— Панського, панського. Давно се було, ще я кріпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дів, куди завіз — господь його знає. Казав — до школи здам. З того часу і не чула і не бачила її ніколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одірвали від матері. — Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, і дві гірких сльозини покотилися по старому обличчю. — Отаке-то буває! — сказала вона, протираючи очі. — І от тепер, коли забачу кого, зараз і придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утіха молодого віку? Учора, як ви сказали, що нема ні батька, ні неньки, так і подумала: се ж вона, моя сирітка.
— Ні, бабусю. Я знаю свого батька і свою неньку.
— Знаете. Хто ж вони були? Христя зам’ялася.
— Багато, бабусю, казати.
— А багато, то хай іншим разом — кращим часом. Ви ж до нас на все літечко прибули?
— На все, бабусю.
— Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нівроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровіли. В нас не то, що в городі — кушпіла тобі та смердота. В нас повітря чисте, на груди таке цілюще. Нащо я стара, поти в Мар’янівці жила, — село тут таке недалечке, щороку боліла, а тут стала, наче помолоділа; легко дишеться, веселіше на світ дивишся.
— Тут у вас справді так гарно.
— Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли віхола ударить, то сумно самій. А літечко настане — не знаєш, коли воно й перебіжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобі щодня. Співайте, співайте, пташечки! Веселіть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! — гукнула баба, заглядаючи через вікно в садок. — Ось як трошки обігріє, туман підніметься вгору, підете у садочок, у ліс. Там-то самий рай і є! Та що ж се я розбазікалася? Базікай, базікай, дурна, а діло хай само робиться.
І Оришка кинулася до постелі. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Підкида їх угору, перебиває на руках і, пухкі та м’які, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квіточку, прибрала постілочку.
— Умитися дати? Зараз свіжої криничної води принесу! — сказала Оришка і метнулася з хати.
“Невже ж то сон був? — думала Христя, згадуючи про вчорашнє. — Мабуть, що сон, бо мені увиджувалося — я стояла біля вікна, а прокинулася — лежу на постелі. А бабуся така увічлива, балакуча. Ззрзз її попитаю, як принесе воду”.
Аж ось і та з водою тупає.
— Чи знаете, бабусю, що ви мені всю ніч снилися. Та так кумедно — Зроду-віку я такого сну не бачила, — стріла її Христя.
— Як же я вам, панночко, снилася?
— Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розі, — і вона вказала на палац, — балакали з місяцем, а далі ще й танцювати з ним пішли. Баба потупила очі і струснула плечима.
— Сон… чого у тому сні не приверзеться? Видно, ви, моя рідна, не гаразд спали.
— Ні, спалося добре.
— То молода кров грала, — не слухаючи Христі, своє товче Оришка, — як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров і прилила, та й наверзлося такого.
— Може, й так. Тільки мені усю ніч страшно було.
— То що ви не звиклися…
— А й ви вже, сороки-білобоки, заскреготали? — донісся до їх з кімнати голос Колісників.
— А ви ще собі потягаєтесь? — весело запитала його Христя.
— Потягаємося, галочко, потягаємося. Бісова баба, видно, сон-трави помостила: як упав — наче вмер, — гука Колісник.
— На здоров’я, паноченьку. Сон — не поміха; хто спить — той не грішить! — обізвалася баба.
— І ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїнові піддобритися. Може, він переспав дуже, — не ке послати яку молоденьку дівчину його розбудити.
— І нащо дівчину посилати? Такі тепер і дівчата настали? І збудити не зугарні. Нема й краще, як баба збуде — ні струсне, ні злякає.
— То це така, як ти?
— А хоч би й я? — усміхаючись, одказує Оришка. — Злякаю, може?
— Та тебе сам чорт злякається, не тільки чоловік. Я не знаю, як досі Кирило не забіг від тебе безвісти.
— А ви все однаковий. Яким були, таким і зосталися, — крутнувши носом, каже Оришка. — Все жарти та сміхи… о, бодай вас!
Може б, ще довго вони вели між собою жартівливу мову, коли б знадвору не донісся якийсь гомін та гук. Христя зиркнула у вікно — від палацу купкою прямували до хати щось за люди.
Тут були і старі діди, і молоді чоловіки, поживші вдови, і молодиці з малими дітьми у руках і на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ґанку, кружно обступили вони його, чоловіки поскидали шапки, жінки похилились, діти боязко поглядали по сторонах. Всі такі обідрані та обшмагані, загорілі та закурені, мов плащуваті цигани. На обличчю у всіх смуток, на очах — нужда та скорбота.
Сонце так привітно світило та грало, пташки утішно щебетали, а вони, наче кам’яні, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою.
— Що це за люди і чого вони понаходили сюди? — спиталася Христя.
— Це з слободи по ділу.
— По якому ділу?
Оришка, мов не чула, мерщій пішла з хати.
— А чого се ви прийшли? Що скажете? — почувся з ґанку голос Колісників.
Він роздітий, у розхристаній сорочці, в одному спідньому біллі — як спав та встав, так і вийшов до їх.
Всі низько поклонилися. Нерозуміючим дітям матері руками нахиляли голови, нашіптуючи: кланяйся панові.
— Доброго здоров’я, пане. З приїздом! — почулися з-під похилених голів поодинокі голоси.
— Ну, добре, добре. А що ж далі? — призро приймаючи те вітання, пита Колісник.
Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на коліна додолу.
— Панночку! Змилосердися! — в один голос простогнала купа.
— Ага! Це рибалки? — моргнув на їх Колісник. — Це ті, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.
— Добродію! — обізвався старий дід з білою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ґанку. — Так здавна було. 3а князів ще було. Ніхто ніколи не боронив рибу ту ловити. Звісно, вода… набігла собі… ставок став… Риба завелася… Ніхто не заводив її — сама, а може, птиця занесла ікрою. Ми ж думали — на всякого долю господь плодить.
— О-о, ви думаєте!! Сірі вовчики, наділи овечу шкуру та такі тихі стали… А тоді, як казали вам не ловити риби, то ви якої співали?
— Паночку! — почувся жіночий голос. — Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?
— А котра то канарейка защебетала? — шукаючи очима винувату, пита Колісник.
— Се я, панотче, кажу, — сміло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дівчинкою в руках.
— Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тільки на ноги зіп’ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не від москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не від його позичила?
Молодиця почервоніла, наче буряк, гнівні іскорки заграли у запалих очах, та зразу і стухли.
— У мене чоловік е, пане, — здавлюючи образу, одказала молодиця.
— То се він тебе і наструнчив іти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… — тут Колісник таке сказав, що аж діди витріщили баньки, та він, не потураючи на те, ще допитується: — Якої б заспівав тоді твій чоловік? Адже ж, мабуть, на місці приштрикнув мене вилами?
Молодиця, як огонь, загорілася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче іскрою зажевріли.
— Посоромтеся хоч старих людей, пане, — промовила та гнівно і відступилася назад.
— Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вічі заколола, — все гнівніше і гнівніше почав Колісник. — Біси вашому батькові! — уже далі прямо гукав він. — Ви всі такі. Усі однакові. На чуже як собаки ті ласі. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б мені очі видрала. Так би своїми паскудними руками і впилася!.. Тепер ви тихі, як піймалися мені до рук. Тепер ви от на колінках у мене лазите, а тоді?.. Вон з мого двору, сякі-такі сини та дочки! — гукнув він, аж у хатах стіни задрижали.
Купа заколихалася. Діти з ляку залементували, за дітьми почулося хлипання жінок.
— Чого ж ви мовчите? Чому нічого не кажете, не просите… стоять
навколішках, мов понімілі, — з болем та слізьми заговорили жінки до чоловіків.
— Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми і так двісті рублів заплатили. Де ж нам ще три сотні узяти? — почав дід.
— Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопці, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топіться в йому, для мене все рівно. За се тільки окопайте мені ліс ровом. А ви мені на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублів за те, що обнесете ліс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублів вас усіх з вашими нащадками купити можна! До городів я прикидав ще сотню рублів — не брали? І не нужно! Подавай назад городи! Не смій у ставку ловити риби! Не хочете? І без вас знайдемо грабарів. На те і грошики, що злуплю з вас, знайдуться такі, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!
— Та вона, пане, божа, — хтось вирвався.
— Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!
— Та що ж, уже бачили, — зітхнувши, мовив дід, устаючи з колін. — Усе вже, що було, бачили… А що далі буде — то господь знає… Ходімо, хлопці! — і він повагом повернув від ганку.
За ним, похнюпившись, повалили другі. Важке та тяжке зітхання вихопилося з грудей чоловіків; жінки підхопили його, поливаючи здавленими слізьми, а дітвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дідом, що, звісивши голову, наче п’яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покійника або рідні на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вікна і дивилася на громаду. Вона чула образу і гіркий посміх над молодою молодицею, вона бачила ще гіршу образу над цілою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі ніколи не звідувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колінках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колісником. А він регоче з їх молитви, їх кревного прохання… З образою сказане слово будить його гнів, наливає очі кров’ю, і він, як звір лютий, гукає на увесь двір, от-от кинеться, от-от цілком проглине… І хто ж це? Колісник, що торгував колись м’ясом і гнувся і терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу… За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи ніякого варунку, покористувався бідний чоловік піймати з його ставу?.. У очах у Христі потемніло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замість їх співу зашуміло у її ухах, і вона, перегнувшись через вікно, зронила дві гарячих сльозини на приспу.
— Бісове хамське кодло! —мовив Колісник, увіходячи у світлицю. — І не думав сердитись — ніт же розсердило. І принесла їх лиха година! І це все, видно, нагнав їх Кирило. Бісів п’янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогодні і навернув у двір сіі нечисті. Оришко! Бабо! — гукав він, швендяючи по світлиці.
Оришка приплигала до порога.
— Де твій дурень? — спитав і помовчав. — Не поймеш? Кирило, питаю, де?
— Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й він, — указала Оришка у вікно, уздрівши Кирила, що гнав теляток та овечат від водопою.
Христя глянула на його — се ж мар’янівський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у місто. Постарів тільки трохи, посивів, а на лиці мов і трохи не перемінився.
— Се ти, п’янице, нагнав мені сих дияволів у двір? — гукнув Колісник З вікна на Кирила.
Той скинув шапку і, кинувши товар, підійшов до вікна.
— Яких, пане, дияволів?
— Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитріший від чорта! — накинувся на його Колісник. — Цілу ніч, мабуть, учора пив могорича, а сьогодні чуть світ і з Двору скрився.
— Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! — виправлявся Кирило. — Вони вже з тиждень, як топцюються біля двору. Все питають, чи пана немає?
— А якої ж ти лихої години учора на слободі був?
— Та все ж, бачте, за ліс турбувався. “Коли б, — кажуть, — пан простив нам наші провини та вернув усе, як до спірки було, то ми б уже і ліс йому за сотню рублів окопали”. — “А що, — кажу, — тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тоді казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Беріть, дурні, що дає, не входьте в спірку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер і платіться”. — “Та то все, — одказують, — наші верховоди таке роблять: підбили ж, не слухайтеся, мов: обіпріться усією громадою. Громада, мов, великий чоловік. Ми, значить, і послухалися. А воно тепер і виходить, що наші совітчики в стороні, а ми отвічай. їм, бач, цього і треба було, щоб нас з паном порізнити. Тепер вони, либонь, збираються і городи і ставок у пана заорендувати”.
— Хто ж то такі верховоди? — спитав, одходячи, Колісник.
— Та вже ж не хто. Наші слобідські багатирі: шинкар Кравченко та тутешній крамар Вовк.
— Брешуть, паночку! — стрибнувши у світлицю, заторохтіла Оришка. — Не вірте сьому. І Кравченко, і Вовк поважні люди, хазяїни, ніколи не стали б вони підбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справді хочуть найняти у вас і огороди, і ставок, то і мені хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали панові!
Христя озирнулася — Оришка стояла перед Колісником, розмахувала руками, шамкотіла своїм беззубим ротом, зла та люта, — де й ділася недавня ще Оришка, тиха та ясна!
— Не знаю. Може, воно й брехня, — понуро одказав Кирило. — За що купив, за те й продаю, що чув — те й вам, добродію, кажу.
— Гаразд, гаразд, — махнув на ного рукою Колісник і повернувся до Оришки. — А скільки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
— Не знаю, паночку, скільки. Та таким хазяїнам коли яким і рублем поступитися, — то не будете каятися: вони знають, коли і як чому ярміс дати. Не стануть чужого розоряти, як другі. Звісно, хазяїни.
— То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, — повернувся він знову до Кирила. — Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то і городи що-небудь принесуть, і ліс буде окопаний.
— Що ж, пане, наймете людей? — пита покійно Кирило.
— Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то і самі окопають.
— Ні, пане, вони так не схотять.
— А не схотять — найму! — рішив Колісник. — За їх гроші і найму.
— За двісті трудно найняти.
— Яких двісті? Двісті получив, а ще триста.
— Тих, пане, навряд чи получите.
— Чому?
— Ні з чого брати.
— Зійдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.
— То тоді, пане, чи й ми тут усидимо.
— Чого усидимо?
— Так. Голому, кажуть, розбій не страшний. Запалять так колись, що не похопимся і з душею вирватися.
— Та ну, не лякай! На паліїв е тюрма, е Сибір, е й шибениці!
— Та й те, пане, що тоді від крадіжки не вбережешся. Все, що можна тільки буде украсти, украдуть.
— А очі нащо?
— Та очі е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.
— Не вірте, паночку! — знову, як потайна собака з-за причілка, кинулася, гаркнула Оришка. — Не буде нічого. Сміло наймайте Кравченкові та Вовкові. То поважні люди, хазяїни, а то — сміття. Розбишаки, шибеники!
— А он же, бач, твій чоловік не рає, — усміхнувшись, одказав Колісник.
— І він бреше, паночку, хоч він і мій чоловік! — не видержала Оришка.
— От і не дурна ж ти? — покійно обізвався Кирило з-за вікна. — Ще я тебе мало вчив, а ти й досі дурною зосталася. Де б за чоловіком руку тягти, а ти йому брехні завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч і кажуть, що ти відьма, і бояться люди тебе, а я прямо скажу — дурна, дурна, як чіп, та й годі! Це бачите від чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торік була засуха. Люди справді мають її за відьму, хоч вона така відьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спіймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.
Колісник так і приснув:
— Так ти і в ставку жаб полохала?
— Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! І не кидали у ставок, а тільки водою облили, та й годі. Далася б я їм, бісовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очі видрала!
— Та хто тебе знав — чи кидали тебе, чи облили водою. Тільки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.
Оришка аж посиніла з серця. Раз посиніє, вдруге позеленіє. Стоїть, труситься, очі палають, як углі. А Колісник аж за боки береться — регоче. Усміхнувся і Кирило за вікном. Оришка побачила, як кішка, стрибнула до вікна, плюнула прямо межі очі і мерщій вибігла з хати. Колісник упав і покотився по долівці… аж стогне, аж посинів, ніяк не вдержиться від реготу. “Хо-хо-хо, хо-хо-хо!” —глухо розкочується по хаті, а з-за вікна Кирило собі здержує регіт.
Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибі її жалісливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обірвані, нечисті, невмиті. На колінах гнулися вони перед багатим Колісником, котрий кепкував з їх, а накінці ще і вигнав з двору. Спершу їй тільки шкода їх було, своїм жіночим серцем вона жаліла провинників. Тепер, після Кирилових переказів та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони і не винуваті… їй тільки приманячилося її давнє, уздрівся Грицько Супруненко, що за малим і великим в’яз до її матері… І ці Кравченко та Вовк такі ж, як і Супруненко, собаки. “Багатирі, хазяїни”, — каже Оришка. Та на чуже заЗДрі; їм замуляли ті городи, котрими селяни володіли, котрими який-небудь бідолашний годував сім’ю свою. Нащо йому? Він не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкі та тяжкі думки окривали її голову, тоді коли Колісник качався по хаті з реготу. Яким він здався їй гидким, цей запанілий різник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнімати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара відьма Оришка, плюючи в очі своєму чоловікові за те, що той розкрив правду… Господи! і це люди! Собаки— так гризуться за недогризену кістку. Христя переживала за ту хвилину більш, ніж за увесь свій вік молодий. Не краскою сорому, а бліднотою немочі та страждання покрилося її молоде свіже лице, ясні очі мерхли під натовпом важких думок, а в серці гірка та неодрадна туга заводила свою пісню… Невеличка зморшка скочила на її лобі та там і закаменіла.
Не швидко Колісник одійшов від свого реготу, не скоро одігнав Кирила від вікна, наказуючи йому переказати Кравченкові та Вовкові, щоб безпремінно прийшли і як можна скоріше, бо він швидко повинен виїхати по службі, а Христя одно сиділа понурившись.
— Чого се наша доня засумувала так? — стаючи проти неї і весело заглядаючи у вічі, спитав Колісник.
Христя глянула на його своїми понурими очима і, опустивши, важко зітхнула.
— По кім ее так важко зітхаєш? Чи не за губернією засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пішла б краще в садок, подивилася по видноті на се місце, де ціле літо приндеться літувати, ніж отут тумою туманієш.
Христя зірвалась, було, йти.
— Іди, іди. І я не забарюся вийти, — сказав Колісник. Христя зупинилася.
— Я ще не вмивалась, — згадала вона і, не дивлячись на Колісника, підійшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.
— І не нарядилася? — зло зиркнувши на неї, спитав Колісник.
— І не нарядилася, — з неменшим злом одказала Христя. Колісник зразу почервонів.
— Чи ви сьогодні не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, — сваркою додав він і, сопучи, пішов з світлиці у кімнату.
Христя умилася і, не розчісуючись, накинула платок на голову і мерщій вискочила з хати.
Сонце і геть-то піднялося; туман розходився по лісу, осідав на траву золотою росою. Повітря прозоріло, поміж золотим морем сонячного світу темними плямами лежали тіні по землі; роса на тих місцях, наче срібло, біліла. Ставок унизу, мов скло, блищав, і димарі на слободі закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомін… десь скотина ревнула, порося кувікнуло, кури кудачили, півні голосили. “Слобода загомоніла”, — подумала Христя і напрямилася в садок.
У чистому ранковому повітрі тонув він; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знімалася сиза тінь. Там, між гущавиною молодого гілля, у зеленій листві, навперейми одна другій щебетали пташки. Скільки їх і які вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлиці в кущах жалібно туркотали; зозулі, перелітаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; іволги завели таку белькотняву, наче лаялися, і з серця пе поспішали-слів вимовити; одні бджоли сумно гули, перескакуючи з квіточки на квітку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало боліти, засмучена душа почула — щось легке і тепле в неї переливалося… Важкі думки в голові угасли.
“Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!” — подумала вона і посунула у саму тінь молодих кущів.
Уже сонце високо підплило, бралося до раннього обіду, як з хати вийшов Колісник, радий та веселий, і напрямився в садок.
— Христе! доню! — гукав він, і його голос гучно розкотився по садкові. Він стояв, дожидаючи одгуку. Ніхто піде не обзивався. Він знову гукнув ще дужче.
— Та я тут. Чого так гукати? — з близьких кущів обізвалася Христя.
— Чи ти знаєш, за скільки я найняв ставок та городи? — І, не дожидаючи питання, одказав: — 3а сімдесят п’ять рублів у рік. Це тобі, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тільки… — і ьін злегка посварився пальцем. — Ось і гроші дали попереду. На!
Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто підійшов до неї, щоб задавити — з усієї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темні кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одоліло… Наче іскра мигнула в глибокій безодні, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко і вільно, весела усмішка освітила рум’яне” личко… Христя, підвівшись, почепилася руками на товстій Колісниковій шиї. Він її пригорнув до себе і, як дитину, помчав у більшу гущавину саду… Тоді саме Оришка вискочила з кухні і, як кішка, покралася тихо поза кущами…
Дуже сподобались