XI
Через два дні вони поїхали. Ніколи Христя не почувала себе такою веселою та утішною, як у ті два дні. Ожила, розцвіла, мов на світ знову народилася. І він їй здається такий красний та привітний, і люди такими добрими та ввічливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпів повідати їй про Колісників наказ), і вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свій чорний платок.
— Носіть на здоров’я та згадуйте мене! — сказала Христя, не примічаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однімала, і хоч би сказала спасибі, хоч би головою хитнула.
Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помічала і того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очі, на льоту і думку лове, дивиться — молиться на неї! Вона і йому на кисет шовкову хустку подарувала.
Кирило, мов розум стеряв з радощів, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцілував і, тремтячи, промовив:
— Не буду я з цієї хустки кисет шити. А, як умру, заповідаю з собою положити. Мені вона і на тім світі буде про добро людське нагадувати, з нею мені і під землею легше буде лежати.
Після обід, надвечір вони виіхали. Слобожани, як тільки над’їхали коні у двір, почали несміле збиратися під горою біля шляху. Певно, вони і в двір би пішли, коли б Кирило грізно-прегрізно не наказав, щоб ніхто не смів і очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тоді тільки Колісник запримітив сіру громаду, що, скидаючи шапки і вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Діти не видержали і, гудючи на все поле, помчалися навздогінці коням.
— А Кирило таки не видержав, — промовив Колісник і одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад і, усміхаючись до дітвори, що одно поперед другого, мов м’ячі, котилися пообік дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекіт, ні на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрій, мов по кам’яниці, гуркотіли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жмені кине, — діти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться — гук стихне, тільки гуркочуть колеса по накоченій колії.
— Та буде тобі з тими щенятами водитися, — суворо промовив Колісник, накидаючи легку кобку свого сірого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.
До самої Мар’янівки вони їхали мовчки. Чутно тільки тупотіння кінських ніг, гуркіт коліс та коли-не-коли возниця зійкне на яку-небудь коняку, хвисне батіжком, щоб не одставала.
Сонце сідало, як вони уїхали в Мар’янівку. Жовтогарячий його світ привітно слався над оселями, садками, городами, темні тіні зступалися по глухих кутках, вечірній морок слався по землі. У повітрі тихо-тихо, курява стовпом стоїть і не розходиться. Там, у непрозорій кіптязі, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомін, жіночі крики зливаються з його гудючим покликом. Упосліднє перед спокоєм гомоніло все, незабаром воно стихне, тільки сонце скрие своє ясне обличчя, тінь ночі розстелеться над землею — і все замовкне до завтрішньої зорі.
Колісник, як їхали селом, похнюпився і не дивився нікуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бік. Кожна хатина, кожна місцина була їй відома, з кожною чим-небудь та в’язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тім місці справляли Купала, там вулиця збиралася, і тепер он скільки дівчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привітно вітало, мов давній знайомий або знайома стрілися і нагадували минуле. Все було якось мило. Один тільки шинок, де стояла їх хата, непривітно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб і не дивитися.
Як переїхали Мар’янівку і виїхали у поле, сонце уже сіло. Тільки захід горів жовтогарячим огнем та навислі над ним хмари червоніли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороці. Над полями знімалася темно-зелена вечірня тінь, небо аж чорне — таке синє, а між його густою синькою пробивалися невеличкі жовті плямочки — то займалися зорі. Кругом тихо, аж сумно, з окопів коли-не-коли сюркне цвіркун або здалека донесеться крик перепела. Одні коні, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухій дорозі.
— Коли б ти знала, — обізвавсь Колісник таким жалісливим голосом, що Христя аж струснулася, не пізнавши, — коли б ти знала, як мені не хочеться їхати у те трекляте місто!
Христя мовчала.
— І кожен раз отаке зо мною. їдеш — мов на ніж ідеш, — промовив він, помовчавши.
— Чого?
— Ех, — зітхнув Колісник. — І чому бог не дав чоловікові завести життя, як сам він знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли він почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримітна спомка озоветься і отрує його щастя? Нащо воно так?
Христя мовчала, не знаючи, що й казати і на що натякає їй Колісник.
— Ну, нащо мені жінга? — випалив він, не дождавшись від Христі одказу. — Нащо вона тепер мені, коли біля мене є друга — і краща, і приятніша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хіба я бачив світу, знав людей, хіба я міг повернути мізком, як тепер? Тільки що зіп’явся на ноги — показали мені дівчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, і послухався, щоб потім проклинати і той час, коли вона народилась на світ, коли мені нарекли її. Хто її вибирав, хто нарікав? Батьки! “Поженимо молодят”, — сказали і поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пішов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гірше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гості — не скажи слова лишнього, не привітай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дівчиною. Завжди як на ножі! “І сякий, і такий! І втопила я свою голову бідну, і загубила вік молодий за таким заміжжям”. Поки ще молодий був, берігся і її таки жалів. А потім — таки допекла до живих печінок, доїла до самої кістки… Плюнув на все: будь ти неладна! І от тепер люди винуватять мене, кажуть: “Не держиться закону божого, звичаю людського”. А що, мені було тепліше, коли я кріпився, держався? Я був щасливіший? Посадити б їх на гарячий черінь, певно, крикнули 6: пече! А тобі, бач, заськи. Ти — мовчи! І от тепер приїдемо в місто — треба іти до неї: поклонитися господині. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городі — не був у жінки? А то їм і байдуже, що мені дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, заміж ніколи: раз зв’яжеш руки — довіку не розв’яжуться… Будь краще вільною птицею. Краще, кажу, так.
Христя собі глибоко-глибоко зітхнула.
А Колісник, помовчавши, знову почав. Його клопотали все такі смутні думки, якісь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у його голосі, будили жаль до його. Він, чіпляючись за нерадісні випадки у своєму житті, нарешті, добрався до Куту. Нащо він його купив?
— Ось незабаром земський наїзд буде. Перевези, кривий коню, через вороже становище! Перевези… Куди тобі перевезти трьома каліченими ногами… чує моє серце: не зносити тобі, Косте, голови на своїх плечах! — пророче вимовив Колісник і затих.
Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом їх поля, прикриті темною темнотою ночі. Нігде ніщо не шерхне, одні зорі лупають З темного неба. їй стало сумно-сумно, як тільки стає сумно серед пустині. Проїхали чимало мовчки.
— Он уже світить моя мука своїми злими очима! — промовив Колісник, підвівши голову.
Христя глянула — ген за горою, наче догорівше пожарище світило, жовтуватий світ гойдався, тремтів в темному мороці. Христя пізнала, що то вони вже доїжджали до міста.
— Я устану на базарі, а ти їдь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко і ворог мій, та там кращі номери… Жди мене, я заїду за тобою, — шептав Колісник, уїхавши в город. І, піймавши її руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило.
— Тпруу!.. Стій! — гукнув він, як коні виїхали на базар. Колісник устав.
— Спасибі вам за кумпанію! На добраніч! — голосно вимовив він і ще раз схопив Христину руку і, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщій подався далі і незабаром скрився у темній темноті.
“Старе, що мале”, — подумала Христя, і непримітний жаль ущипнув її за серце, їй зразу так стало сумно та гірко. Літ вісім тому назад її вів сюди Кирило, утішаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рівна, З хазяїном Кириловим, і їй приходилося утішати його… Таке життя! А хто знає, що далі буде? Чи не прийдеться, бува, їй голій і босій зимньої пори переходити знову через се місто, простуючи додому, і критися темними улицями, щоб з ким не стрінутися, щоб хто не пізнав?
“Життя, що довга нива, — думала вона, зоставшись сама собі у глухому номері, — поки перейдеш, і поколешся, і поріжешся на гострій стерні”.
От і в сьому місті, скільки раз доля її то гріла щастям, то допікала невдачами, поти не пустила віятись по світу. Вона пригадувала Ззгоябідиху, яка вона була добра та тиха. Загнибіду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жінку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам’ятав на їй зла. І Марина не згірше уразила її, коли приревнувала свого чоловіка до неї. “А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досі сердита на мене, а я все-таки завтра піду розшукаю її. Удень, певно, ми не поїдемо, старий боїться і людей, і сонця — піду, піду”. З якоюсь легкою надією, що вона розшукає Марину, як стрінуться, що то та скаже їй, вона лягла спати і швидко заснула.
На другий день, п’ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбні.
— Довбні? — здивувалася та. — Та хто його у городі не знає? Не було того чужого тину або забора, під котрим він би п’яний не валявся. Зовсім З кругу спився.
Христі боляче було слухати такі приповістки за Довбню. Живучи у його, вона бачила і його серце добре, і те, що Марина зовсім не гляділа, як слід жінці глядіти, свого чоловіка, часто п’яного випихала надвір, хоч він цілу ніч витупцюється під вікнами, називаючи її всякими ласкавими назвами і Христомбогом молячи упустити в хату.
— А де він живе, не знаєте?
— Та кажу ж вам, з кругу спився! — одрізала горнична. — Голий бігав по городу. Скільки раз його і в шпиталь брали — не помагало. Казали, треба везти у губернію, туди, де божевільні. Та щось оце і не видно його — певно, одвезли.
— Він, кажеться, був жонатий. Жінка жива його?
— Жінка? То така й жінка. Вона, здається, більше його і довела до того. Він, бачте, з простою жив та потім і оженився.
— А не знаєте, де вона живе?
— Не знаю. Казали, там десь на кінці міста. — І горнична назвала мення хазяїна.
Христя, напившись чаю, зібралася і пішла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося іти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї міста. Над яром, куди вивозили і скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дірчавою оселею, з пузатями стінами, кривими вікнами і увійшовшими у землю дверима. То і була та хата, де мала пристановище Марина.
Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улізла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнішою, чим зсередини. Стіни помазані, полупані, якісь темні патьоки спускалися по стінах від стелі оселі аж під лави, павутиння цілі гнізда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долівка не Зрівняна, сміття пополам з грязюкою по кісточки. Піч ряба від чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крізь позеленілі шибки ледве пробивається світ у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, і спертий дим снував по хаті, не знаходячи нікуди виходу.
Увійшовши прямо знадвору, Христя спершу нічого не побачила у тій темноті. Не швидко вона запримітила, що на полу коло печі в темному закапелку щось наче ворушилося.
— Здрастуйте! Хто тут у хаті?
— А кого вам треба? — почула Христя незнайомий охриплий голос.
— Чи Марина тут живе?
— Яка Марина?
— Марина. Довбниха.
— А нащо вона? — запитав той голос. — Я — Марина! — одказало, і темна постать підвелася з полу.
Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем і заспаними очима.
— Марино! — затаюючи зітхання, з ляком вимовила Христя.
— Я — я Марина, — казала та, підступаючи до Христі і заглядаючи прямо у вічі.
— Марино! Не пізнаєш мене?
— Хто ж ви такі будете? — потягаючись прямо на Христю, спитала та.
— Христі не пізнаєш? Я — Христя!
У лице Марині наче хто бризнув водою. Ззспані очі широко розкрились.
— Христе! се ти? — скрикнула Марина. — Яка ж ти, і не пізнать тебе — зовсім пані!
— А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! — не видержала Христя.
— Еге, отак довелося жити. Все пропив той п’яниця. Все дощенту, поки і сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?
— Ні, я мимоїздом. Зосталася на день — на два. Сумно самій, піду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.
— Спасибі тобі, що не забула, — подякувала Марина. — Сідай же, сідай. Отам коло столу сідай. Не бійсь, там чисто. Вчора стерла, — додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке місце, щоб присісти.
Христя присіла. У неї мороз поза спиною драв від тих злиднів та убожества, яке вона тут стріла.
— І давно ви сюди перебралися? — спитала вона.
— Та насилу тут знайшли захист у сій пустці, котра, гляди, колись придавить тебе навіки, та й годі. Хіба ж можна було з ним де ужитися… Скільки ми тих квартир перемінили. Оце переберемося. День, два — нічого. А там як закурив — хазяїн і жене. Шукайте собі по собі. Лихо, Христе, за таким заміжжям. Коли б знала, краще з посліднім нищим зв’язалася, ніж з ним.
— А де ж він тепер?
— Де? у шпиталі. В губернію одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбігала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. “Ти, — кажуть, — жінка — сама і вези”. А на що мені його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце — мене немає дома, на базарі абощо. Він за платок або за спідницю — та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обірваний, трохи не голий, увесь труситься, очі — стовбуром, верзе таке, що й на голову не злізе. Господи! Намучилася я з ним! — зітхнувши, додала Марина.
А Христя сиділа в кутку біля столу і тулилася до стіни. Марина так розписувала їй свого чоловіка, що Христі здавалося, от-от двері розчиняться і ввійде він у хату, світячи своїми божевільними очима.
Двері справді розчинилися, — Христя аж струснулася, — в хату увійшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки — мов дрючки, лице довге, таранкувате.
— Марине Трохимовне! Наше вам! — привітався москаль, підходячи до Марини і простягаючи руку. Та, усміхнувшись, подала свою, і москаль так її Здавив за пальці, що та, стрибнувши, засичала і з усієї сили гепнула його межи плечі. Москаль реготався, а Марина стрибала по хаті та махала рукою.
— Бодай тебе кат так поподавив! — лаялась вона.
— Ничавось, ничавось. Ефто здорово! — сідаючи на другім кінці столу, казав москаль.
Христя подивилась кругом себе. “Оце той халамидницький притон!” — подумала і знов боязко озирнулася.
— А ефто што у тебя за барышня? — спитався москаль, указуючи на Христю.
— Се моя подруга, а не баришня, — одказала та.
— Понимаемсь. Наше вам! — даючи Христі руку, обізвався він. Та боязко простягла свою.
— Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! — любувався він, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усміхнулася.
— А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?
— Приїхала, — одказала, усміхаючись, Христя.
— При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив від того питання, вона аж скорчилася.
— Ну, от уже і почне! От і почав! — крикнула Марина. — Тобі яке діло? Заськи! Не знаєш?!
— Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.
— Швидко зостарієшся, як усе будеш знати.
— А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: “Вес знать — самый раз!”
— То ж у вас. Хіба в вас, у москалів, так, як у людей?
— У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, — одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зітхнула.
— Ти ж кому свою припоручив: богові чи чортові? — спитала вона і зареготалася своїй вигадці.
— Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой — самый раз!
— О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядітиме? — спитала знову Марина.
— Старым бабам помирать нада, а маладушкам — песни петь да солдат любить!
— За віщо?
— Как за што? За то, што солдат — сиротинушка. Один себе на чужой старане…
— О, гарно співаєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.
— Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.
— Як саме?
— А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку… с печки гуся жареново али барана… Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.
— Годувала б його чим і кращим, а як нема чим! — одказала, прикро дивлячись на його, Марина.
— А нет — так і скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! — сказав москаль, витягнувши з кишені семигривеника грошей і брязнувши ним об стіл.
— Ні, ні, — кинулася Христя. — Бога ради не треба! Я нічого не хочу! Спасибі вам! Я прийшла одвідати подругу.
— Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, — сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.
Та покірно взяла, зап’ялась платком і вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було і боязко і не по собі.
— Хорошая эта баба, Марина, — помовчавши, почав москаль, — Совсем хорошая, вот только хохлушка… Иной раз такое скажет — никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!
— А він же був смирний! — обізвалася Христя.
— Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет — небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я — вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!
— За віщо ж він на вас зло таке мав?
— Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое — муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе — я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.
На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горілки і під рукою півпалянички.
— Се все про того ірода балакаєте? — спитала, викладаючи на стіл свою куплю. — Осточортів він мені, хоч не згадуйте! — додала вона, хмурячись.
— Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! — сказав москаль.
— Я не п’ю. їй-богу, нічого не п’ю. Спасибі вам, — подякувала Христя, коли Марина піднесла їй чарку горілки.
— Ну, як хочеш, — одказала та і перекинула собі у рот чарку. — А горілка добра. Випила б.
— Да что же, как не пьет? — умішався москаль. — Ну, и не нада. Я за нее выпью.
I москаль, усміхаючись і кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: “Да, добрая” — і налив другу.
Христя ще посиділа трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повній, потім підвелася, попрощалася і пішла.
— І к бісу, коли не хоч! — сказала Марина, як Христя на її прохання посидіти ще не здалася. — Ніс копилиш — к бісу!
— А бабенка ядреная! — скрикнув москаль.
— Думаєш, путнє що? — сказала Марина. — Така ж боска, як і всі!
— Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! — скрикнув удруге москаль, даючи Марині з усієї сили раза по спині.
— Хоч би тебе кат так опік! —гукнула та, угинаючись, і стусонула москаля кулаком межи плечі.
Дуже сподобались