Частина четверта. По всіх усюдах
І
Минуло п’ять літ. Стояла перша осіння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як літом, не стоїть над самою головою і не прище палом, а береться низом, понад горою, привітно світе та пригріває після довгої холодної ночі та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скінчилася і возовиця; хіба де в степу, далеко від людської оселі, ще бовваніють недовожені копи, а то всюди — тільки чорніє нив’я поораною ріллею та жовтіють лани збитою стернею… Пусто серед степу, та сумно и серед лісу: вітри-суховії обголили його рясні віти, а ранні заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливі одлетіли у вирій. Життя утікало з степів та лісів; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах від білого світу і до темної ночі, знай, гупали неугавно ціпи, доводячи до розуму те добро, яким за літо наділила земля-мати. За годинки поспішали люди з роботою, щоб було що і самому кусати і вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, білились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.
Найбільше припала до того губернія. Та й не дивно: вона недавнечко відбула свою місячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побілитися, бо дезабаром ждалися дворянські вибори, а разом з ними і губернський земський з’їзд. Усюди робота кипіла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Від ранку й до ранку — стук, грюк, хлюпанина; метуть, білять, миють, краскою криють… Треба як личить стрінути дорогих гостей! Це тобі не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п’ять душ влазить; спить — де не впаде; їсть — що не даси; одного чаю випиває відрами… А це тобі дворянство, та ще саме спинкове, — чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.
Заради того наїзду і жид, що держав у оренді невеличкий садок на главній улиці, хвалився, що до жидівської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф’янок виписав. Тільки не таких, які були на ярмарку… “То — сміття, котре вимітали з великих городів; гайвороння, що зліталося, зачувши падаль! А на цих глянеш — пальчики оближеш, послухаєш — їсти не схочеш! Що то За молоді та вродливі! що за повногруді та ясноокі! Не гуртом охриплим голосом пісню гудуть; не “в’юшки” або “Москви” затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собі показує!.. А нарешті усі як підхоплять, то наче у великі дзвони задзвонять, морозом поза спиною так і посипле!.. У Харкові в гостиниці як співали, то й долівку в гостиниці провалили — така сила народу набралася їх дивитися!” — вихвалявся жид.
Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф’янок тільки й розмови.
— Хоч би вже швидше дворяни з’їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, — гомоніли нетерплячі.
— О-о! та він нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, — казали другі.
— Жид з нюхом: уміє лицем показати! — піддрочували треті.
— Та й собі, небійсь, охулки на руку не положе!
— То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужі кишені!.. А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що візьметься, то втне всім надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий має!
— Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.
— Нетерплячка бере?
— Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осінь надворі.
— Та не зразу ж вона й насуне? Підождемо. Більше доводилося ждати, тепер менше зосталося.
Отак гомоніли поміж собою городяни, дожидаючи того дива, що приберігав жид задля дворянського наїзду.
Аж ось почали у город четвернею ридвани в’їжджати; гладкі та високі коні важко гупали своїми копитами об суху землю, здіймаючи кіптягу угору; кресали ясними підковами об кам’яну мостову і всівали її невеличкими іскорками; високі колеса гули-гуркотіли; неугавно клекотіли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все то мчалося в город якнайдужче; простувало в саму його середину, до найпершої гостиниці, що завжди радо стрівала дорогих гостей. Там, коло неї, стояв наче ярмарок: одні ридвани від’їздили від високого ганку, а другі — над’їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузі з золотою кальонкою і широким позументом через плече. Він радо усміхався до знайомих панів, що його признавали і з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловіка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то він, як та верства, витягався і прикро слідкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертій та зношеній одежі, то, наче заклопотаний, не примічаючи, пропускав повз себе, а то і зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба?.. У великих присінках — тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як ті швигалки, носилися перед ними, поспішаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиниці, стріваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще більший гармидер настав у самій гостиниці: кожне вікно довгого трьохярусного будинку освітилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як від їх тінь снувала по вікну, перебігаючи з одного боку на другий; а всередині стояв гук неугавний, деренчали дзвінки несамовито, рипали та стукали двері безперестанно, бігали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтів усякий посуд. То приїжджі задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофієм, а хто смачною стравою. Тільки геть вже за північ поодинцю почало гаснути світло у вікнах, даючи ознаку, що наїжджі гості укладалися спати.
На другий день, як уже високо підбилося сонце, у ранню обідню пору почало купами виходити з гостиниці наїждже панство, щоб обдивитися город, і розтеклося по всіх вулицях. Яких тільки там не було? Товсті і високі, низькі і пузаті, кругловиді і довгобразі, чорняві і біляві, молоді та жваві, а часом і такі старі, ®о ледве ноги волочили.
Поважно, невеличкими купами походжали вони по улицях у своїх довгих балахонах, розглядаючи на всі боки і зупиняючись обдивитися то який-небудь будинок витіюватий, то церкву аж під небо високу, то великі вікна в крамницях, де були виставлені напоказ всякі дива: мистецькі вироби з дерева та каменю, золоті та срібні дзиґарі з усяким причандалом, персні й намиста блискучі, штучні каблучки на руки, дорогі сукна та шовкові тканини… Все те так і сяло та грало, все так і било у вічі!
Як на те і день видався тихий, ясний та погожий; на небі — ні хмарочки, чисте, синє та глибоке, спускалося воно своїм широким шатром над городом” наче очіпком з блакитного серпанку його прикривало; блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город своїм золотим промінням; залізні покрівлі аж лисніли зеленою, як рута, краскою; високі білі стіни, наче сніг, виблимували від сонячного проміння, відкидали його геть від себе через широкі улиці на гонкі тополі та кучеряві осокори, що виставилися по улицях, наче сторожі, з того і другого боку, і пишалися своїм деде пожовклим листом серед сонячного сяєва; каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вилискувались на сонці широкими сірими кругляками; де-не-де в рівчачках поміж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути після поливання. Було тепло, та не задушно; повітря чисте та свіже; дихалось легко та вільно; почувалося щось бадьорне та радісне, як почувається тільки або ранньою весною, або в ясний та тихий осінній день.
Під таку годину трохи не все місто висипає на улицю. Тільки ті, кого лиха хвороба приковує до ліжка або нагальна робота припиняє коло печі та коло прибирання, зостаються у хатах; а то всі, хто має хоч хвилиночку зайву, мерщій сунуть на улицю дихнути повітрям вільним, помилуватися світом ясним, погрітися сонечком теплим. По улицях — наче плав пливе! — кишить по їх народу всякого: і старі, і малі, і той, хто пожив уже або ще жить починає; багатий і убогий, пишно наряджений чи латками вкритий — всі перемішалися між собою, збилися вкупу, сказати б — порівнялися… бо на всіх їх однаково сонечко світе, усіх їх однаково тихий вітерок обвіває, усім однаково хочеться дихати, жити. А проте, як неоднакова до людей доля, то таке поміж ними і єднання. Бийся, кажуть, кінь з конем, а віл з волом! Отак і тут: не, дивлячись на те, що всі збились вкупу, ходили одно біля одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пір’ю: пани віталися тільки до панів, купці — до купців, заможні — до заможних, убогі — до убогих. Одні тільки старці віталися до всіх, хоч їх і ніхто не вітав, та мала дітвора радо обзивалась до всякого, хто їй кидався в вічі або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий, чи незнайомий, багатий чи убогий, рівня чи нерівня… Оже на те вона й була дітвора, щоб не потурати ні на що, через те її й зупиняли старші, що ходили біля неї за провожатих.
Серед того невпинного людського плаву геть одсторонь собі походжали наїжджі пани невеличкими гуртами, ведучи поміж себе тиху розмову, їм треба багато де про що поміж себе побалакати — діла на з’їзді чимало, а тут, як на те, ше й особливе діло, важне діло, бо давно вже клопоче їх голову, не дає спокійно спати, наважується, хоч і не зовсім, одтерти від земської справи, а все ж не перед вести, не першу постать зайняти… Он на повітових З’їздах гласних з сірого мужиччя більша половина, а по деяких повітах тільки третя частина справжнього спинкового панства, а то мужиччя та учені молоді верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами їх взивають; злигалися поміж себе та що хотять, те й роблять, важкими печатками обкладають, до управи своїх вибирають. Є чимало повітових управа де за старших колишні голови та писарі засіли, а що вже члени, то кожна управа не менше як одного у себе має. На що губернська — і та собі за члена різйика одібрала!.. Невже воно так повинно бути? Невже ми — чисте зерно поміж збоїною та метлицею — повинні змішатися з нею і запропасти? Невже ми не виб’ємося на сам перед, де колись-то стояли, ближче до трону? Не зарятуємо тих порядків у царстві, що їх наші голови та руки складали і міції& боронили від усякої лихої напасті?.. Невже ми попустимо завести його у ту безодню, в яку ведуть очевидячки всякі вискочки-верховоди? То буде сором дворянській честі! Всесвітній сором впаде і поб’є наші голови!.. Ні, се не може бути, се не повинно статися! Гукнемо гук на все царство, на весь світ великий: мерщій до рятунку! до зброї!
Найбільше клопотався про це губернський маршал Лошаков. Хоч він не крився ні від кого, що сам вийшов з давнього козачого роду, що його прапрадід Лошак служив колись за бунчукового товариша у якомусь козачому полку, — оже тепер він не зміг себе прилучати до того темного та неосвіченого гурту во З козацтва викопала його доля. “Всякому часу довлєєт його злоба”, — казав він тим молодим верховодам, що іноді натякали йому про його породу і про те, що йому, “козачому синові”, не личйло б зрікатися свого роду. “Я не зрікаюсь його, — вихвалявся він, — я низько уклоняюся перед усім тим, що козацтво доброго зробило, з якою завзятістю свою віру і свій край боронило. Так за ті часи і треба було робити. Тільки як часи: перемінилися, то треба було і самим слідкувати за часом, іти за віком, а не стояти на одному місці Хто не йде вперед, той поступається назад! Наше козацтво так і зробило: одстоюючи тільки свої вольності та права, воно не схотіло йти за віком, одсторонилося того культурного напряму, до якого вела історична доля, і через те зосталося задніх пасти. Ну, а я тому, що вже вмерло, що повинно було умерти, уклонятися не буду. Треба уперед йти, а не назад рачкувати!”
І от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков, довідавшись, що від Земської справи одтираються освічені люди темним мужиччям, а все через те, що козаки не порівняні в виборних правах з крестянами, а прилучені до разночинців, котрим закон дає право кожному, хто має десять десятин землі, вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарів — одного гласного, — довідавшись про оце все, маршал Лошаков підняв баталію проти такого козачого права. Звон про земські справи нічого про се ясно не каже, а закон про сословні права усім ясує, що козаки прилучаються до крестян, одбуваючи всякі одбутки, і користуються усім тим, чим користуються і крестяни. От через це і не слід їх прилучати до разночинців, а хай вони вибирають гласних на своїх волосних сходах, скільки на кожну волость призначено.
“Оцим рахунком, коли його ствердять у столиці, зразу переполовиниться гласних від мужиків. А як їх зменшиться, то тоді і нашому братові дворянинові, — казав Лошаков, — буде більший простір у земських справах; тоді ми і всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять — то як пить дать! Бо дуже вже оті верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усім за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а більше гомоніти; треба про се підняти питання і на дворянському, і на земському з’їздах. Не вигоре на одному — вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидіти не годиться. Треба пробі гукати на увесь світ, на все царство!”
Усі дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. “Що не кажи, а голова у його на в’язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий — за що не візьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує — дуже безпутний у житті: з жінкою не живе, вона десь по заграницях віється, а він тут. Нема тії вродливої панії або й простої дівки, щоб він не упадав біля неї. Ну, та се вже наш давній гріх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то він за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим міністром. Голова, розумом натоптувана голова!”
Отак розмовляли поміж собою наїжджі пани, гуляючи невеличкими гуртами по місту.
Осінній день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сідало; захід палав, наче пожежею. У тому вечірньому червоному світу красувався город: високі та білі будинки злегка червоніли білими стінами, мов вони були викрашені червоною краскою; залізна їх покрівля палала зеленим вогнем; шибки у вікнах грали, відкидаючи від себе через улиці снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здіймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмірно широким колом розпросторилось над землею. Зате тінь довшала, темнішала; високе дерево наче збігалося докупи, щоб не розгубитися за ніч; довга тінь від його падала через усю улицю, і під нею було якось моторошно. Прохожі мерщій минали ті темні місцини, пробирались на світ, де стояв якийсь глухий гомін… Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усі кинулися… Незабаром понад городом понеслися голосні хвилі полкової музики.
— Музика! Музика! У садок! Мерщій у садок! — загукали, заметушилися люди по улицях.
— Ми ще чаю не пили. Підемо додому чаю пити, — щебетали весело панянки до молодих паничів, що, мов журавлі, обступили грядку квіток.
— І варт забиватися задля чаю додому? Хіба його у садку немає? Нап’ємося у садку, — підмовляли паничі.
— А справді? — згодилася одна.
— А що ж? Чи в садок, то і в садок! — піддержали другі. — Музики послухаємо, на арф’янок подивимося.
І чималий гурт паничів з панянками мерщій потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.
Коло садка тиск, давка. У церкві, на великих процесіях так тісно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увійти в садок. Жид з жидівкою не поспішаться видавати білети, такий зразу пук рук потяглося туди.
— Два білети!.. Три!.. П’ять!.. — гукали то з того, то з другого боку. Гроші бряжчали; жид з жидівкою металися, як мухи в окропі.
Аж ось чимала купа, забравши білети, посунула проходом між двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дроті колихався цілий оберемок цвітних ліхтарів, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. А там — далі за нею — огню-огню! світу-світу! Трохи не кожна гілка убогого садового дерева горіла своїм вогнем; над кожною стежкою висіла цвітна дуга.
— А гарно як! О, гарно як! Бісів Штемберг! Він таки має смак! — дивувалися вхожі.
Справді, там було гарно: стежечки, що звивалися змією поміж кругами цвітників, були свіжо усипані сіяним піском; рожаїсті груші, дрібнолисті акації та широколисті молоді осокори та кленки висвічували цвітними шкаликами, Здалека здавалося, немов то така овощ на їх гіллячку гойдається; все залишне гілля, що виставлялося над стежками, було підрізане, підстрижене, щоб не лізло незнарошне у вічі, не забороняло гуляти; від цвітних шкаликів падали на білий пісок і сині, і зелені, і жовті, і червоно-гарячі кружала світу, і здавалося, що то стежки оздоблені цвітними камінцями, по яких злегка шамотіли шовкові хвости панянських спідниць та вискрипували лакові чобітки паничів. То все було на бокових ходах. А на головному? Ціла метка невеличких халабуд, густо обвитих диким виноградом, чорнілася своїми входами, немов чорні печери пороззявляли свої роти, дивуючись на різноцвітне сяево. По тих халабудах тільки де-не-де горіли свічечки і метушились якісь непримітні тіні, немов мертвяки повилазили з того світу і з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою річкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво і все чудо, яке пригадали зробити з огню і світу людські голови. Он величезні скляні баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима і відкидають від себе жовто-молочний світ; коло їх ціла довга низка цвітних ліхтариків грає, мов та веселка, усіма цвітами; там коло високих стовпів, що піддержували широкі піддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримітних каганчиків, немов зірочки спустилися з темного неба і унизали собою оті високі стовпи. Під піддашками безліч стульців, ослонів, штучно виплетених з лози диванчиків, у вокзалі — столів, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цілі оберемки огню-світу у широких посвітниках, круглих лампах, високих і низьких підставах; цілі купи усяких наїдків та напитків; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той світ різними кольорами, сипле цвітними Іскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо З боків оповита виноградовим хмелем. Там, у тій каплиці, примостилася полкова музика, і її зичний поклик та голосні заводи розходилися по всьому садку.
Мала пташка, та що за красні пірця на собі має: невеличкий садок, та скільки туди народу назбиралося? І все те нарядилося пишно, уквітчалося розкішно, все шовки та сукні, дорогі єдваби, срібло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, — перепеличка не зрівняється з їх дрібненькими виступцями! На їх плаття пишні, збірочками унизані, складочками обвішані, немов рябесеньким пір’ям заквітчані; зверху сукні — влиті, а не пошиті, кожна впадина не крутим згір’ям спускається униз, а положистою хвилею збігає туди, щоб, піднявшись угору, якнайдоладніше облямувати круглі виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взуті у невеличечкі ботинки з високими та гострими закаблуками —горе тому, хто попаде під таку корку! Ручки туго позатягувані у блискучі перчатки, так що і пальців зігнути не можна. Личка червоні — не знать тільки, чи то від краски, чи від гарячої крові, що ключем кипить у палкому серці, завжди охочому —хоч половину миру обняти, тільки аби не жіночу. Очі горять та сяють, як ті зорі на небі або дорогі камінці у золотих сережках. Мова — наче пісня та — протяжна, співуча; так і тягне, так і вабе до себе. Недаром коло їх велика купа панів та паничів зібралася — і кругом оточила, і в середину затесалася. У довгих і коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилиці, в’ються вони кругом панянок, як той хміль коло тичини, заглядаючи у їх блискучі очі, вільно вимахують руками, ведуть веселу жартівливу розмову, стріляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжній, то притворний регіт… Ось дорідні жидівки з своїми дочками, наче добрі ягниці з ягнятами, — повагом сунуть, кидаючись у вічі своїми цвітними уборами — то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синіми або, як сонце, жовтогарячими. Призро вони позирають на всіх і на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесі далеко краще… За ними їх дочки, дивлячись на “мамасу”, собі дмуться. Не зменше надулись і їх братики, ідучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. Одначе деякі багатші і проворніші з їх іноді пристають і до “своїх барисень”. Зате “папасі”, зібравшись юрмою якраз серед дороги, або підняли лемент, серед котрого тільки й чутно “кербель” та “дрей копкен”, або поважно стоять одсторонь і думають якусь велику думу. Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячі поміж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною міста володіє, та наміряється якнайшвидше і другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає?.. Стоять вони, неначе скаменіли, ні страшенні гуки та забої полкової музики, ні хвилі людського гомону та реготу, ні біганина прислужників, що поверх голов мчали усякі напитки та наїдки, — ніщо їх і трохи не чіпає, ніщо не розбурка від тії глибокої задуми — як кам’яні!.. Зате купці та купецькі синки шумували… То не вода повесні, рвучи греблі та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здіймаються вгору серед неугавного людського гомону… “Наливай! Приймай! Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя заешь!.. Давай: как пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке… Жги, шельма! огнем гори!” —тільки й чується З глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. Коло входу її метка прислужників, кругом народу — проткнути пальцем не можна. “Наши владимирцы загуляли!”” — чується чийсь охриплий голос. “А-а! Петру Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?” Петро Кузьмич, поточуючись, підводиться і береться за аглицьку… “Ура-а!” Брязкіт посуди, бій чарок!..
У сад уже набралося чимало людей, а дедалі, то народ усе прибував та прибував. То все були свої, городські, а ось посунули і приїжджі. Повагом та згорда уступають дворянські та земські стовпи у садок, зажмурюючи очі від того світу, що ллється на їх зо всіх боків; за ними, розкидаючи здивовані погляди, дріботять їх прихильники та поклонники, стріваючись з давніми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти… “Та невже Іван Петрович?..” — “Він самий і е. А ви ж, вибачайте, хто самі будете?” — “Невже не пізнаєте? Сидора Трохимовича не пізнаєте?” — “Ви Сидір Трохимович?! Боже ж мій!..” — І давні приятелі приязно вітаються, смачно цілуються. Починаються розмови, як живеться, як можеться?.. Згадують давне і, згадуючи, дивуються, регочуться… Чого колись не було!.. Усюди гомін, галас, гук.
Аж ось знову гогонула полкова музика і увесь той гармидер покрила… Голосно покотилися тонкі та різучі вигуки флейт та кларнетів; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж відляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гілля на дереві хитається від його товстих забоїв… Людський гам та гук додає решту… Все помішалося вкупу — і заводи музики, і людський гук, гомін, — не чутно виразно ні одного слова, не розбереш поодинокої розмови — все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завірюха зимою… А народу набралося — і в вокзалі, і коло вокзалу, і по темних закутках саду, по глухих дорожках його, — всюди повно, битком набито.
Музика переграла і стихла. Виразніше почувається людський гомін. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщій подавати. Одні примостилися під вокзалом чай пити; другі розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; треті потягли у вокзал “сірка” смикнути… Просторіше стало по дорожках, вільніше і коло вокзалу… Стовпи поважно сновигають і ведуть тиху розмову.
— Что это такое? Только и слышно: интересы крестьянства, интересы крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции… Мы должны стать на страже и предупредить!.. — гомонів глухо, товсто придавлюючи на кожному слові, стовп.
— Но позвольте. Чего же вы хотите? — перебив його низенький щуплий чоловічок у ширококрилому брилі, що густою тінню закривав усе його обличчя. — Ведь это одни только общие места, которые мы уже около десяти лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.
— Извольте, — товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого чоловічка. — Во-первых, мы требуем, чтобы нас выслушали; а для этого необходимо дать нам преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.
— Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?
Стовп щось товсто загув і незабаром з невеличким чоловічком сховались у гущавині акацій, що високою стіною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убік.
— А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил?.. Вот она, новая земская деятельность… устройство гатей, плотин, мостов!..
— Да, да!.. Нам необходимо принять меры… стать в боевое положение. И так уже долго мирволили всяким либеральным веяниям. Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.
I друга пара теж сховалася між акаціями.
— Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? — роздався З халабуди охриплий голос.
— А что-о?
— Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!
І через хвилину роздалися гучні оплески в долошки.
— Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! — ревла несамовито ціла метка охриплих голосів, то товстих, наче гуркіт від грому, то тонких, ріжучо-ляскучих.
Народ так і хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Поміж людьми заблищали цинкові ґудзики, зарябіли джгути.
— Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! — і, розпихаючи людей, до халабуди мерщій побрався часний пристав.
— Господа! Прошу вас не скандальничать! — повернувся він до тих, хто був у халабуді.
— Проваливай!.. Штемберга-а!..
— Господа! Прошу не кричать!
— А-а… Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите… Вьіпьем, брат! — підскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина і одним махом помчав за руку пристава у халабуду.
Лящання в халабуді стихло; чувся тільки неясний гомін та поодинокі вигуки: “Выпьем! наливай, брат!”
Народ почав розходитись; прислужники, що цілою зграєю кинулися до халабуди, як звідти роздався нестямний вигук, собі почали одходити. Один тільки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди і дивився на п’яне гульбище. Його висока постать зігнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рідкі рудуваті баки, наче гичка, висіли коло запалих щок, по краях вони вже позасівалися сідиною; запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів. Зложивши руки за спину і обпершись на високий і товстий з парусини зонтик, він стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скільки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.
— Федір Гаврилович! — кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивовані очі.
— Здається, не помилився? Імєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? — замовив панок.
— Ваш покорный слуга, — брязнувши шпорою і уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.
— Не пізнаєте?.. Так, так… — усміхався панок.
— Извините, пожалуста… не узнаю…
— А пам’ятаєте, як ви секретарювали у поліції? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умісті пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже і забули Антона Петровича Рубця?
— Антон Петрович! —гукнув здивований пристав, подаючи обидві руки Рубцеві. — Боже мій! Та й постаріли ж ви, та перемінилися як, нізащо пізнати не можна! — замовив по-своєму Книш.
— Час своє бере! — глухим голосом одказав Рубець. — А от ви помолоділи. Та як вам до ладу оця форма пристала! — хвалив Рубець, обдивляючись Книша.
— Як бачите, перемінив службу… Жінка приказала довго жити.
— Чули, чули… — перебив Рубець.
— Так я махнув на все, та оце як бачите… у часні пішов.
— І про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усіма на виду.
— Та це б ще нічого, та тільки ніколи поспати.
— Так, так. Уп’ять же й оце, — і Рубець хитнув головою на халабуду, де знову піднявся нестямний галас. — Другим гульня, радість… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.
— Це наші купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй часті живуть.
— Так, так… Кому гульня, а кому служба!
— Ну, а ви ж як? Все на старому місці? Чого оце і до нас завітали? — запитався Книш.
— Та ви ж чули, що копитан умер? — перепитав Рубець. — Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його місце мене общество і обібрало.
— Так ви вже по земству служите? — здивувався Книш.
— Пенсійну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидіти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак і я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибі добрим людям, не обійшли: вибрали замісто копитана. Помаленьку живем з старою, — глухо повідав Рубець.
— То це ви сюди на вибори приїхали?
— На які там вибори! Непремінного хіба? Господь з ним! Більше ж, мабуть, п’ятсот рублів, ніж двісті сорок?
— То по своїм ділам? — знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернію забрався.
— Та ні! От недогадливі!.. Після виборів земський з’їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.
— Так он як? — здивувався Книш. — Поздоровляю!
— Спасибі! Хоч воно і ні з чим поздоровляти: клопоту та здержків більше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз і на з’їзді побувати… послухати, як розумні люди у губернії балакають… Ми і в себе кожне собраніє чуємо речі… Та то свої, уже знайомі; а тут з усієї губернії… Дива більше… звісно, і гомону буде не мало… Чи буде тільки з того гомону прок? — прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усміхався.
— А оце знявся на ваші губернські дива надивитися, — почав далі Рубець. — Запакував семигривеника… Думка: може, кого стріну з давніх знайомих?.. І гаразд, шо оце вас зуздрів. Скажіть мені: чи не знаете, бува, Григорія Петровича Проценка? Де він і що з ним?.. Молодим ще тоді паничем був… У мене на квартирі стояв.
— Знаю, знаю. Він теж по земству служить: бухгалтерує у губернській управі, — одказав Книш.
— Хотілося б мені з ним побачитись.
— Він тут у саду був. Я його бачив… Та от і він, — указав Книш на високого у бороді пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. — Григорій Петрович! — гукнув на його Книш.
Проценко поважно, розхитуючись, підійшов до Книша, поздоровкався і, зовсім не примічаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:
— Что нового?
— Пізнаєте земляка? — перепитав його Книш, указуючи головою на зігнуту постать Рубцеву.
Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крізь пенсне на Рубця. Той собі, усміхаючись, дивився на Проценка.
— Не пізнаєте? — глухо вимовив Рубець. — Давня річ…
— А… Антон Петрович, здається? — спитався Проценко.
— Він і е, — усміхаючись, одказав Рубець.
— Боже ж мій! Скільки літ, скільки зим не бачилися? Здрастуйте! — і він приязно подав йому руку.
Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернію.
Проценко наче зрадів, а більше здивувався, як Рубець сказав, чого він приїхав.
— Так і ви до нас на з’їзд? Радісно, радісно своїх бачити! — заторохтів Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху і свій звичай згорда держатися. — А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Іванівна яким смачним борщем кормила — не їси, було, а п’єш! Тут такого ні за які гроші не добудеш. Позвольте ж мені тепер напитися з вами чайку укупі; може, і поїмо чого!..
Рубець мав був щось казати.
— Ні, ні, не одказуйтесь… гріх вам буде. От ви, я, Федір Гаврилович… Утрьох виберемо затишне містечко та любо-мило згадаємо старовину…
—Человек! — гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так і уродився перед ним.
— У вокзалі? — спитався Проценко товариства.
— Краще, як примостимося де у захистку, — одмовив Книш.
— Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! — скомандував Проценко.
Прислужник тільки хвостиком мелькнув і зразу скрився.
— Скорий! — здивувався Рубець. — У нас таких швидких немає!
— Та то тільки він бігати скорий. А от побачите, коли він прийде сказати, що готово… Наждемося! — мовив Книш.
— Та хоч біга швидко! — каже Рубець.
Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, і гордо озирав крізь свое пенсне прохожих.
— Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, — обізвалася до його молоденька пані чи панянка, за котрою ціла метка офіцерів брязкала острогами та торохтіла шаблями.
— За что это? — і Проценко на закаблуках хитнувся.
— Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! — стрільнувши очима, прощебетала та і незабаром скрилася.
— Так ви вже жонаті? — здивувався Рубець.
—— З півроку, як оженився.
— Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самі?.. Хіба жінка недужа?
— Та так… Вона більше дома насиджує.
Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибіг прислужник.
— Готово-с! — мовив він, зостановлюючись перед Проценком і хватко перекидаючи собі салфетку на плече.
— Где? — спитався Проценко.
— Пожалуите-с! — і, роэпихаючи народ руками, він побіг уперед геть від, вокзалу.
— Ты же куда? — гукнув на його Проценко.
— Там-с! — одказав прислужник, указуючи рукою на цілу стіну акації, що геть чорніла здалі.
— На кой черт такую глушь выбрал? — спитався суворо Проценко.
— Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
— Та ходімо. Там менше очей буде зазирати, — сказав Книш, і всі рушилиза прислужником.
На кінці широкої дорожки, у захистку між гущиною акацій, чорніла невеличка халабудка, до котрої прислужник довівши сказав: “Здесь-с”.
Посеред халабудки стояв стіл, накритий білою, як сніг, простинею, на столі горіли дві свічки у скляних запонах, кругом столу з боків зеленіли ослончики.
— І як тут затишно, — сказав Рубець, сідаючи і роздивляючись кругом халабудку.
— Так ти ще нічого і не наготовив? — кривлячись, спитав Проценко,
— Что прикажете-с?
Дуже сподобались