шкереберть — хай іде! А йому, скурвому синові, докажу. Тепер усе лащиться; тепер і назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? — наймичка, попихач. А там — сама хазяйкою буду… Своє господарство, свої корови будуть… слугу заведу… Приїжджай колинебудь у гості, подивишся, якою я панією заживу! Оцього дрантя й на слузі не побачиш, — указала вона на невеличку дірочку в платті і взяла ще більше розідрала. — А коли 6 ти бачила, що за лютий він був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сіни, носить у свою хату — і сміх, і лихо… Сказився, зовсім сказився!.. — І, як сова у глупу ніч, хижо зареготалася Марина.
У Христі волосся знялося угору від того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучі очі злякали Христю.
На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там… підвела голову і знову сердито заговорила:
— Ну, та й твій добрий!
— Хто мій? — боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?
— Та вже ж не хто — панич! — скрикнула Марина. — Учора був у нашого… Грали там, співали… Наш хлебеснув та й почав жалітися, як йому шкода мене, що він таки, мабуть, ожениться на мені… А твій і почав вичитувати: і мужичка вона, і нерівня! Що ти не перший і не послідній; не ти — москаль би знайшовся… Я лежу отут на полу, а мені усе й чутно з-за стіни. І таке мене зло взяло тоді! Так би, здається, схопилася, ускочила до їх та й учепилася кігтями в його баньки!.. Мужичка! нерівня!.. А він хто? великий пан? Хіба він як панич той живе? — як вовцюга сірий! Він і з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинків одбила!.. Не ти перший, не ти послідній!.. Він зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нічого не хотіла, якби ті москалі, як ітимеш від своєї попаді, звернули тобі, як курчаті, голову!.. — пригадувала то се, то друге Марина і все дедалі робилася лютіша.
Аж ось почулося: стукнули сінешні двері, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухні… Цокнула клямка, двері розчинились, і в кухню уступив Довбня.
— А-а, здорова! — привітався він до Христі. — Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дівка!.. От, а се?.. — безнадійно ткнув він рукою на Марину.
— Поздоров, боже!.. — зло увернула Марина і замовкла.
— Кого?.. — запитався Довбня. — Зла твого?.. Ти й спершу була люта і згинеш такою!
— Я знаю одного дурисвіта, що радів би, якби я й сьогодні згинула, — ще лютіше відказала Марина. — Та якби бог слухав…
Христя сиділа, як на вугіллях, і ждала, що ось незабаром і здійметься баталія!
— Дурного чередника? — докінчив Довбня Маринину поговірку.
— Авжеж! — лютує Марина.
Довбня свірконув очима, гірко усміхнувся і повернувся до Христі.
— Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, — розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?
Христя глянула і на того, і на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою і призро дивлячись, вона почала:
— Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?
— То давня річ… — почав Довбня.
— Давня? — перебила Марина. Очі її, наче гострі ножі проти вогню, заблищали.
— Давня ж, давня… А сьогодні… сьогодні хто винуватий?
— А за давне хто винуватий? — у свою чергу спитала Марина.
— Та підожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну — я! я винуватий! — скрикнув Довбня.
— А хто більше винуватий? — знову питає Марина, потроху одходячи.
— Ти! — одрубав сердито Довбня. — Ти ніколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти — з серцем! Тебе просиш, а ти до бісового батька посилаєш!.. Ти кажеш — женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? І я з запалом, та й ти — огонь-петрович! Тобі слово, а ти — десятеро… Та ми поріжемось, дурко!
— Тепер, небійсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!
— І спершу була така! Тільки крилася, тільки не показувала своїх зубів перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тільки важко зітхнула та скрутнула головою.
— Уп’ять же й те, — почав знову Довбня. — Хто перший на розладдя пішов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? — Та то коралі купувати!.. Ну, коралі — то й коралі. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанків, позарившись на твої очі, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! І мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А мені чужі люди про те довели… Так оце воно що?.. Мені, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жінка, а тут де не візьмись хвинтик з улиці… І ти чіпляєшся йому на шию! Гарно було б мені на те дивитися?
— Якби ж була жінкою… А тепер я що?
— Жінка! — скрикнув Довбня. — Що невінчана? Плювать мені на те! Я тобі сказав, що не покину — і не кину! Тепер ти перша пішла на розладдя; а якби ми були повінчані та ти се зробила… дивися!.. — Очі в нього запалали, пальці якось скарлючилися. — От сими руками, на тому місці, де здибав, так би й задавив тебе! — несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.
Настало важке німотне мовчання; якби на той час мухи були — чутно, як би й муха пролетіла.
— Марино! — помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. — Годі вже… Я все тобі верну, все… і плаття, і намисто… все!
— Хай чорт його візьме! — буркнула Марина.
— Їдеш? — грізно скрикнув Довбня.
Марина мовчала. Довбня підійшов до неї. Його руки тремтіли, він увесь трусився.
— Знай же, Марино, що це упосліднє!.. Упосліднє!.. Чуєш? — крикнув він, підступаючи до неї й заглядаючи у вічі.
Христя сиділа вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, — такий грізний та на все рішучий стояв Довбня біля Марини.
— Чуєш же?..
— Чую… — глухо одказала Марина.
— Чуй же: буде каяття, та не буде вороття! — промовив він і, мов п’яний, слоняючись, похилив з хати.
Ще тяжче, ще важче стало у хаті, наче в тюрмі або у глибокому льоху; темно, холодно, непривітно… Свічка нагоріла; од полупаних стін здіймалась темнота; долівка, мов провалля, чорніла; важкий морок носився по хаті, а серед нього, наче біла гора серед чорної хвилі, хитався комин здоровенної печі. Марина сиділа біля столу і якось призро дивилася на двері, куди вийшов Довбня. Його рипучі ступні чулися ще у сінях, та вони все далі та далі одходили — зникали. Христі здалося, що за ті ступні учепилося Маринине щастя і тепер геть відходило від неї… Жаль ущипнув її за серце…
— Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, — сказала вона подрузі.
— О-о, вони добрі! Вони всі такі добрі! — скрикнула Марина і почала лаятись.
— Хіба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як він побивається за тобою? Він любить тебе.
— Любить? — перепитала Марина і сплюнула. — Отака їх любов!
— Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум’я!..
— Краще не буде — і гірше не буде! Як там кажуть: хоч гірший, та інший.
— Інший? — трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього від Марини. “Як: через місяць — та й інший? — через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого — полюбила б навіки; а та каже — інший!..” їй наче хто по виску вдарив —так те слово дошкулило їй. Вона ще посиділа трохи, та вже не зачіпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гіршого не почути від подруги.
У їх уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на те, що Марина проводила, їй так страшно було йти глухими вулицями, де тільки, наче кошачі очі, світили підсліпі ліхтарні та була глуха північна темнота. Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона — то била гопака по пішоходах, аж луна кругом гоготіла, то тиркала, то висвистувала, мов п’яний халамидник.
“Здуріла Марина, зовсім здуріла, — думала Христя, качаючись на полу. — То плаче, то лютує, то таке вистроюе. Он до чого те кохання доводить! Невже ж воно так з усіма буває? Невже і з нею те буде, як вона покохає? А буде! Он і Мар’я скільки то горя зазнала через те кохання. І вона її остерігала від його… Не хочу ж, не хочу я тебе знати, гірка людська муко! Скільки ти людей попонівечила, скільки їх душ запакувала? Храни ж мене, мати божа, від цієї напасті!” — молилася Христя своїм чистим серцем. А насподі його, під тією молитвою, щось ворушилося в йому, щось закрадалося незнайоме, одрадне та люте; і тягло, і манило її до себе, то жаль у душі будячи, то якусь надію на щастя вивертаючи…
Через тиждень Довбня приходив до Проценка і, підпивши, розказував йому, що Марина таки поїхала. Розказуючи те, він так гірко плакав!
Христі жаль його стало; жалко, мов рідного брата.
— Та й недобра ж таки Марина, — обізвалася вона до Мар’ї, — он до яких сліз панича довела!
— Молодець Марина! — відказала та. — Зяає собі ціну. Так їм і треба. Дури їх, поки молода та здорова! П’ють вони наші сльози — хай же своїх покуштують!
Христя на те тільки важко зітхнула.
Дуже сподобались