VI
Через тиждень Колісник поїхав по службі, наказуючи Оришці глядіти панночки.
— Чи мені їх не доглядіти, коли кругом ні одної живої душі? — одказала та.
— То-то ж, гляди!
І, кликнувши ще у кімнату, він довгенько шептався з нею на самоті. Оришка вийшла від його, покручуючи головою та сама собі під ніс усміхаючись.
— Що то він казав вам, бабусю? — спитала Христя, коли Колісник скрився за горою.
— Ат… не знаєте пана! Все жартують: “Ти б, — кажуть, — знайшла нашій панночці яку-небудь іншу утіху”. — “Яку, — питаю, — іншу?” — “Так молоденького панича або що”, — і Оришка преєхидно хихикнула.
У Христі аж у душі похолонуло від того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тільки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колісник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у ліс, зовсім не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубків… і зам’яв мерщій обіцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, — вона догадалася, який був Оришці наказ від Колісника, їй гірко так стало на душі, важко на серці, їй не вірять, не вірять на слово. Над нею дозор наставляють.
Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далі розмову.
— А я й одказую: “Чого мені, старій, їм шукати. Панночка самі собі знайдуть. Та тут, — кажу, — і в околиці паничів не чутно. І зламаного ніде немає, покуритися нічим”. А вони як зарегочуться. “Хіба, — кажуть, — паничами покурюються?..” Такі кумедні, щасти їм, боже!
— Ага, — одказала, принуждаючи сама себе усміхнутися, Христя. — Я ще ось що хотіла вас попитати, бабусю.
— Що, панночко? Слухаю, рідная.
— Церква від вас далеко?
— Церква? У Мар’янівці найближче.
— Хотілося б мені піти у неділю до церкви.
— Як, пішки?
— А що ж?
— Потомите свої ніжки тендітні. Сім верстов — не близький світ.
— А на слободі не можна підводи найняти?
— Чому не можна? — скрикнула Оришка. — І наймати не треба. Кравченко і так відвезе. Він давно на мене нападався: “Повезу я вас, тітко, до церкви”. А мені то ніколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от і добре. Неділі діждемо та й поїдемо. І я поїду з вами, бо коли у церкві була — і не пригадую. Та там у мене і родичі в — з родичами побачуся.
— От і гаразд, — одказує Христя. — І я побачу, як на селах люди живуть.
— Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому і поводяться.
Ще в суботу Оришка нагадала панночці, що завтра раненько під’їде Кравченко везти їх у Мар’янівку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спідницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар’янівцями у їх рідній одежі. Той убор так їй личив, та щоб і селяни знали, які бувають пишні їх убори. До того, її мов магнітом тягло побачити рідне село: може, як-небудь вона стріне своїх подруг, знайомих. Пізнають вони її? Ні, не пізнають, а вона їх пізнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасія! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись між ними водилося!.. Христя несказанно раділа і до півночі все качалася з боку на бік, пригадуючи, як би своїх дівочих подруг дужче здивувати.
Чуть світ вона встала і начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсім готова. Та що за пишна та розкішна її одежа, що за радісне та свіже біле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до ніг доходить.
Кравченко, ще молодий чоловік, як забачив її, то і очі витріщив. А вони ж у його сірі, невеличкі, здається, ніколи не мали покою: як живе срібло, бігали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвіздочками прибив на одному місці. І не змельне нікуди, тільки коли-не-коли віями лупне, мов згоне ненароком набіжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собі дивиться на його та всміхається. Личенько свіже та біле, устоньки, мов корали, червоні, брівоньки чорні, аж полискуються, а очі так і грають своєю темною безоднею. Нічого не видно в тій глибині, на дні тільки мов дві іскорки миготять та світяться.
— Сідайте, панночко, сідайте, — каже Оришка, виходячи надвір розряджена теж по-празниковому. На її сивій голові, наче коробка, чорна хустка майталається, а синій китайовий халат з плеч аж до землі спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, — такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.
— А ти, Василю, і не вимостив там, де сидіти? — зиркнувши на віз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.
— Я зараз, зараз, — заметушився Кравченко і, кинувши віжки, почав вимощати. — Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? — спитав він, накидаючи солому на одну купу. — Вимощу — первин сорт. Царівні не в стид тут сидіти! — хвалився він, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було ні згористо, ні з ямами.
Вимостивши, він стрибнув з воза і почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там підіткне… Сам любується своєю роботою.
— Готово! — сказав він, ударивши посередині долонею, щоб осіла. — Сідайте!
Тільки що Христя намірилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її і підхопив під руки, так і зніс на повозку, аж Христя усміхнулася.
— О, та ви ж і митець свого діла! — сказала вона.
— Не первина! — одказав Кравченко. — Скільки я оцим самим конем перевозив народу — і не перелічиш!.. Ану, бабусю, мерщій задирайте ноги! — лукаво усміхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла біля воза.
— Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зідралась.
— Ну, то я поможу. Ра-аз! — гукнув він, ухопивши стару на одну руку, і підняв вище своєї голови.
— Та й важка ж ви — нехай вам! Панночка куди легше буде! — сміється Кравченко, садовлячи Оришку біля Христі.
— Старе завжди важче молодого, — одказала та, гніздячись.
— Та добре, добре. Нігде не замуле. Зиаю, як і кому вимощати. Жидові, небійсь, як вимощу — чортового батька всидить. Ну, вже усілися? Рушив, Васька! — гукнув він на коня, що стояв біля ґанку, схиливши голову, і щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на віз. — Ану, заснув! Нно-о!!
Кінь махнув хвостом і зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за віжки, біг збоку і напрямляв Ваську на шлях.
— Ти, Василю, не дуже пускай з гори, — сказала Оришка, — щоб, бува, не перекинув.
— Ет, толкуйтеся, — стрибаючи на віз, одказав Кравченко. — Та се в мене як кінь, то по всьому світу другого не зіськати. З гори спуска — як на подушці зносе.
І справді, ще тільки доїжджали до гори, як кінь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори — і він, вип’явши спину угору, мов вона в його була горбом, пішов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився — а гора ж крута-крута! Як на руках зніс, так перейшов гору Васька і вже на низу розправив ноги.
— А що? Не я казав? — повернувся Кравченко. — Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з’їде. Та й з такої гори кістки б розтрусив, коли зовсім голови не звернув би. Та й по рівному проти сього не вистоє. Він спершу і забасує — куди який страшний! А пробіг версту-другу — уже і одставати почав. Дивися, мій Васька вже й випередив. Хіба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч він у його цілу сотню заплачений, а мій тільки півсотні. Та хоч і півсотні, та з толком. Що з того, що кінь у тебе, як піч, гладкий, та не везе? Такому коню уся піна — копійка. А ось кінь! так кінь! Гей, ти, Невіро! — гукнув він на коня і потяг за віжки. Кінь зразу додав ходи. Мов і не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.
— А що, чули? У його розуму більше, ніж у всіх слобожан разом, — жартує Кравченко.
— Чого ви його звете Невірою? — поспиталася Христя.
— Невірою? Того, що татарської породи. Невіра, значить, і є. Но!.. село недалеко! — повернувся до коня.
Проїхали ще трохи — показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним — царина, майдан, а далі — хати з хатами поскуплювалися, городи з городами поспліталися, пішли криві улиці, поперерізувані невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очі напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села — а тепер його і не пізнати. За сім-вісім років все так перемінилося. “Тут, на сій стороні, була хата Вовчихи, де ми, дівчата, збиралися на досвітки. Де тепер вона?! І признаків немає. Вона стояла на розпутті — тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього ніколи при мені не було. Видно, щось багате оселилося — двір обнесений забором. А то, здається, домівка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влізла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на світі немає?..”
Переїхали улиці, виткнулись на майдан. Ось і церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осіла — зовсім і не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як і давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як і колись, кругом церкви біліє, мов хто прослав сувой білого полотна. І люди снують… он дівчата у холодочку розсілися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дітки граються на травиці. Христю так і потягло туди. Як тільки Невіра зостановився біля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза і, як метелик, полинула через браму.
— Дивись, що воно? — почула вона іззаду і спереду себе, і сотні цікавих очей уставилися на неї.
Христя, не примічаючи нічого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спідниця і оксамитна корсетка потонули у морі білих свиток та синіх халатів бабів та молодиць.
— Що воно таке? Де вона взялася? — заходило глухе шептання по церкві. Всі дивилися і дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.
А Христя пішла і пішла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелків напрямляли її туди, до притворів, де перед старим поблідлим обличчям ікон цілими снопами горіли жовті шагові свічечки. Вона стала вже тоді, коли далі не можна було іти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висіла ікона божої матері. Жовте лице її здавалося від світу свічок ще жовтіше, от так, як у мерлої людини. Одні чорні очі пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руці, приткнувшись кучерявою голівонькою до лона. І в його жовте личенько, устоньки тільки червоніють та оченята так задумано дивляться на людей. Христю обняв якийсь потайний острах від того задуманого погляду, і вона, перехрестившись, опустилася на коліна.
Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завів своїм охриплим голосом боже поспів’я, і їй закортіло його побачити. Ударивши скільки поклонів, вона підвелася і пішла до титаря, де продаються свічі. Дорогою побачила і дяка: такий же низенький, сухий, і в одну косу волосся заплетене, тільки тепер та коса стала у його коротша і тонша. Підійшовши до титаря, вона стала збоку, бо біля його багато народу натовпилося.
— Ну, чого ви згуртилися, мов вівці! Гетьте! Проходьте! Може, кому кращому від вас нужніше!.. — гукав титар на людей, розпихаючи їх, без сорому казка, руками.
— Пожалуйте… Вам скільки і яких? — любенько замовив титар до Христі. Христя глянула — та се ж Карпо Здір, їх сусід. Він, він, і голос його, і обличчя — тільки товсте та біле воно у його стало, і сам Карпо потовстів і підріс наче. У синьому сукняному каптані, розчесаний не по-селянському, а у проділ, він визира таким поважним-заможним.
Христя узяла у його аж п’ять білих свічечок, заплатила сороковку і мерщій пішла собі, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, і до ставника пробираючись, і свічі становлячи, все наче перед своїми очима уздрівала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б і розпитатися, з чого і від чого вони так розбагатіли, тільки коли б так, щоб її не пізнали. Думаючи про се, вона незчулася, як поліпила до одного ставника трохи не всі свічечки, одна одним тільки і зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свічку, і хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матір’ю.
— Хто се така пишна? Не знаєте, моя матінко? — почула вона ззаду себе жіночий голос.
— Не знаю, — одказав другий.
— А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.
— Бог його знає, що воно. Не вгляділа, де і взялося. Та убор сей як їй личить.
— Се ви про ту? — почувся третій голос.
— Еге ж.
— Бабу Оришку знаєте? Відьму… З нею, кажуть, приїхала.
— То се, може, дочка її?
— Яка там у гаспида дочка?
— А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.
— А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини — вона бабі якоюсь родичкою доводиться.
— Племінниця рідна. Стара з матір’ю Горпини — рідні.
— От би і послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завів херувимську — всі чимдуж замолилися; замолились і жінки, що стояли позаду Христі, і розмова стихла.
Після херувимської народ сунув до притвору підставити голову під перенос.
— Он-он і Горпина пішла, — знову почулося ззаду Христі.
— Вона, вона. Постійте, я піду попитаюся, — і повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула — чорна, висока і товста молодиця у синьому халаті і в жовтогарячому платку пройшла повз неї… “Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофіева… Товста та пиката яка стала. Що, коли 6 вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздрості, мабуть, ще б дужче почорніла”, — подумала Христя.
Ївга приткнула свою здоровенну голову між двох жінок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга — суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, і Христя запримітила, як її очі стрільнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очі позападали, ніс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.
Перенос скінчився. Піп з чашею пішов ув олтар, за ним із здоровенною свічкою, тільки на другі двері, пройшов паламар. Христі лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом “даря” піднімав, і народ, хрестячись, подався назад.
— Казала, розпитає баби та й скаже, — почувся знову ззаду Христі голос Ївги.
— То-то ж, не пропусти як-небудь її.
— Ні, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.
— А цікава ся Ївга, і — цікава! — почулося через скільки часу.
— Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловік у москалі пішов.
— А їй і горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покійної Хіврі все добро перейшло до неї. Мені дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.
— Дума, може, коли буде їй годити, то після смерті старого і їй шо-небудь перепаде.
— Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.
Розмова стихла. З олтаря доносився голос попів, з криласа глухі заводи дякові. У церкві робилося душніше і душніше. Дим від ладану хмарами носився понад головами, синів у потемнілій оселі, з закапелків доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вірую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христі зовсім стало пусто. Титар ходив коло ставників і тушив недогарки. У церкві потемніло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною — образи так сумно і суворо визирали з іконостасу. Декілька жінок з малими-дітьми ставали кружка коло церковних врат; діти плакали, матері їх гойдали, шикали, Христі ставало не по собі, і вона намірилася, було, вийти. Повернеться — аж у стороні стоять дві жінки, і до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.
— Ну що? — почулося.
— Панночка якась. З Колісником, що купив Кут, з губернії приїхала, — шептала Ївга.
— Пішов Колісник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дівка, що служила у місті, розказувала: різник, та й годі. Жінка його і досі живе у місті. З собою він її не бере. Де ж, вона зовсім проста, а він, бач, пан, — казала друга.
— Як мужиком був та жінка служила, то тоді її і треба було, а як запанував, то й жінки не треба, — увернула третя.
— Нащо йому жінка? Там, у губернії, багато є таких. Либонь, кажуть, він і має… Може, й се така, — догадувалася Ївга.
— О-о! Невже? Старий він.
— Старий! Баба розказуб, що тільки у нього і розмови, що про дівчат. З старих цих все лихо встає!
З гуком і брязком завіса на церковних вратах відкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Злякані діти завели репет на всю церкву. Піп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. “Co страхом божим”, — почулося. І жіночки, нахиливши голови, підійшли до попа. Почалося причастя.
Христя одійшла до дверей. Духота і крик дитячий її геть-то діймали. А там, коло дверей, так хороше: вітерок легенький провіває, у двері видно — зеленіє цвинтар, сонечко крізь густу листву лип пробивається і опадає золотими плямами на траву — здається, мов хто розіслав зелений килим з жовтогарячими квітками. А на йому, як черви, народу: бігає дітвора, у холодочку дівчата розсілися, посилаючи бісики очима на прохожих парубків, поважно проходять жінки, чоловіки. Іде між ними тихий гомін; горобці на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву і не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церкві голос попів. Чудно Христі: там, надворі, життя, справжнє життя, аж б’є, аж ріже у вічі, а тут обік з ним тиха сутанина… темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповідатися перед богом. Вона замислилася, рівняючи одну до другої ці дві постанови людського побиту. Туди, до світу, тягли її молоді літа; там дитячі забави, людський гомін, все те, чим краситься і з чого складається життя, тут — німота темної могили, глухі вичити попові, тремтячий голос дяків, дим і морок — холодом обдавали душу, ніяк не припадали до її серця… І чого воно так: до того тебе тягне, а од сього — і святощі, та одбивае… Видно, трудне те спасіння.
— Батюшка поздоровляють вас з неділею і веліли піднести сю проскуру, — почула Христя коло себе.
Зирк — перед нею стоїть паламар і держе в руках олив’яну тарілочку З високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федір Супруненко! Христя позирнула по церкві — увесь народ витріщився на неї. У неї в очах потемніло, ноги струснулися; не обіпрись вона об одвірки, певно, довелося 6 упасти — так те все несподівано випало. Червона, як сап’янець, краска облила її свіже лине. Вона стояла і не знала, що їй робити. Тоді тільки, коли вдруге переказав Федір наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарілки. Федір пішов, і їй полегшало. “За кого вони приймають мене?” — думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись ні на кого. Ті недовгі хвилини, які зосталися до кінця служби, здавалися їй за вік. Вона ні об чім уже більше не думала, аби скоріше скінчилася служба і щоб їй хоч надвір вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в двері, зовсім її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному місці.
Аж ось заметушились люди, заколихалися і повалили з церкви. Христя мерщій вискочила у бокові двері і пішла до брами, почуваючи, що стоока купа людей більше нікуди і не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крізь землю або покритися чорною хмарою, щоб тільки одвернуть від себе людські очі.
— А я вас давно вже жду, — стріла її коло брами баба Оришка. — Дивилася у церкві — не видно, та стала на сьому місці — уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.
— Ходімо, бабусю, он наша повозка, — каже Христя, поспішаючи, бо люди знову зступилися біля брами і витріщилися на неї.
— Та постійте, панночко. Я щось маю вам сказати, — зостановила її Оришка.
Христя стала, уставивши очі в Оришку.
— Тут у мене е родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас піджидали, а потім вона побігла уперед приготовитися. Може, ваша ласка — зайдете до неї в хату. Вона рада буде, і ви побачите, як на селі люди живуть.
— Добре, добре. Ходімо ж скоріше, — одно приспічуе Христя і пішла вперед, 3а нею Оришка — ковиль, ковиль! — і трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.
— Оці ще мені балахони! Бодай їх! — ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сиділа.
Поки ж ще Оришка злізла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось і Оришка сіла. Поїхали… Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зітхнула.
Дуже сподобались