VIII
— Тепер я вас іншим шляхом провезу, щоб ви бачили всю Мар’янівку, щоб ви знали, яка вона е! — сказав Кравченко, як вони усілися, і повернув свого Невіру до церкви.
Вони проїхали тим шляхом, що вів з міста через Мар’янівку. Зиайомий той шлях Христі, добре знайомий! По йому бігали її малі ноги, вона і переміряла його ще дівкою, швендяючи з села у місто, з міста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слідом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стріла. Доіхали-таки її добрі люди, добило те лихо, якого вона сама не сподівалась, понесло у рідне гніздо. Все то нерадісні споминки, невеселі думки!
За майданом повинна бути і її хата. Де вона? Тепер тут ціла улиця, а колись вона кінчала село. Ото Карпів двір. Карпа Здора… Він, він. Біля його і їх хата. Невже та довга будівля, над котрою висить на хмизині пляшка, її колись оселя? Місце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвіртку, а прямо з улиці; там, де колись у неї був квітник, рожа високо піднімалася угору, барвінок слався по землі, тепер голе бите місце, і замість вікон — двері у хату. Рудий жид стоїть на порозі і прикро позирає на їх Невіру, що так прудко котить шляхом. Що то він, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сі прочани не звертають до його шинку?
Христю ще більша туга пройняла, коли вона уздріла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хаті — жид шинкар, а в душі — християни… Хіба не правда? Свята правда! Он куди воно ішлося, он до чого привела її сліпа доля. І це після того, що вона перетерпіла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!
Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високі гори та глибокі яри. Тільки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, під котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землі, де батько-мати, де всі уже не одну сотню літ лежать та тліють? І для сього жити, для сього мучитись, терпіти?! “Ох, життя, життя!” — зітхнувши, прошептала вона і склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвівша квітка додолу, так гнеться її тонке стебло.
Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нікому слова не проронила, ні до кого ве обізвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар’янівки, та й до самого Куту не розгиналася. Ні широке поле, прикрите промінням западаючого сонця, ні дрімучий ліс коло Куту, ні самий Кут хороший, як картина, не підвели її голови важкої, не зняли на себе її похмурого погляду. Коли на серці лежить важкий камінь, коли в душі темнота і тільки одні думки, як сичі, заводять свої страшні заводи, то і краса світова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.
Їй ще тяжче стало дома, ще безодрадніше, коли вона глянула на свою клітку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогі убори. А тут ще і Оришка підогріває: то забіжить з одного боку, прикро погляне, то з другого — допитується, чи сподобалося у Мар’янівці.
— Аякже. Сподобалося, сподобалося! — одказувала Христя, щоб хоч чимнебудь одмогтися від Оришки.
Та така й та, щоб від неї одмогтися.
— Що тепер у ній гарного? Побачили б ви її літ тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селі. Що за весело було у панському дворі — хліб свій, горілка своя, музика своя… їж, пий, хоч розпережися, а гуляй — скільки твоєї мочі! І людей тоді менше було, і люди кращі. Усе вкупочці, одно одного держалися. А пішло що накриво, коли хто почне одлучатися — пан зараз на сторожі. І вже винувате не просися і не молися.
І Оришка весело повідала Христі, кого і коли на стайні били, кого у дибки садили, кого у москалі завдали. Як одній жінці за крадіжку молока присудили цілий вік носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончареві зробити. Як матір чорної Ївги, коли дізналися, що вона непутня виходила заміж, — сам пан і дізнавався, — присудили обстригти, обмазати дьогтем і обтикати пір’ям і так водити голу по селу. Люди казали, від того у неї така чорна і дочка уродилася.
То були страшні споминки, гіркі перекази. Христя аж жахалася від їх, а Оришка — байдуже… її очі горіли, старе лице займалося радістю, їй, видно, весело було згадати свої молоді літа, ті давні випадки, від котрих Христина кров холола в жилах.
— Отак’-то колись було! і добре було. Старший між людьми був, котрий Здержував їх. А тепер — усе те розлізлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пішло врозтіч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний… Кожний так і стереже другого, як би насісти, обаранити, одняти. Не розберешся у такій сутанині, хто свій, хто чужий. Всі чужі, кожен сам собі!
Так повідала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у світлиці перед самоваром і потягаючи солодкий чай. Христя сиділа, зігнувшись над своїм стаканом, слухала ті сумні приповістки, і перед її очима розстилалося ще непривітніше, ще гірше життя. З давнього-давну і до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячів, сотнів тисяч тих, кого сліпа доля обдарила своїм щастям. .Яка ж вона? Колись-то були одні пани, а тепер… тепер багачі, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами і неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.
— Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? — обізвався Кирило, увіходячи до їх у хату.
— А твоє яке діло? Сам дурний, то й усіх робиш дурними, — гарикнула на нього Оришка.
— Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухні та й обридло мені слухати. Піду, думаю, хоч спиню трохи.
— Звісно, за панства було краще! Звісно, за його було! Ти жив собі десь За двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворі, побачив, що там було. Де тепер є так, як тоді було?
— Що, тепер водять з глечиками жінок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? — спитався спокійно Кирило. Оришка так і приснула:
— Так і слід було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж і крадіжка всьогосвітня. Хто тепер не краде? І мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить.
— А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матір мазали? — усміхнувся Кирило.
— Зате ж і повій тих наплодилося! — гарикнула знову Оришка. Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. Повій, повій — аж свистіла їй у вуха та назва. Це і вона повія. Так, так… повія. Віється по світу без притулку, пристановища, від одного до другого.
— А тоді їх хіба мало було? — питає покійно Кирило.
— Тоді хіба так було? Не вспіе на ноги піднестись, материне молоко коло губів не обсохне, а вона вже э москалями водиться.
— Тепер “хоч сама водиться, а тоді на вервечці водили.
— Водили, та не було того, що тепер, — під тином здихають, по жидах, мов червиві собаки, шляються.
— Та ти краще скажи — то ваша така пелька прожорлива, утроба навісна. Здержки на вас нема, он що! Тоді вас силою водили та й привчили бігати так, що тепер ви і самі, як піняві, мчитесь, та тоді хоч плакали, а тепер регочетесь.
— Брешеш, стидкий! брешеш, бридкий! вонючий! смердючий! тьфу! тьфу? Путтям слова сказати не вміє! — стрибнувши, скрикнула Оришка і кинулась З хати. — Хоч би панночки пострамився! — на ходу додала і окрилася в темноті сіней.
— От тобі й на! — розвів руками Кирило. — Вибачте мене, панночко. Сама на таке навела та ще і мене страмить. Отак, як бачите! Дурна, зовсім дурна баба! їй одній, може, й добре було за панства, так вона дума, і всім так. Тепер, правда, трудно, дуже трудно жити, так те ж хоч знаєш, що ніхто не стоїть за твоєю душею, ніхто тебе ні арапійком не вчисте, ні на стайню не поведе. Бува, правда, і голодно, і холодно, зате вільно. Вільно тобі як хоч жити: боїшся бога — по правді живи, а не боїшся — ну, тоді як знаєш.
— А хіба баба Оришка неправду сказала, що тоді ви знали одного пана і його береглися, а тепер кожного стережись, — обізвалася Христя.
— Та, бачите, і тут є трохи не так. Боялися пана, правда, боялися, та й свого-таки брата стереглись, щоб не підкусив, бува, перед паном. І тепер стережись. Тоді тільки шкури стерегли, а тепер — кишені. Он у чім усе діло.
Знову перед Христею одкрився інший світ, інший погляд на життя, не такий гіркий та непривітний, який лила баба Оришка. Досі їй нічого такого і в голову ніколи не западало. Тепер вона почувала, як з хвилинами старішала на цілі десятки літ. їй стало якось ясніше на душі, веселіше на серці, вона наче росла, піднімалася, виростала цілою головою вище всього миру і озирала людей з своєї високості.
— Може, й ви, Кирило, вип’єте стакан чаю? — ласкаво запитала вона його, бажаючи побалакати з таким утішним чоловіком, їй пригадався той час, коли її Кирило одводив у місто на службу. Як він і тоді її утішав і яким він добрим здався.
— Коли ваша ласка, панночко, то можна стаканчик випити, — одказав Кирило.
— Сідайте ж. Я зараз.
І Христя метко налила Кирилові чаю і посунула до його.
— Сердита моя стара, палка, як порох! — почав Кирило. — А все скажу, що дурна. Якби вона звідала те, що мені приходилося звідати, може б, і порозумнішала, а то — баба, та й годі. Примірно, каже, тепер гірше стало, чим колись давно було. Ну, гірше, то й гірше. Та хоч сама ж ти не роби людям гіркого. Ніт же, по її гірко, а вона ще й сама гірчить.
— Як сама? Кому ж вона яке лихо заподіяла? — здивувалася Христя.
— Хіба мало було! Та от і ви бачили недавнечко. Підбила ж пана ставок та городи Вовкові та Кравченкові віддати. Зиісно, воно на перший погляд і добре — то землею дурно володіли, а то оренди сімдесят п’ять рублів дає. Тільки, по-моєму, воно не по-божому… ні, не по-божому. Панові воно нічого яе стоїть, а слобожанам то потрібна річ. Дуже потрібна річ, хоч семидесяти п’яти рублів і не стое.
— А чого ж ті сімдесят п’ять рублів дали? — спитала Христя.
— Щоб ті кровопії не дали! Вони знають, де раки зимують: не на молоці, то на сироватці своє здобудуть! Їм треба громаду скрутити. От що їм треба. Веу сього вони б не скрутили, бо в людей t водопій свій, і город е. А тепер скрутять. Та вже такі як піймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Ні, не по-божому! — замовив Кирило, припадаючи .до чаю.
— Та я ще й другого боюся, — передихнувши, почав Кирило.
— Чого? — спитала Христя.
— Коли чоловікові нічого теряти, то він на все рішиться.
— На що ж? На що? — запитала швидко Христя.
— На все.
— Як, і зарізати можуть?
— Та як різати, то то, певно, і самому треба виставити. А от темної ночі півня пустити, то інша річ.
— Як то півня? — не догадалася Христя.
— Так. Позвозять, примірно, хліб у тік. Тільки що збираються молотити, я тут не знать звідки огонь узявся — і все дощенту згоріло.
— Так вони підпалять? — злякавшись, скрикнула Христя.
— Я не кажу, що певне се вони зроблять, тільки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! —додав він, допиваючи чай. — Спасибі вам, — подякував Кирило, підводячись.
— А може, ще стаканчик? — попитала Христя.
— Ні, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добраніч вам! — уклонившись, сказав Кирило і пішов з хати.
Христя зосталася сама у хаті. Сама біля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий і холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли ні З ким допити? Одинока, з своїми самотніми думками, вона сиділа за столом. Від нагорілої свічки здіймався неясний світ, з дверей і розчинених вікон розливався морок по хаті, ходив легенький вітерок і хитав той світ і ту темноту, а разом Христині думки… А вони, наче голуби, розсипалися по сірій сутанині кутків і звідти світили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.
Ще ніколи Христі так не було, як сьогодні. Випадки цілого дня і перекази вечора становили її в такі постанови, в яких вона досі ніколи не була або ніколи не звідувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вічі своїм суворим поглядом, будило такі думки, котрі ніколи не западали в її голову, здіймали такі питання, котрі вона досі ніколи не чула. Одинока, на всім світі одинока, тепер повинна розібратися серед своїх важких думок, повинна рішити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свій легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкі то питання! І з могучим розумом людям часом не під силу, а то їй, безталанній, наодині! Недаром сунуться її безсилі руки з столу на коліна, клониться і пада важка голова на високі груди, бліда неміч укриває рожеве личко, закриваються ясні очі. А думки підхопили на свої легкі крила і мчать, мчать ген у різні сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освічуючи іншим світом, — то вона була гірка та непривітна, а тепер здається ще непривітнішою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою… То зостановиться на теперішньому часі — і здається він їй такий обридлий та безодрадний. То Знову понесеться у будучину шукать місця для себе. Почувалося — нема їй місця такого, немає кутка нагрітого! Повія… Повія… як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу. Розумний чоловік Кирило, та не дурна і баба Оришка. Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому світі. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. І говоре якось страшно, наче у душу залазе, і слова каже троючі, до самого живця тими словами проймає. “Відьма вона, відьма… через те і пророкує”, — рішає Христя і сама струшується. Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засіли її живі думки, манять її глянути на себе, кривляться і кепкують із неї.
Свічка зовсім нагоріла: довгий гніт, наче палець, виглядає з синьої горошини світу і туманить і без того сумні померки хати. Це зразу щось тріснуло, світонуло. Христя кинулась, підвела голову. Криваве зарево пожежі здіймалося з-за гори, з слободи і осіяло усю хату. Христя від нестямку кинулась до вікна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними міхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його сонній хвилі одбивалися, бігали огненні струмочки, з боків жовтіли своїми оселями хати… Щось десь залопотіло, неначе побігло… собака страшенно завиває, ревнула скотина із жаху. Ось і нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою і завихорився разом з цілим оберемком огненних язиків та іскор, що шугонули у темне небо з горілої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обік першого піднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба… То вже щось друге зайнялося — не видко, повітка чи хата, тільки щось друге. “О людочки, рятуйте!” — почулося Христі, і в першу мить вона мала була кинутись в вікно на поміч, та, спохопившись, повернулася у двері… На бігу вона зачепила стул ногою; дубовий і важкий, він, наче зважніло, грюкнувся додолу. Страшний стук пройшов по всьому домі. Христя нестямно скрикнула і впала. Розхристана, розкуйдана, без очіпка, Оришка перша ускочила в хату до неї. ІІаче кішка, вона стрибнула через поріг і замерла від нестямку, повернувши своє хиже лице до вікна. Страшна вона: в неї скандзюбилися ноги, очі вивело з лоба, і в її темних зрачках, мов на ножі, виблискувало червоне зарево пожежі. Христі здалося, що настав страшний суд і сам луципір виліз з пекла і став коло неї… Вона, припавши ниць до долівки, сама не пам’ятала, як страшно на увесь дім лементувала.
— Що там таке? — почувся неспокійний голос Кирила, і він убіг у хату.
— Ті-і… лишечко! — тільки і вимовив він і зараз кинувся до Христі. — Панночко, панночко! Оханіться! Господь з вами! То на слободі горить, від нас далеко. Не бійтеся.
Людськеє тихеє слово, слово утіхи, покоєм війнуло на неї. “Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається біля неї”, — подумала вона і, хоч не вставала з долу, оже затихла.
— Устаньте! Господь з вами! Нуте, я вас підведу! — сказав Кирило, беручи її під руки.
За поміччю його Христя устала. Він мерщій постановив стула, і вона, як вальок глини, повалилася на його.
Вона сиділа якраз лицем до пожежі. Поперед неї у страшній нестямі закостеніла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Він стеріг її, щоб вона знову не впала.
А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнів здіймалися нижчі, зливалися і страшенно іскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадійним криком і лементом чулися голоси помочі і рятунку: “Води! Води! Мерщій води! Де відра? Давай сюди відра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!..” І тріск, і ляск, шкварчання води — все те злилося докупи.
— А як по моїм примітам, то се Кравченко горить, — сказав з-за спини у Христі Кирило.
Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його і зразу кинулася з хати.
— Ку-уди! — гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. — Ні з місця! Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.
— Ох, він… він… Запалили… запалили… — зашипіла вона своїм глухим голосом.
— Хто запалив? Кравченка запалено? — боязко спитала Христя.
— Та не слухайте дурної… Ще хто його знає, від чого то пожежа, а вона вже плеще “запалили”, — сказав Кирило.
— Запалили, запалили! — не вгаває Оришка, бігаючи від нестяму по хаті. — Далебі, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!
— Та перестань, чортова сорока! — скрикнув Кирило на неї. — Мов той дурень товче воду — одно своє: “Запалили! запалили!”
Кирило такий, що побігти б і на слободу порятувати, так дворище ні на кого покинути. Дві одурілі від ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче біля малих дітей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливість, ковтнувши своє, притомилися, довгі язики уже не здіймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самій землі. Зз’є тепер гомін людський, їх крик і гук росли, ширились. Здається, вони зраділи, що здолали ненаситного звіра, і зразу всі загомоніли у сто язиків, загукали у сто ротів. То був неясний гомін і гук, але він давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знімала, що настав інший час, час запомоги та клопоту про минуле.
— Утихло, слава богу! — зітхнувши, сказав Кирило і пішов з хати.
За ним слідом почовгали Христя і Оришка. Усі троє вони зійшли над гору і стали.
Унизу над ставом по землі купою золи і огню розкинулась чимала пожежа. Сині зайчики бігали по ній із краю в край, підскакуючи знічев’я угору. По ліву руч ставок миготів своїм чорним плесом, на його холодній та тихій хвилі, у його безодній прозорості, наче у дзеркалі, відбивався червоний огонь. Здавалося, горіло і зверху землі, і зісподу. Кругом ставка, по березі і геть поза пожежею, начіплялося люду-люду — баби, жінки, діти чорною стіною стояли і дивилися, як за поміччю чоловіків боролися дві страшні сили — огонь з водою. А поверх усього у темному мороці ночі під чорним небом віялось, жевріло зарево, досвічувало робітникам своїм червоним світом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.
Аж ген за північ, коли пожежа стихла і зарево згасло, змогла тільки трохи Заспокоїтися Христя і лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчі бабині слова до Кравченка ще в Мар’янівці: “Ти не регочи, бо ти в моїх руках…” І Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пішло догори куривом… Оришка каже: “Запалено”. Хто ж запалив? Кому б більш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим він винуватий? Хіба він ним володіє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володіє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? І крізь сонне забуття Христина думка забігла вперед, малює картину другої пожежі, пожежі панського дворища… Христя прокидається і, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима — огонь… Палає палац від гори і до низу, куріе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.
Блідий світ носився над сонною землею. Край синього неба зашарівся, як сором’язлива дівчина від вільного парубочого слова, і пташача пісня глухо бубонить у шибки зачинених вікон, доноситься до неї тихим та утішним щебетанням. Тихую радість почула Христя у своєму серці. Як ясна іскорка серед темноти, зажевріла вона на самому дні її заляканої душі, забиваючи гіркі споминки про вчорашнє. Христя мерщій скочила з ліжка і стрибнула до вікна, щоб дихнути пахучим ранковим повітрям. То була даремна надія! Не свіже повітря її привітало, а з гар’ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змішаний з раннім туманом, будив гірку споминку. Разом стихла та тихая радість, що зачиналася в серці, сумні думки обізвалися замість неї, і з ними прокинулась жіноча цікавість. “Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було”, — сказала вона сама собі і напрямилася в кухню, бо звідти доносився до неї гомін.
Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухні, Кирило стояв в кутку перед образами і вголос молився. То його глухе буботіння доходило до Христі в світлицю.
Христя, щоб не перебити часом Кирилові молитви, поткнувшись на поріг, повернула знову в світлицю, не сказавши нікому ні слова.
— О, і ви, панночко, встали, — обізвалася, наганяючи її, Оришка. — Рано, рано. Пізно лягли, рано встали. Вам чого треба?
— Та я хотіла умитися, бабусю.
— Умитися? Можна. Чому не умитися? — і Оришка заметушилась коло мисок та кухлів.
— Чого ж се ви так рано знялися сьогодні? — спитала Оришка, даючи вмиватися. — Тепер тільки б спати та спати. Надворі такий сморід від учорашньої пожежі, що гуляти годі.
— Я хочу піти подивитися на те нещастя, — зітхнувши, сказала Христя.
— Подивитися? Гаразд. І я піду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бідного все погоріло, і кінь, кажуть, згорів. Той кінь, що ми їздили у Мар’янівку. Невіра. Добрий кінь і біжить добре, та й згорів. Усе, все погоріло, насилу самі вихопились з душами, — торохтіла Оришка.
Не забарилася Христя умитись, вдягтися, і ще сонце тільки-тільки що послало назустріч сонній землі дві-три променястії стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тільки що вони обігнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорніла вчорашня пожежа. Декілька чоловіків снувало по їй і коло неї, одні розривали чорную золу, під котрою ще жеврів огонь, другі носили з ставка воду і заливали. Всі були чорні, у сажі. Христя й Оришка з ляком в душі наближалися до самого місця. Не на радість вони йшли, не радісна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроено, по-господарській впорядковане, тепер, все покрите попелом, курілось.
Замість хати на кучугурі золи та угілля чорною марою стояло печище, де були повітки, комори — все те чорне, купа на купі, груда на груді; посеред двору, неначе головешка, лежало обгоріле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без ніг, здіймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.
— Що то? — спитала Христя у ближнього чоловіка.
— То корова згоріла. Добра була корова, не проста, німецька. Молока З відро давала. І що то за молоко. Добра корова! — зітхнувши, додав він і, забачивши, що з-під однії купи вихопивсь огонь, мерщій помчався з відром до його.
— Та так нічого й не вихопили? — знову спитала Христя другого чоловіка.
— Нічого. Все, що було, тут і ляснуло! — махнувши рукою, сказав він.
— Багато добра пропало! — додав другий. — Удруге не зберешся на стільки.
— Від чого ж воно?
— А бог його знає!
— Тепер решт Кравченкові! Решт! — спокійно вимовив третій, і всі раЗом кинулись знову до роботи.
З цієї розмови і з другими, з ким тільки Христя не заговорювала, вона Запримітила, що ніхто не жалів Кравченка. Говорили про силу добра, що тут Запропастилося, шкодували навіть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалісливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його.
— Де ж сам хазяїн? — нарешті, спитала Христя.
— А бог його знає. Був тут. Видно, пішов кудись. Та он він блукає, — указав молодий парубок на сіру чоловічу постать, що, мов тінь та, колихалася улицею, простуючи до пожежі.
То був справді Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в одній сорочці, і та розхристана, ішов він, похнюпившись. Руки, мов батоги, теліпалися обік його, голова закустрана, лице чорне, у сажі, а очі сторч стоять, як у навіженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. Мовчки він простував, невірно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрівалися, боязко на його позираючи. Він, не дивлячись, ішов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне і мане божевільного. Ось він уже ближче і ближче підходе до пожежі, все наближається до неї. Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Ні, він став, став, як укопаний. Підняв свою голову, божевільним поглядом окинув погоріле дворище і, затіпавшись, упав на коліна, тяжко застогнавши. Так стогне звір, забачивши убитого свого товариша, або виє вовчиця, уздрівши розметану дитину.
У Христі волосся подралося вгору від того страшного заводу. Оришка, перестрибуючи через купи золи та головешок, підскочила до його і опустила руку на плече.
— Василю! — тихо обізвалась вона, любо заглядаючи йому ув очі. — Не журись!
Кравченко глянув на неї і зареготався, страшно, божевільне зареготався.
— Не журись? — спитав він її, регочучись. — Глянь! Глянь! Глянь на оте! — ухопивши за руку, скрикнув він, указуючи другою на пожежу. І потім, кинувши Оришку, зняв кулаки угору, не видно до кого скрикнув: — Це все ви! Ви мені наробили! — кинувся знову у вулицю.
Люди не звернули на те ніякої уваги. Вони знали своє — розгрібали купи та заливали огонь. Христя тільки почула, коли пішов Кравченко, хтось обізвався: “Бач, як відьма утішає луципіра! Ворон ворону ока не виклює!” Дехто важко зітхнув.
Христя, мерщій кликнувши бабу, пішла додому. Важка туга лежала на її серці. На її щастя, тільки що вступили в двір, як приїхав Колісник. Христя, наче рідному батькові, йому зраділа. Почалися перекази, питання. Кирило розказував про пожежу, Оришка додавала: “Та його, паночку, свої підпалили”. Колісник мовчки слухав. І не сказав ні слова ні Кирилові, ні Оришці. Він кликнув Христю в кімнату і зачинився там з нею.
— Що ти злякалася, дурочко? — спитав він її, весело зазираючи у її похмурі очі.
— Я тебе, тату, хочу прохати… — почала вона, запинаючись на словах.
— Об чім? Про що?
— Оддам я ті гроші, що ти дав мені, назад. Хай усе буде по-давньому.
— Як по-давньому?
— Так. Хай слобожани володіють ставком і городами.
— Не кажи мені сього. Не кажи, коли не хочеш сердити, — суворо одказав він. — Не буде по їх! Я не хочу, щоб було по їх. Я не хочу паліям привід давати. Я їх знищу, тюрми ними начиню. Вони не бачили ще мене сердитого! — гукав Колісник і, кликнувши Кирила, велів йому передати Кравченкові, щоб не журився, що він дав йому дерево з лісу на нову будівлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двір до його.
— Тепер літо, де-небудь перебуде, — додав Колісник і, позіхнувши, вислав Кирила і Христю і зараз ліг спати.
Дуже сподобались