Х
Настало різдво, пішли гулянки. Пани тільки перший день просиділи дома-, а з другого як зарядили — день у день, ніч у ніч у гостях. Тягнуть і Проценка з собою.
Христя нудьгує: буденні дні були їй щасливіші над свято!
— Ти сама не сумуєш, Христино? — спитався він на п’ятий. Христя важко зітхнула.
— Мені аби вам було весело, — сумно одказала.
Йому жаль її стало. Пистина Іванівна гукнула до його з кухні і в той вечір:
— А нуте, збирайтеся! Ходімо.
— Ні, я не піду. Щось мені недужиться сьогодні. Буду дома сидіти, — одказав він, відхиливши двері.
Пистина Іванівна прикро подивилася на його, потім перевела погляд на Христю. Христі здалося, що вона наче на обличчя перемінилася — зблідла. Оже нічого не сказала, забрала дітей і пішла. Щастя Христі: тепер вони зосталися удвох на всі хати!
— Будемо пити чай укупі. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, — сказав він.
У трьох водах мила Христя свої руки і все ще сердилася, що вони у неї не такі білі та чисті, як їй хотілося. Чай посідали пити у столовій, де завжди пани п’ють; він по один бік столу, вона напроти його.
Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рівною себе з ним, близькою до його. Як навісна, вона кидається то до чайника, чи не поспів ще чай, то стакани перемиває, бо на денці щось чорніє таке. Серце в неї так б’ється, руки тремтять; а він дивиться на неї та сміється: і те, мов, не так, і друге.
— Та це ж уперше… Це ж уперше ще! — соромлячись, одказує вона. — Привикну — буду, як і справжня господиня.
— Побачимо, побачимо!
Тільки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так і обмерла.
— Прийшов хтось… Невже пани? — її переляканий погляд несамовито бігав по хаті, по дверях.
— А хоч і вони? Чого ж ти лякаєшся? — заспокоює він. — Скажеш: чай наливала.
Вона схопилася і мерщій помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовваніла серед хати.
— Хто то?
— Я, — обізвався товстий голос. — Григорій Петрович дома? Вона пізнала Довбню.
— Дома… нема! — перевівши дух, скрикнула вона. .
— Як нема? А то ж хто сидить? — питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидів спиною до кухонних дверей.
— Вони чай п’ють.
— Ну то що? І я чаю не пив; разом нап’ємося.
— То Лука Федорович? — повертаючись, спитав Проценко. — А-а, слихом слихати, в вічі видати! Що це вас так давно нігде не видно? Жалуйте ж сюди…
— Хіба ви перебралися у другу хату?
— Ні. Тут завжди хазяїни чай п’ють. Сьогодні вони усі пішли в гості, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядків, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, — запрохував він, дивлячись на Довбню, що чогось у кухні м’явся.
— Хай одежа тут полежить. Ніхто її не вкраде? — повернувся той до Христі, кладучи пальто на піл.
— Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодіїв не було, — образливо відказала Христя.
— Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увійшло.
— Чого ж вони сюди зайдуть? — дивується Христя.
— А може, до тебе!
На Христю наче хто кип’ятку линув!
— Я не така, як Марина, щоб до мене москалі ходили! — гнівно одказала вона; та Довбня вже пішов у гостинну і не чув її одказу.
Сумна та невесела сіла вона на лаві край столу і підперлася рукою під щоку. Невеличка стежечка світу пробивалася з горниць крізь двері і довгою смужкою слалася на чорній долівці. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столі зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намірялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. “От і напилася! от і побалакала! І принесе його лиха та нещаслива година! І чого? Бісова п’яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!” — лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так і засновували очі, так і застилали світ… от-от бризнуть!.. Коли се…
— Христе! — донісся до неї голос Проценків. Дві сльози, наче дві квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробігаючи на личку, і грузько упали додолу.
— Христе! — гукнув удруге Проценко.
— Чого?.. — Христя мерщій утерлася.
— Чого ти там сидиш? Іди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увійшла у хату, мовчки підійшла до столу, налила чаю і повернула назад.
— Куди ж ти? Хіба чаю не хоч? — спитався Проценко.
— Та вона чогось плаче! — зиркнувши на неї, мовив Довбня.
— Плаче? Чого?
Тривожний погляд Проценків стрівся з її заплаканими очима… Христя мерщій утекла у кухню.
— І чого? — дивувався Проценко. — Любісінька-милісінька була… Чай наливала, ще сміялася; а тут зразу — на тобі та цить! — хвалився він Довбні.
— Глядіть лишень, чи не я її образив? — догадався Довбня.
— Як? чим?
— Та… кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалі не вкрали. А вона мені: які? — Може, кажу, до тебе ходять.
— Так того? — кинувся Проценко у кухню.
— Еге-е-е ж, — хлипаючи, одказала Христя. — Хіба я з москалями знаюся? Хіба я водюся з ними, що вони мені ними очі вибивають, — розпорощалася Христя.
— Дурочка ж ти! Я ж питався тільки, — утіша Довбня.
— Дурочка! А нащо ж таке казати?
— Ну, він не буде удруге. Годі, перестань. Умийся холодною водою та йди біля чаю порядкувати, — каже Проценко, досадуючи в душі на Довбню.
— Я, їй-богу, не думав її образити, — почав виправлятися Довбня. — Так, навмання сказав, а вона бач… Бабйо! Отакі вони всі. Отака й Марина… Ви Знаете, чого я до вас прийшов?
— А чого?
— Женюся! — граючи очима, одказав Довбня.
— Боже поможи! На кому?
— Прийшов прохати на весілля. Прийдете?
— А чому ж? На кому ж женитесь?
— Та на Марині ж! Проценко тільки очі витріщив.
— Як на Марині? Марина ж на селі.
— Була на селі, а тепер тута.
— Як? яким побитом?
— Шкода стало гаспидської дівки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.
— Коли ж весілля?
— А от після свят. Як вода одсвятиться, так і весілля.
— Дивно!.. — загадавшись, промовив Проценко.
— Дивуєтесь? Усі дивуються, кому не скажу, “Пропав, — кажуть, — чоловік! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, ніт же, пішов та й утопився…” Чудні люди! — глухо промовив Довбня, з усієї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко він випустив цілий оберемок диму і, наче хмарою, покрився ним.
— Я сказав: чудні? — почулося з тії хмари. — Ні, лукаві! подлі! — загукав далі Довбня. — Вони знають, що значить чесно думати, жити — не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тісних суточках; морочать свою голову, нівечать серце; з наймилішими бажаннями криються-ховаються; не живуть — мучаться, скніють та й зовуть оце життям! Піди тільки проти їх, зроби що таке, що не в’яжеться з їх навіженими звичаями, так і загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що ніхто ще досі сього не робив, того, що у їх гурті не прийнято… Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тільки дає щастя чоловікові, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, — сердито гукав Довбня, — кому яке діло? Вони гонобили мої найкращі думки? Вони піддержували мої чесні заміри? Подлі!.. Вони не бачили, як я душею болів, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони піддержали мене, щоб я не впав? Ні? То яке ж ви маєте право судити мене — добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користі йшов, з ваших кишень гроші витягав, душі заножував… А то ви — самі собі, я — сам собі. Я бажаю не вам, а собі гніздо звести, щоб було де голову приткнути під час лихої години… Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати мені й на ваших благородних, і на ваших попів, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотів, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! — гукав Довбня, все більше та більше розпалюючись.
Проценко усміхнувся.
— Та постійте, — сказав він Довбні. — З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?
— З вами? Ні, я знаю, що ви стоїте вище від тих перекупок, що на кожному перехресті готові засудити чоловіка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досі говорив.
— То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?
— Та досадно, матері його біс! Усім діло до мене, усім я у зуби застряв… “Ви женитесь на Марині? Ви женитесь на простій дівці?” А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пішов сьогодні до попа… до отця Миколая… Ба! кланяється вам попадька. “Як побачите, — каже, — скажіть: що за знак, що одцурався, не ходе?”
— Та так, то недужиться, то ніколи, — одказав Проценко, морщачись.
— Та для мене все одно! — махнув рукою Довбня. — Я думав, що воно справді що путнє… так попадька — кукла, та й годі!
Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.
— Постійте! Я все докажу вам. Приходжу сьогодні до його, щоб узявся повінчати. З ним ми недовго вовтузилися, тільки по-товариськи заломив двадцять п’ять рублів за вінчання.. Чи двадцять п’ять, то й двадцять п’ять, думаю. Кат його бери! І йому треба з чогось жити. А тут і вона встряла. “То ви женитесь?” — “Женюся”, — кажу. “На кому?” — “Та так, — одказую, — дівку одну беру”. — “Яку дівку? Просту дівку?” — “Просту”, — кажу. “Як? ви на простій? ви на мужичці женитесь?” — “На простій, на мужичці…” — веду далі. Дивлюся — ніс закопилився, скривився, немов під його що гидке піднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: “Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гніздечку живеться?..” Затім і вона. “А все ж, — каже, — не проміняю я свого життя на життя мужиче”. — “Ну й живіть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?” — “Та я нічого, — каже. — Тільки, — каже, — ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона… все-таки мужичка…” Я тільки махнув рукою: горбатого могила виправить! сліпородий — ніколи не побаче світу!.. і от з того часу за цілий день не прийду у себе, — похнюпившись, скінчив Довбня.
— І варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, і плюйте!
— Плювати?! —скрикнув Довбня. — Коли 6 же вона одна, а то всі, всі такі! А мені ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжні ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стінах та й сидіти. Треба ж і до людей часом піти і їх до себе зазвати. Як же з ними жити після сього, скажіть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насміхатися будуть, вони — що і нігтя з мізинця пальця на моїй нозі не стоять! Не те страшно, що я сам не зумію залучити до себе щастя, а те, що вони перші стануть навперейми шляху твого, отруять його, — упавшим голосом мовив Довбня. — А все-таки оженюся! Матері їх дуля! — гукнув він, махнувши рукою. — Давайте лиш чаю.
— Христе, чаю! — гукнув Проценко.
Христя увійшла і, похнюпившись, почала наливати чай.
Довбня зиркнув на неї.
— Ти, бачу, й досі сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобі. Ти знаєш Марину? Вона тобі, здається, товаришка? Зяміж виходе. От приходь на весілля.
Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, і мовчки пішла з хати.
— Мовчиш… Сердишся? Ну і сердься, господь з тобою! — сказав Довбня і знову прийнявся за цигарку.
Допивши чаю, він зразу знявся.
— Прощайте.
— Куди ж се?
— Треба. Одна сидить на квартирі, скучає… Так не забудете, прийдете?
— А коли?
— У першу неділю після водосвяття… Приходьте.
— Спасибі, прийду. Довбня пішов.
— А ти, дурочко, розсердилася, — провівши Довбню, повернувся до Хрис-гі Проценко. — І чаю не схотіла пити!
— Чого ж він плеще таке? Як ще п’яний не увалився?!
— Ось жениться — оханеться.
— Хто жениться? він? Яка дурна за його піде?
— Як яка? Марина!.. Він же прохав тебе на весілля до неї.
— Та він ожениться на Марині?—аж скрикнула Хрястя. Годі — дурите!
— Справді казав, що жениться. Прохав на весілля.
— Що ж, ви підете?
— Обіцяв.
— Хм… — дивувалась сама собі Христя.
П’ючи чай, вона разів з десять все допитувалась у Проценка, чи справді то Довбня жениться на Марині. І все їй якось не вірилося, не хотілося вірити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавні сльози. Довбня тепер стримів гвіздком у її голові, стояв перед очима. Він тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.
— Якщо не бреше Довбня та справді жениться на Марині, то добре зробить, — сказала вона. подумавши.
— А що?
— Так. Не пропаде дурно дівка. Та і його пригляне.
— Не віриться щось мені, щоб Марина його гляділа. Не така вона! — одказав Проценко.
— Що ж, вона не така людина, як і всі? не таке серце має? — образливо запитала Христя.
Проценко на те нічого не одказав. Він пішов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить заміж… Довбня жениться на Марині… Хто така Марина? Проста дівка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч і зламаний… Гриць навіть одмічуе його, як розумного чоловіка… І от він жениться, жениться на Марині… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а він Марині, ну й поженяться. І нема нічого чудного. Що панич? Так хіба, як він панич, то йому і можна простих дівчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби і Гриць оженився на мені… Хіба б я його не любила, хіба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на мені? І я тоді з робітниці стану паніею, одінуся по-панській — і не пізнати мене… А вже ж і любитиму. Матінко моя! — аж скрикнула Христя, затулилася долонями і з нестямки цілувала свої руки, думаючи, що то Гриця цілує…
Минуло свято. Прийшла і ордань і пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в неділю Довбня буде брати шлюб з Мариною.
— І ви підете-таки? — спитала Пистина Іванівна у Проценка.
— А що ж? Обіцяв. Треба піти.
Пистина Іванівна усміхнулася, потім скривилася і нічого не одказала. У неділю він справді пішов. Зараз після обіду одівся і пішов, бо вінчання загадане було надвечір. Христя могла б — летіла за ним. їй хотілося подивитися на Марину, побачити, як вона удіта, як стоятиме у церкві, чи під пару Довбні? Боже, як хотілося!.. Та ба — не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понеділок пані загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вівторок напрошено гостей. Треба зарані все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора під процідити, до світу учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає під, пані стоїть над нею та дивиться, а в Христі перед очима церква, вінчання… Ніяк з голови не йде!.. “Та вже ж хоч цілу ніч не спатиму, діжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Він обіцяв не баритися”, — утіша сама себе Христя, бовтаючи цід у макортеті.
— Буде уже. Проціди, — каже пані. Процідила.
— Постав же на піч, хай вистоїться. Та й спати зарані лягай. Упівночі треба цід завдати, щоб к світу поспіло… І я встану, — наказує пані.
Зарані полягали усі; лягла і Христя. Та їй не спиться: і весілля з думки не йде, і панича дожидає, щоб стрінути… Боже! як довго час той іде, здається, кінця йому немає!
Не швидко почула Христя стук у вікно… “Він, він, Гриць! От коли усе розкаже…” Як навіжена, Христя мерщій кинулася сінешні двері одчиняти.
Вона не помилилася. То був справді Проценко. Тільки що вона одсунула, впустила, як він зразу і учепився за неї.
— Ходімо, серце, до мене, — шепче, гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем.
— Пані швидко встане, — одказує Христя.
— Чого?
— На завтра булочки завдали.
— Гаспидські булочки! — гукнув він.
— Як! то ж хліб святий!
— Який там він святий! І свиня, по-твоєму, свята, що чоловік її їсть?
— То ж свиня, а то хліб.
— Ну, хай, по-твоєму, і святий. Тільки ходімо, серце. Оце тільки що З весілля. Присилували чарку тії гаспидської горілки випити. Ходімо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мізинця на нозі не стоять! — І він, не давши і дверей зачинити, поволік її за собою. Вона, одначе, і не противилася, їй так хотілося скоріше почути, як було на весіллі, та хто був, та яка Марина, чи не перемінилася.
— Марина? Марина яка була, такою і зосталася — хльорка, та й годі! — сказав він. — Довбня нещасний з нею буде.
— От уже і нещасний! Чого? Ви самі казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.
— Тільки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тікає. Ну, яке щастя з хльоркою?
— А хто винуватий? Ви ж і винуваті: зав’яжете світ дівці, та тоді і хльорка.
— Не в тім річ. А хльорка, та й годі. Отже й ти… та не то. Я б і на поріг її не пустив, а тебе і в лобок варто поцілувати, — і він приложився своїми гарячими устами до її білого чола.
Христю той поцілунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав біля її серця і розлився огненною річкою по жилах.
— Грицю! мій любий, мій єдиний! — припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на світі — і про Марину з Довбнею, і про цід на печі.
А тим часом пані, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщій засвітила світло і вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодіта, З свічкою у руках, вона так і подралася на піч… “Макортет стоїть серед печі, накритий… все як слід… Де ж Христя? її на печі немає; чи не на полу?” — думає пані. Підійма свічку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться — і на полу не видко… “Надвір, видно, пішла, бо сінешні двері не щільно причинені. Ну, хай же увійде”, — каже сама собі пані і, одкривши макортет, заглядає усередину. “Пора, пора…” — шепче. Закрила макортет, жде… Не чутно Христі. “Що за бісів батько?” — подумала. Скочила з припічка, побігла до сінешніх дверей, одхилила їх, заглянула у сіни — надвірні двері засунені.
— Де ж се вона? — здвигнувши плечима, мовила сама до себе пані. — Дивно! І злодія не було, і батька вкрадено!.. Христе! — гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хаті. — Немає!.. — дивується пані.
А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей і жде не діждеться, щоб пані пішла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. “Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!” — думає Христя, а серце її, неначе пташка, б’єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.
— Та де це вона, справді? — гукнула вже з серцем пані і почала перекидати одежу на полу… Глянула і під піл, глянула і під піч — немає.
— Тепер же я знаю, де вона! — догадалася пані і, вся тіпаючись і міняючись на лиці, мерщій напрямилася за піч, буцім у горниці.
“О-о, пішла-таки”, — подумала Христя і стиха відчиня двері і ще тихше виходить.
Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печі показалася пані. Обличчя її біліше від сорочки, тільки очі, мов дві роздуті углини, горять-палають.
— Де ти була? — гукнула вона не своїм голосом. Христя похнюпилась, мовчала.
— Де ти була, питаю? — ще дужче крикнула вона і похлинулася. — Безстидни-це! сра-мотни-це! — почала далі нарозтяг. — До паничів ходити?.. Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога… Не займайте мене, я сама прийду! — знову задріботала пані.
Христя, мов німа, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка пані все більше та більше його підкидала. А пані одно ганить:
— То-то я примічаю, що він такий голінний до гостей був, дома ніколи не побачиш, а то з дому і не виволочиш… Голова болить, недужиться… Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. — аж сичить пані біля Христі.
Христя підняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стіна, біле, уста тремтять.
— Чого ж я подла? — спитала вона.
— Ще не подла? ще не подла? — пороснула пані на всю кухню. — До паничів ходити?!
— А ви? а ви? — тихо, мов суха трава зашелестіла, спитала Христя. Пані, наче опечена, кинулась.
— Що я? Ну, що я?.. говори! говори!
— Ви ж самі давали йому руку цілувати, — сказала Христя.
— Шкури-и-ще! — не своїм голосом скрикнула пані, високо піднімаючи угору руку… Нестямний відляск роздався по хаті, а за ним різучий крик… То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорілася від паніевого привіту.
— Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! — гукнула пані, ухопивши Христю за коси.
Христя, наче сніп, повалилася додолу.
— Що тут таке? — ускакуючи у кухню, спитався пан.
— Вон!.. вон! — гукала пані, штовхаючи ногою у боки Христі.
— Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. — кинувся пан до панії і насилу одірвав її від Христі.
— Вона… вона… — пручаючись у руках у пана, гукала пані. — Погань! сміття! До паничів ходе… Та смів… Помішала, бач, вилежатися на паничевих подушках… Таке… казати… — І, закриваючи лице руками, Пистина Іванівна заголосила. Дітвора, почувши материн плач, собі підняла ревище… Збився такий гвалт, гомін!
А що ж Проценко?
Проценко лежав у себе на постелі і чув усе те; чув, як Пистина Іванівна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболіло, і він був скочив з постелі. Теплі його ноги черкнулись холодного долу. “От іще нежить через проклятих буде!” — сердито він мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одіяло, закрив голову подушкою і усилковувався заснути.
До самого білого світу не втихала колотнеча. Пистина Іванівна то замирала, то оживала і страшенно гукала на всі хати. А Христя, як усі вийшли з кухні, підвелася, злізла на піл і, устромивши голову в подушку, неутішно плакала.
Світом пан пішов на базар сам, та недовго і ходив. Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю.
— Годі тобі вилежуватись, — гукнув він Христі. — На твою плату та йди від нас. Мені таких, як ти, не треба. — І, щось кинувши на Христю, він одійшов.
— А ти дивись, щоб вона нашої одежі не занесла, — промовив він до молодиці. — Ото, що на їй, — наше. Хай у своє одягається та йде.
Христя підвелася, коли пан скрився у горниці. Дві зелених бумажки лежали біля неї. Вона їх ухопила у руку, здавила, як тільки можна міцніше здавити, і скрикнула:
— Куди ж тепер піду я? Де дінуся?
— На вулицю, уже ж не куди! — гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, і сльози у неї зразу висохли. Щось чуже та нерідне черкнулося її уха, щось гірке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї ні від кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася і, поточуючись, наче п’яна, пішла з хати.
Пистина Іванівна занедужала. Так у вівторок гостей у їх і не було: декому послали сказати, другі почули — не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить і цілими днями не виходив з хати. Туди йому носили і чай, і обід, аж поки не скінчився місяць і він не перейшов на другу кватирю.
Дуже сподобались