VII
— Стій, Василю, стій! — гукнула Оришка, коли вони пробігали улицею.
— А що там, розгубилися? — спитав Кравченко, зупиняючи коня.
— Ні. Приверни лиш он до тії хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племінниця. Заїдемо. Певно, ти нічого не їв, то й підкусиш там. І панночка, спасибі їм, обіцяли зайти.
Христя глянула — на воротах стояла Горпина. “Eгe, — подумала вона. — Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бісова відьма, хто я, та тільки вдає так…” I Христя прикро подивилася на Оришку.
Кравченко начав привертати до двору.
— У двір, у двір заїздіть, — розчиняючи ворота, каже Горпина. — Спасибі вам, бабусю, ви і панночку завезли. А я думала, панночка горді, не схотять Зайти у просту хату.
— Та як се у нас панночка, то дай їй, господи, усього доброго. З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене і світ ув очах піднявся, — одказує Оришка, злізаючи з воза.
Не вспіла Христя собі стрибнути, як Горпина підбігла до неї і цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала.
— Здрастуйте… не цілуйте… нащо ви цілуєте? — сором’язливо одказала вона, ховаючи назад руки.
— Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Пріся скучає. Той раз як були, поманили її бубличками, а тепер вона все допитується: “Коли та й коли, мамо, бабуся ще приїдуть?”
— Отак же! А в мене на сей раз і гостинця ніякого немає, — одказує Оришка, переступаючи поріг.
Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рівно помазана, гладенько вибілена, челюсті у печі і вікна обведені кругом жовтою глиною; стіл у кутку біля божниці покритий білою скатертиною, лави кругом хати вистругані, вишарувані, наче з воску, жовтіють; долівка пісочком присипана. Видно, щиро хазяйські руки ходили коло сього невеличкого гнізда.
— Бабуся! Бабуся приїхали! — радо скрикнула дівчинка літ семи, підбігаючи до баби і даючи їй чолом. За нею п’ятилітній хлопчик качаном прикотився, а далі з полу зсунувся і, перевалюючись з боку на бік, як утка, копотів другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: “Ба! ма!”, і всі опали бабу. У хаті піднявся гармидер. Дітвора одно поперед другого поспішало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп’ях, за бабин халат, виставив своє свіже личко та, знай, погукує: “Ба! ма!”
— Діточки ж мої! Голуб’ятка! Не сподівалася ж я до вас завітати сьогодні, то й гостинця не принесла.
— Ось нате вам гостинця! — сказала Христя, подаючи проскуру. Дітвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.
— Чому ж ви не берете? — спитала мати. — Бач, панночка якого гостинця привезла! Беріть та дякуйте панночці.
Дівчинка перша несміло підійшла до Христі і поцілувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так і кинувся, так і вхопився за червону спідницю, піднявши угору одну ніжку, наміряючись, видно, далі подратись.
Христя ухопила його під руки і підняла вище своєї голови. Хлопчик засміявся, виставивши рядки своїх білих зубенят. Очиці його грали, свіже личенько, як ягідка, червоніло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то підніме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж ніженятами сова — таке йому любе те гойдання.
— А що, Петрику, а що! — утішно дивлячись на його, каже Горпина. — Ще тебе ніхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як літа. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! — з-за спини Христі тішиться мати. А Христя аж сама розчервонілася та, знай, гойдає.
— Буде, панночко, буде. А то він вас заморе. Нівроку йому, важкий-таки. Та як візьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попідкидати.
Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христі.
— Петрусю! ажа-жа! — посварилася пальцем мати. — Тобі тільки дай привід, то й не одчепишся. Годі! Пусти панночку. Просю вас за стіл посідати. Петрусю! Кому кажу, пусти! — крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спідницю руками, дивився чорними оченятами то на матір, то на Христю.
— Ми ось разом підемо, — сказала Христя, узявши його на руки, і посунулася за стіл.
— У-у, страм овище, отакий бецман на руках гніздиться! — сказала з серцем Горпина.
— Доброго здоров’я! — привітався Кравченко, увіходячи у хату. Горпина і його попросила сідати.
— А що ж се Федора досі немає? — спитала баба, усаджуючись біля Христі, котра чукикала на колінах Петруся.
— Не знаю. Він повинен би і прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.
— А що, і досі не помоглося?
— Дуріє, як і дурів… І сів, і пав у тії чорної маримонди.
— Ти ж казала йому?
— Що ж я йому буду казати? Все рівно не послуха, ще скаже, чого не в своє діло мішаюся. Федір казав.
— Ну?
— Ну, і звісно що. “Ви, — каже, — все так; мене і трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скоріше очі закрив та загарбати його худобу. Не буде, — каже, — сього, чужому віддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої — хай як хотять”.
— Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина діти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже він багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю віддав, все рівно сам нікчемний біля неї ходити.
— Так! Землю він віддасть. А мені, каже, з чого жити?
— А грошей стара собака мало наховала? — скрикнула, визвірившись, Оришка.
— Були колись гроші, — спокійно одказала Горпина.
— Та що?
— Та в скриню до Ївги перейшли. Обійшла старого, отак кругом і обплутала. Сміється з його, з молодшими по шинках шляється, а він і не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дівували умісті. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п’яненька була: “Уже, — каже, — до бога тепер лазити, як чорт не поміг”. Який, питаю, чорт? “Не знаєш, — каже, — який? То попитай своєї дядини. Думаєш, — каже, — не знаю, яке ви зілля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона і відьма. Я й сама навчу ще, як відьмити”. Сказано, п’яна, то таке і верзе.
Баба, слухаючи те, аж позеленіла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.
— Про кого се ви річ ведете? — спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.
— Та… — махнула Горпина рукою. — Про свекра, чоловіче добрий, коли хоч знати. Замїс’гь того, щоб на старість гріхи одмолювати, він з молодицею зв’язався. Та хоч би путнє що, а то…
— А-а… — заакав Кравченко. — Я знав на своєму віку одного. Так от чудасія була. Йому двадцять літ, а він полюбив п’ятдесятилітню бабу. Та так полюбив, що хоч вішатись. Усі дивуються, здурів парубок, та й годі. А він, не потураючи на те, одно вчащає до старої — і встав, і ліг там. Стало чутно, що будуть вінчаться. У неї, правда, своя хата, худоба і грошей, либонь, було достобіса; а в його тільки й добра, ®о штани на очкурі, та й то драні. Люди кажуть: “Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свій молодий вік запакувати?” Оже він не чує. Збираються до вінця. І день назначили. Тут би до церкви йти, а він назад. “Що я, — каже, — маю. Як був робітником, так і зостануся. Не хочу”. Вона і сюди, і туди: “Я тобі, — каже, — все віддам”. — “Давай зараз”. Пішли до волості, — а він, значить, уже з писарем змовився, — зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звісно, які були, так віддала. Тоді він знову. “Ти, — каже, — подумай, стара. Чи мені, молодому, під пару така баба? Краще будь мені за матір, я тебе до смерті догодую”. Вона не хоче, бришкає. “Нічого не дам! — кричить. — Жалітися буду, в тюрму засаджу”. — “Коли, — каже, — ще мене в тюрму саджати, — вон із моєї хати!” І вигнав, у чому була, при тому тільки й зосталася. Жалілася, так ще судді посміялися: “Так, — кажуть, — дурнів і треба вчить”. Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жінкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двір завів. А баба десь під тином сконала… Так от молодець, так молодець!
— А воно ж хіба се й не гріх? — з жалем спиталася Горпина.
— Є, бач, молодице, приказка: гріха боятимешся — голий ходитимеш. Що гріх, що не гріх, про те бог знає. Та коли ще він там розсуде — дожидайся.
— А люди? — знову пита Горпина.
— Люди? Наплюй на їх! Люди звали і того парубка дурним, а потім — на улиці стрінуть — шапку скидають. От тобі й дурний!
Горпина тільки важко зітхнула. Зітхнула і Христя за нею. Баба сиділа похнюпившись, її тільки підборіддя тремтіло. У хаті стало тихо-тихо. Дітвора сиділа на полу і дивилася мовчки на проскуру, що лежала між ними. Петрик і той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усіх своїми чорними оченятами.
Якась тінь пробігла по вікну: тихий гомін почувся знадвору.
— О, і Федір іде! — сказала Горпина, зиркнувши у вікно. — Та ще й не сам — з батьком.
І вона мерщій стрибнула у сіни — стрівати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.
— Сюди, тату, сюди… Тут поріг — глядіть не спіткніться, — чувся давно знайомий Федорів голос.
— Хе-е… старий став, — одказує йому другий, — і очі дивляться — та не бачать. Переведи лиш мене за руку.
На дверях показалася висока постать старого діда. Голова його біла, як молоко, борода рідка спадає на груди, сірі брови, як стріха, настовбурчилися над очима, а на обличчі і трохи Грицько не перемінився, — такий сухий, такий і суворий, ніс довгий з горбом, лице тільки з мурого стало біло-рожеве.
— Ну, здрастуйте у хаті. То тут у вас і гостей повно, — обізвався він,. переступивши поріг.
— Здрастуйте. Се тітка приїхали з Кута, — докладала Горпина.
— Ну, а то? — тикнув пальцем Грицько на Кравченка.
— А то той чоловік, що тітку привіз.
— А то? — знову допитується Грицько.
— То панночка з бабою приїхали.
— Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, і батька забули, — виговорював Грицько. — А то по полу що ворушиться?
— То діти. Гетьте, встаньте відтіля! — крикнула на їх Горпина, — може, дід схотять там присісти.
— Устаньте, устаньте, діти, хай дід хоч на полу присяде, бо на покуті поважні гості розсілися, — бурчав Грицько, чвалаючи до полу.
Горпину наче хто кип’ятком обдав. Тільки що Грицько на поріг — уже і сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камінці кида… У неї аж сльози на очах виступили.
— Хіба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! — тільки і вимовила вона.
— Чого зневажаючи? Ні, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я і сиджу, і діти біля мене. Другі діти і чужі, та, як прийдеш, і чолом старому чоловікові оддадуть, а твої діти почитають діда і геть ховаються від його, мов собаки від мух.
Горпина зовсім осіла. І як вона сього раніше не здумала? Стоїть, як тороплена, і від сорому не знає, що й казати, куди їй діватись. Та вже виручила Оришка.
— Чого се ти, старий, розбурчався? — спитала вона його. — Не на той бік устав, не на ту ногу ступив?
— Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на заваді. Та ще як свої більше, ніж чужі, шпильки під нігті заганяють, — похнюпившись, додав він.
— Хто ж тобі їх заганя? — знову йому Оришка. — Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невістка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звісно, не потрапиш, що тобі хочеться. Уп’ять же — і діти. Діти — як діти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспів на поріг ступити — зараз бур та бур. Звісно, і діти полякаються.
— Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судіть мене!
— От ти вп’ять, Грицьку, на сварку б’єш. Тобі як доброму кажуть, а ти — знову за своє. Нема того щоб сісти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.
— О, ти м’яко стелеш, та як буде спати! — буркнув Грицько.
— Ні, я тобі по правді кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертіти? Ти сам подумай: старий ти став, немічний… за тобою треба дивитись, треба глядіти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нікого, а то ж у тебе син, невістка. Чого б я, як той бовкун, сидів там у своєму закапелкові? Чоловік не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловікові часом треба і побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, і догляд би тобі такий як слід був, і погомоніти було б з ким.
— З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! — глухо промовив Грицько.
— І то правда. Стара, царство небесне їй, була і хазяйка невсипуща, і жінка добра, і господиня розумна. Та що ж — умерла… То вже діло боже. Він один над нами знає, що робить, і нам не скаже. Умерла — й умерла. З могили її не вернеш. А тобі все-таки не слід своїх сторонитись-обходити.
— Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! — гукнув Грицько. — Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш — син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Він ще замолоду все мені навпаки йшов. Хотів я його одружити на Куцівні. Чим би була йому не жінка? І багата, і хорошого роду. Ніт же, підніс чорт Христю Притиківну. От цяця неписана! Чого мені стояло його збити? Може, коли, господь знає, і душею прийшлося покривити, і гріха на душу схопити, поки зломив. Що ж він? Почав дуріти. От, як є — дурник.
— Тату, то коли було, — понурившись, обізвався Федір, а Христя сиділа червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.
— Давно? — гукнув Грицько, підводячись, і, як верста, став серед хати. — Давно, кажеш? А після того? Ми ж насилу тебе з покійною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пішла за тебе, Стали ми жити укупі. То і ти, і невістка тільки й чутно, що славите нас між чужими людьми. Усе одно: “Якби таки батько одділив нас, дав землі, дав хату, ми тоді б знали, для кого робимо-трудимося”. Бач, вони, у батька живучи, не собі дбали! Нехай і так. Побалакали ми з старою, чи одділити, то й одділити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевів !х — живіть собі; і поля дав. Що ж мені, дяка за те? Зиоиу чую: “Одділить одділив, та чим наділив? Випхнув з двору, та й усе”. А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б біля того клаптя землі робити, що ‘ддав, він його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться білих рук каляти. Сам почав до попів лизатись — у протопопи намірявся вилізти, та піймав у дзвонарі. Легкого хліба захотілося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобі не потрібна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобі дав. Чого б, бачпя? Так де тобі! На батька і тучі, і грому! Батько і сякий, і такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так і землю назад одібрав. Усе собі та собі, а нам нічого… Хіба, ти думаєш, воно легко мені було те слухати, що чуже, нерідне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рідний син каже? А бодай уже таких синів ніколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те ніякого не казав. Пройшов рік — вони до мене і в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп’ять стара занедужала, прийшли вони її провідати? Чужі люди неодхідно біля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рідна невістка і не здумала. Як умерла, тоді тільки прийшли, наче чужосторонні які-небудь, геть одсторонь стояли. І нема того, щоб утішити батька у горі, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутові. Де ж, ми великий пан — кадильницю за попом треба нести, а ми — не робітниця, не наймичка, ми — важна птиця — паламарка! У-у! прокляті! прокляті! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю під ніс! — гукнув Грицько і, вхопивши шапку, мерщій напрямився У двері.
У хаті стало так тихо, мов нічого й живого не було. Оришка і Христя сиділи похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманці, Федір блідий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сірими лукавими очима.
— Чудасія, та й годі, — здвигуючи плечима, промовив він. — Нащо його благословення? Коли б добро своє віддав!
— Нащо ти привів його сюди? — скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стіл головою, мов вона хотіла його продавити. — Ще нам мало прийшлося від його витерпіти? І докорів, і догани. Захотів ще, щоб прокляв він нас у нашій хаті!
— Хто ж знав! Хто ж знав? — глухо замовив Федір, тручи руки. — Я я; хотів як краще, а вийшло…
— Не буде між вами ладу. Не буде добра, — схопившися, мовила Оришка. — Прощайте! Поїдемо, — повернулася вона до Кравченка і не пішла — поплигала з хати.
— Поїдьмо, поїдьмо, — хапаючись за шапку, мовив Кравченко. — Бо час І обідати, аж кишки підвело.
Горпина тільки тоді догадалася, про що вона забула.
— Тіточко! тіточко! — заплакана кинулась вона надвір. — Постійте, підождіть, хоч пообідаєте з нами. За цим проклятим клопотом і розуму збудешся!
Федір і Христя зосталися одні в хаті. Поки Христя збиралася собі в дорогу, Федір одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дівчинці, напрямилася йти, Федір став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: “Отак у нас завжди! Господи! Господи!..” — і нестямно схопився за голову руками.
У Христі серце перевернулося, сльози затремтіли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: “Певно, Федір її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…” І вона, похнюпившись і не сказавши йому ні слова, вийшла з хати.
На сінешньому порозі вона стріла Оришку, Кравченка і Горпину. Горпині таки довелося уговорити бабу зостатися пообідати.
— А ми вертаємося. Просить Горпина обідати, — сказала їй Оришка.
— Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночці. Просила б провідати мужичої страви. Колись забився до нас слідователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багаті, тим і раді… — замовила Горпина перед нею, рвучи слова.
— Та панночка хоч посидять. Ми швидко се діло порішимо, бо кишки аж кавчать, — сказав, сміючись, Кравченко.
— Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, підожду, — сказала Христя і собі вернулася за другими.
Горпина така рада, не здержалася і кинулася поцілувати Христю у руку. Христя помітила і підставила губи. Дві давні подруги поцілувалися. “Якби ти знала, кого цілуєш! — подумала Христя. — Чи цілувала б?”
Не менше зрадів і Федір, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, він зразу ожив, заметушився, забігав.
— Просю вас, сідайте. Я на хвилину, я зараз — і він кудись побіг з хати.
Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печі, і Федір уже звернувся. З одної кишені він витяг пляшку горілки, а з другої — щось друге, червоне і поставив на столі.
— Ви не повірите, як мені оця спірка у печінках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, — пожалівся він. — Тільки й забудешся, як добрий чоловік приб’ється до хати та розговорить. Спасибі вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип’ємо по чарці. Се повинна бути добра горілка. Ач, жовта яка.
— Вистояла?! — граючи лукавими очима, сказав Кравченко.
— Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. — І, наливши в чарку, він першу підніс бабі.
— У кого в руках, у того й в устах! — одказала та, одводячи чарку рукою.
— Жінко! Десь у нас і друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй’ панночку. То ж я для їх купив пляшку тернівки.
— Для мене? — червоніючи, спитала Христя. — Марно ви і втрачалися. Я не п’ю.
— Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, — потчуючи, прохала Горпина.
— Ось я поцокаюся э панночкою. Будьмо здорові. Хай наші вороги вигибнуть, — і Федір, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потім попотчував бабу і Кравченка.
Христя надпила трохи і поставила. Тернівка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще ніколи нічого смачнішого не пила.
— А справді добра, — сказала вона.
— То просимо вас викушати всю, — кланяється Горпина. — Та й пиріжечком заїсти. Пиріжки з свіжим сиром, і сметана свіжа.
— Хіба з вами, — сказала Христя, беручись за чарку.
— І я вип’ю, — і Горпина потяглася до горілки. Сама з півчарочкіг випила і других попотчувала.
— Хай нашим ворогам така шибениця! — скрикнула Христя, вихиливши чарку і вибризнувши остатню краплю поверх голови.
— О, наша панночко! наша голубочко! — скрикнула Горпина і, прихилившись до неї, цмокнула у плече. — Мов ви між нами родились, так знаєте наші’ звичаї та поговірки.
— За се не стид ще по чарці випити! — сказав Кравченко.
— Випити! Випити! — скрикнув Федір і почав знову потчувати. Після третьої усі зразу загомоніли весело та гучно, так, мов бджоли в улику перед роєм. Недавньої сварки і признаку не було. Федір розказував усякі приповістки за дяків, за попа, Горпина утішалася перед Христею своїми дітьми, котрі на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповідав про всякі плутні, хто кого обдурив, хто нажився, і завжди вихвалював мистецького’ плутягу. Одна Оришка з посоловілими очима, мов та сова, мовчки позирала на всіх. Христя після двох чарок тернівки розчервонілася — мов макова квітка виглядала з-за столу, а очі її так і плясали. Вона ще ніколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. Все те давнє, що вона кинула у селі, тепер вернулося до неї і так встало, пестливо-правдиве і рідне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б і їй так було. І вона утішалася б своїми дітьми, як утішається Горпина, і вона турбувалася б коло свого господарства, як і ся турбується. А тепер?..
— Доброго здоров’я всім! З неділенькою святою! — почувся від порога жіночий голос.
Зирк — чорна Ївга ускочила в хату. Не вспіли їй одказати на привіт, як вона, позирнувши по хаті, спитала:
— Що, старого у вас не було?
— Ні, був, — сказала Горпина.
— Та куди пішов?
— За тобою, — гукнула Оришка.
— Ох, мені лишенько! Ми, значить, розминулися! Побіжу ж за ним, — і, повернувшись, мерщій вискочила в сіни.
Неждане ївжине навідування на який час перервало веселу бесіду.
— Чи бач, яка жалібниця знайшлася! — гарикнула баба і сплюнула.
— Отак, тільки кого чужого забачить, зараз і біжить дознатися, що робили, — жалілася Горпина.
— Вона нас, спасибі їй, не забуває, — сміється Федір.
— Погань, — гарикнула баба.
— Та хай. Не руште. Краще вип’ємо, — беручись за пляшку, каже Федір. — А ти, Горпино, давай нам борщу, каші… Всього давай, що напорала.
До борщу ще по одній випили і знову розвеселилися. Гомін та регіт не стихає ні на хвилину. Оришка, вихиливши пів третьої, зовсім знемогла, очі їй сплющуються, голова так і хитається з боку на бік, бере ложку і держалном у борщ умочає. Всі регочуться, і Оришка сама з себе сміється.
— Випила… випила, — нетвердо вимовляє. — А все своїм ворогам не піддамся, не піддамся… Ось тут вони у мене сидять, — показує стулену руку. — Я не Горпина, що всім мовчить. І не Федір, що їх оббігає. Я знаю їх і думку.
— Які ж у вас вороги, бабусю? — питає Горпина.
— До чорта у мене ворогів. Усі в мене вороги. І чоловік — ворог. Хіба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цілувати… — і стара усіма своїми зморшками усміхнулася.
Усі засміялися, а Кравченко найдужче усіх.
— А ти в мене не регочи, — повернулася до його баба. — Ти у мене в жмені. Як жабу ту розчавучу. І ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крізь сльози регочеш. І ти, Горпино… А ти, — повернулася вона до Христі, — твоє ще тільки заснувалося. Ти смійся, смійся… А я все знаю. — І стара, переставши усміхатися, підвелася і почала пророкувати: — Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.
— Що ж ви знаєте? — дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.
— Те знаю, — почала Оришка знову пророче, — що спати хочу, — і, усміхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу і уклалася аж поза дітьми спати.
— Знемогла старенька. Випила лишню, — зітхнувши, сказала Горпина і кинулась тітці помостити.
Обід скінчився. Кравченко і Федір пішли надвір походити, сучка посмоктати, а Горпина і Христя зосталися у хаті. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднішнім бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний — все це не мало уразило Христю, До того і саме пророкування: “Твоє ще тільки заснувалося…” Що воно значить? Та вп’ять: “Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде”. Почім вона знає, що мене жде? А каже — мов певно знає… і Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Ціла черідка утрат та горя, ціла вервечка випадків, котрі піднімали її угору на те, щоб опустити сторч головою. І тепер хіба не те саме? І тепер вона не холодна і не голодна, і сита, і вкрита. А що буде завтра? Треба Колісникові тільки слово сказати — і вона опиниться на улиці. Спершу, не зучена до розкоші, вона знову стала б до діла, помаленьку і то б хліб їла. А тепер? Вся сила її в красі. Не будь уроди — і зразу вона ніщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидіти сьогодні вище свого пір’я, а завтра летіти на саме дно глибокого яру, де тільки гряЗюка та смердота? їй так хотілося покою та рівного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають і в неї гіркі часи, тяжкі хвилини — от і сьогодні. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте — її ніхто не лишить того, що вона має. Вона знає сім’ю свою, свого Федора, і люди знають, що вона Федорова жінка. А я? Сьогодні панянка, а завтра… може б, ніхто не став і балакати з нею, якби дознався, хто вона.
Сум та туга дужче і дужче давили її серце, їй хотілося перед ким-небудь висповідатись, вимовити своє лихо.
— Горпино! — почала вона сумно.
— А що скажете? Може, і ви спочили б? — спитала учасливо Горпина.
— Ні. Я тобі, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке… Може, ти, як почуєш, то мене і з хати виженеш.
— Оце, як ви страшно почали, — сказала Горпина. — 3а віщо б я вас з хати виганяла?
— А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тільки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нікому того, що я тобі скажу?
— Кому 6 же я сказала?
— Як кому? Може, у тебе хто з жінок подруга е? Чоловікові…
— Нема в мене нікого ближчого, як ото діти, — указала Горпина на дітвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.
— А побожишся, що не скажеш?
— Та що се ви? Господь з вами! Хіба чию душу загубили, так я й сама не повірю.
— Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притиківну?
— Аякже. Ми ж з нею дівували, товаришували.
— Де ж вона тепер, не знаєш?
— А ви хіба її знали? — спитала Горпина.
— Знала. І мені хотілося б знати, де вона тепер.
— Де? Господь її знає, була колись дівка гарна і з себе красива, та, видно, лихо з’їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось і мій свекор не без гріха. Давня то річ — забулося. Знаю тільки, що Федір, мій чоловік, замолоду кохав її. А батькові не хотілося. От він і почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у місто служити… Потім чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… І знов вона була у селі, ховала матір, а потім як пішла, то вже її ніхто ніколи і не бачив. Федір раз був у місті та, вернувшись, розказував, що буцім вона з паничем Зналася. А пані помітила та й вигнала з двору.
— А худоби ніякої після батька-матері їй і не зосталося?
— Худоба… Яка ж худоба? Знаю, що був город і наділ був. Видно, Христя припоручила все те Здорові, там коло іх Здір жив. Здір і володів ними. Люди кажуть, що буцім він з того і розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тією стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном… Він у нас у церкві титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.
Христя слухала, нахилившись.
— Отак, — сказала вона, — у Христиній хаті жид шинкує, а в душі — християни.
— Як саме? А ви ж коли і де знали Христю? — спитала Горпина.
— Де? — сказала та і підвела свою голову. — Хіба ти мене, Горпино, не пізнаєш? Хіба я так перемінилася? Я ж і є Христя. Та сама Христя, що колись жила між вами. Бач, тепер яка я стала.
— Ти… ви… Христя, — забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того світу, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер Злякалася Христі.
У ту саму мить проснулася Оришка.
— А що, вже пізно? Не пора б їхати? — спитала.
— Пора, пора, — заговорила перша Христя. А тут Кравченко і Федір на двері.
— Василю! Пора їхати! — повернулася до його Христя.
— Я сам за тим ішов. Їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую. І він пішов з хати. Через півгодини вони поїхали. Намучилася Христя ті півгодини. Вона все сиділа в хаті і стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою річ за неї. Горпина собі як у воду опущена… Коли вже сіла на віз і виїхала з двору, Христя вільніше здихнула.
Дуже сподобались