XII
Того ж дня увечері заїхав по неї Колісник, і вони поїхали в губернію. Всю дорогу він був сумний та неговіркий, ще мов сумніший, ніж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнів, не питала, чого сумує старий, він мовчав.
Приїхавши другого дня надвечір, він зразу пішов на свою половину і заперся. У Христі серце болісно занило, як вона глянула йому услід: похнюпившись, поколихав він, наче п’яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома від жінки? Недаром він осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що він повинен її кликнути, вона сама поривалася скільки раз іти до його, чи не виговоре він перед нею свого лиха і чи не повеселішає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: він утомився з дороги і спить. Хай завтра. Так Христя і заснула. А Колісник?
Він, поставивши світло на невеличкому столику в головах кроваті, ліг на спину, понурим поглядом озираючи хату. По стінах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тіні, одна біла оселя виблискувала, обдаючи хату збліда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороці по темних стінках снують його злякані думки. По глухих кутках вони зступаються і визирають до його таємними обличчями давньої давнини. Ось його батько, високий кругловидий різник, котрому з почотом скидають шапки і низько вклоняються всі городянські міщани. Ось і мати, низька натоптувана перекупка, говірка, балакуча, говоре — мов горохом сипле і все так до прикладу, все такими поговірками, котрих вона мала цілий ворох на всякий случай. Що не видума Петро Колісник — ніхто краще від його не видума, а послухати товстої Василини зостановлювались не раз і пани серед базару, дивуючись, де в неї ті слова беруться, і думаючи: “Сам розум поверта її язиком”. Всім навдивовижу далася та пара людей! І розумні, і живуть согласно, і сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школі, де і панські діти учаться. “Дома балуватись буде, а до свого ремества привчати — ще рано”, — казав батько. “І справді, хто біля його дома буде дивитись, ти — у різницях, я — на базарі”, — довела мати. Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матері, ріс собі самотою. Не закривала йому на ніч очей материна ласка, не будили ранком її пестощі. “Матері немає дома, матері ніколи”, — чув він кожен раз від наймички-куховарки, що разом гляділа і за ним. А батько? Батько більше гримав на його. Страшно і тепер йому, коли він згадає свої дитячі літа. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавості в розмовах. У його — різниці, у неї — базари, і більше нічого. Тільки він і чув нарікання батькове на малу таксу, тільки і вислухував перекази материні про торг. А люди на їх з заздрістю дивились і казали: “От хто розживається-багатіє”. Непривітною стороною тих щоденних клопот становилося життя перед його молодими очима, не будило воно чулості до людей, а здіймало заздрість, недовір’я.
— Знай, ти не об’їдеш — тебе об’їдуть, на те торг, — казав батько, призвичаюючи сина до свого ремесла, коли той скінчив школу. І він розказав синові про всі ті плутні, які треба часом пустити, щоб збути товар. Син був покірним батьковим учеником; викидати колінця, як звав батько крамарські плутні, приносило спершу йому таку утіху та радість. “Не для кого трудимосяпрацюємо, не кому це все збираємо, як не для тебе і не тобі, — казала мати, додаючи: — А ти гляди батьківського добра, гляди — не розволочи. Чим більше його матимеш, тим міцніше на ногах стоятимеш, більше почоту від людей. Гроші — сила, у нашій міщанській постаті — вони все”. Що було йому робити, як не стати на раз накоченій колії? І люди наддавали хіті: які батьколіати, та який син удався!.. Правда, молода ще кров шпарко дзюрчала у молодих жилах, серце нудилось серед тих щоденних клопот, і Костянтин не раз, набравши цілу метку парубоцтва, заводив з ними забави, — то догори дном жидівський шинок переверне, то ворота з двору, де е молода дівка, замчить на базар, вивісивши їх, мов щигля, на здоровенній щоглі. Та скоро і тим забавкам кінець настав. “Пора, сину, тобі женитись. Он у Сотника є дочка, хоч і не вродлива, зате покірна дитина, та й не без приданого”, — казав батько. А через тиждень Костянтин був уже чоловіком. З того часу увесь світ повився для його густою хмарою, з-за котрої йому ніколи не доводилося бачити сонця. У тому тумані робилися обходи та ошукування людей, з року на рік ширилось та прибільшувало добро. Померли батько і мати, та слава їх не померла. Син високо підняв ту славу угору, ставши рядчиком м’яса спершу на полк москалів, а далі і на увесь город. Про його говорили у кожній хаті, його прізвище було на язиці у кожного. Він став першим чоловіком, першим міщанином на усе місто. Те забавляло його, тішило серце. Та одно лихо — ні з ким було йому тії слави ділити. Йому найближча і найдорожча людина, його жінка, труїла йому найкращі і найлюбіші хвилини в житті, її несита ревність не давала йому покою ні на одну хвилину. Своя хата стала пеклом, з котрого приходилось тікати. І він тікав, хижо накидаючись на людські кишені і вивертаючи З їх усе, що там затаїлося. Він, здається, мстився над тими сіромами, що, не маючи нічого, мали своє щастя. Боже! Що він тільки не витворював на своїм віку? Яких темних діл, людських сліз не лежить на його душі. Його, наче гарячого коня, підганяло хатнє нещастя. І досі він безперестанно мчався… Мчався і от до чого домчався. Тепер він сидить рядом з панами, більше — сам пан. Одно слово, Колісників Кут, колись графське гніздо, тепер його… Його, його. Та як йому воно досталося, якими скритними доріжками дійшло? Кинься Земство до своїх грошей — і Кут, і все пропало. Пропала і слава. Праця цілих років, турботи довгих часів — усе наче помелом змете. Колись йому Загнибіда, теж не згіршої руки крутій, казав: “Ой, дограєшся ти, Косте, до свого. Опечуть і тебе колись, та так опечуть, як ще ти нікого досі не п’к”. Гляди, лишень, чи то не було пророкуванням. Чує його серце, настає та пророча хвилина. От земський наїзд швидко. Він був у Рубця, і Рубець якось здалека усе закидав, що треба 6 хоч раз повірити земську скриньку. Його ті слова, мов холодний ніж, доторкалися до його душі. Він ще не чув, щоб він колов або різав, він тільки чув гострий холод на горлі заліза. Уп’ять же і жінка, виговорюючи йому, казала про ту чутку, що ходить по місту. “Он, — каже, — розказують, накупив землі на земські гроші та у їх і вигодовує бахурок”. Бахурок… Христя, перша людина, котру він любить більше усього на світі, не що інше, як бахурка. Не гіркий посміх гіркої долі? “Ох! Коли б можна вернутися літ за тридцять назад, не була б вона бахурка. Не був би і ти, Косте, тим, що тепер е, — казав він сам собі. — Не мутило б твою душу довгих літ безперестанне ошукування других людей, жив би .ти у глухому куточку села тихо та щасно. А то що з того, що винесло тебе у світ, вимчало у люди і поставило на показ на високому місці? Нащо? Для того, щоб усі бачили, як ти будеш летіть з своєї високості сторч головою? Щоб тикали на тебе пальцями, показуючи: он він, казнокрад, бахур!”
Колісникові стало страшно. Перший зроду раз він почув такий нестямний страх. Серце стало, кожна жилочка перестала кидатись, у кожному суставі похолонуло. Він чув, як у його волосся на голові жмутом піднімалося угору, очі наче хотіли вискочити з баньок… а кругом ходором ходив світ. У тому неясному мороці сотні тисяч колихалися народу, ревучи та гукаючи: “Так йому і треба! Собаці — собача і честь!”
Йому здалося, то настала послідня хвилина. Знічев’я рвонувся він, скрикнувши: “Прокляте життя!” — і заходив по хаті.
Він довго ходив. Усе кругом спало мертвим сном, нівідки не доходило ніякого гуку, тільки його ступні, мов гіркі докори, роздавалися серед тії німої німоти. Йому було сумно-гірко і ще ставало сумніше і гірше, що йому ні від кого було ждати ні помочі, ні поради.
На другий день Христя уздріла Колісника і не пізнала. Похмурий ходив він по хаті, ледве ногами соваючи, лице жовте, осунулося.
— Тату! Що це з тобою? — скрикнула вона. Він став і гостро на неї подивився. Так дивиться божевільний своїми палючими очима. У Христі серце несамовито забилося.
— Ти недужий, недужий? — допитувалася вона його.
— Недужий… Не спав і трішки за усю ніч. Не буди мене, — сказав він, виходячи в свою хату і зачиняючи за собою двері.
— Що це з ним таке? Не дай, боже… — і Христя не договорила. Холодом пройняло її наскрізь. Куди вона тоді ткнеться, що їй робити? Тільки що вона трошки заспокоїлася, тільки що прийшла у себе, як знову їй іти у ту непросипну гульню, у ті безперестанні побіганки, їй пригадалися слова п’яненької Оришки: “А ти не смійся. Тебе велике горе жде…” Невже то були пророчі слова?
Христя і чаю не пила, сновигаючи з хати в хату і не знаючи, що їй робити. “А може, засне, переспить”, — тішила її надія. І вона на пальчики покралася до його хати, бережно беручись за ручку дверей. Стиха стукнула плямка, стиха скрипнула половинка, і невеличка щілина засвітилася. Христя, затаївши Зітхання, приложилася оком до тії щілинки. На ліжку на спині лежав Колісник, згорнувши на грудях руки. Так їх умирущому складають. Лице бліде, Злегка синювате, очі закриті. “Невже?” — подумала Христя і в одну мить опинилася коло його. Колісник ворухнувся, застогнав і схилив трохи набік голову. Христя одійшла набік, щоб не видно її було, коли часом він лупне очима. Довго стояла вона, дивлячись на його, на неголене, заросле срібними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсім кругле, тепер його щось витягло, декілька зморщок пройшло по йому і продовж, і впоперек. “Ох, який він старий став зразу… Старий, а все добрий чоловік”, — подумала вона і тихо покралася назад.
Важкі думки не покидали її увесь день, почуття лиха носилося над нею і не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тільки що збігло на лад, тільки що заклюнулося щастя, та знову воно утікає від тебе, знову ти одинока серед сторонніх людей, серед чужої чужини.
Колісник аж увечері кинувсь. Його сон хоч і підкріпив, та ж все не вернув спокою; на лиці зосталися сліди важких дум, пережитого лиха.
— Налякав ти мене, — чуло сказала йому Христя, даючи йому чай. Він тільки поскромадив у потилиці і не сказав нічого.
— Ти ще й досі не при собі. Може б, лікаря кликнути?
— Лікаря? Лікар поможе! Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило, — одказав він, гостро дивлячись на неї і болісно усміхаючись.
— Тобі не до смішків, а ти смієшся, — з плачем одказала вона і похнюпилася.
Він нестямно схопився за голову.
— Боже! Хоч ти не муч мене! — скрикнув і побіг у свою хату, зачиняючи за собою двері.
І знову цілу ніч чулися його важкі ступні важкої ходи. Блідий світ ранку ще застав його на ногах, понурого та похилого. “Одно, що зосталось, — сказав він, підходячись до ліжка і дивлячись на подушки, — збожеволіти. Як се не поможе, ніщо не поможе!” — махнувши рукою, додав і ліг на постелю, закривши голову подушкою.
З дня на день Колісник робився все чудніше та чудніше. День спить, ніч гуляє, часто сам з собою балакає. “Ану погадай, Косте, чи то й на сей раз перевезе тебе кривий кінь? — питав він сам себе. — Перевезе! Не перевезе! Перевезе! Не перевезе!” — казав він, розтуляючи раз по раз то той, то другий кулак і з острахом позираючи на свої долоні. Потім утихне, задумається. “Хоч би одна близька душа біля тебе!” — скрикне і, сумний та похмурий, заходезасновигає по хаті.
Так проходили дні за днями. Колісник і ногою не виходив з хати. Не виходила і Христя нікуди, їй бажалося провідати Довбню, та як іюго кинути татуся самого?
А тим часом наближався наїзд. По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цікавим, що годі так на слово вірити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено і чи цілі, лиш, припоручені декому грошики. Дехто з болем указував прямо на крадіжку і шкодував, що казна припоручила громаді грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпорядки робило, а грошима казна завідувала. Другі зовсім не бачили ніякої користі з земства і казали: “Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневі попустити поводи — дай показати свої норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово: з цього земства щось лихе вийде!” Треті жалілися, що мужиччя натюрили в земство, буцім воно куди і чемне. Через те і крадіжка, і шахранина громадських грошей. “Пусти, — кажуть, — свиню за стіл, то вона і ноги на стіл”.
Багато ходило по городу судів-пересудів, та не чув того нічого Колісник, сидячи дома. Раз до його прислали з управи довідатися, чи приїхав. Так він сторожа вилаяв і прогнав. Удруге прислали бумагу: давай отчот наїзду. Колісник ще більше задумався. Потім почав щось писати. Одно напише — порве га знову друге починає. І знову рве, і знову пише. З тиждень писав він, а потім на все махнув рукою і повеселів. Христя бачила, що то якась непевна веселість була, оже мовчала. Та й що їй було казати!
На другий день він почав наряджатися.
— Куди се? — спитала Христя.
— В управу. У нас тепер наїзд. Забула?
Довго він наряджався і вийшов до неї вибілений та вичищений.
— От що, — сказав він, мнучись, — не забувай свого завіту: мене не стане — помолися за мене!
Христя скинула на його здивований погляд. Колісник надівав верхню одежу.
— Ти б, може, пішла провідати Довбню? — спитався і пішов.
“А справді? — подумала Христя. — Піду. Чи признае-то він мене? Все рівно: не признає — сама признаюся. Може, йому полегшає, коли побаче, що не всі одвертаються від його, як жінка одвернулася”. І Христя, прибравшись, пішла в шпиталь.
Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тоді тільки, як скінчить лікар свої обходи. Христя пішла в садок проходитись.
День був ясний та тихий. Сонде привітно світило і гріло, як воно завжди гріє восени. На улиці серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в різні кольори, від блідо-жовтого до жовтогарячого, — здалека здавалося, мов воно зацвіло такими квітками.
Христя увійшла в садок і сіла спочити на першій примостці у холодочку. З глухого кінця садка доносився гомін, по вичищених доріжках сновигали болящі у білих шликах, у жовтих балахонах. У Христі серце замліло, дивлячись на їх бліді замлілі обличчя, що мовчки снували, мов ті жовті тіні, на сонячній стороні.
“А може, і він там де між ними?” — подумала вона і пішла походити, заглядаючи кожному у вічі, пізнаючи, чи нема між ними Довбні. Вона обходила увесь садок, усі доріжки і нігде його не стріла. Потім вернулася назад. З того місця видно усюди, видно, що робиться в садку, в дворі, коло шпиталю. Он невеличка шкінька на лихому возі привезла до шпиталю болящого. Голова і лице його були завернені ганчірками, зверху прикритий він рядниною, а ззаду ішла похила жіноча постать. То, певно, жінка привезла свого чоловіка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте, котре так важко стогнало. Он вибіг хтось з шпиталю з мідним тазом і линув у яму щось червоне. То кров, може? А там з глухої хвіртки, наче вітер, вибігла трохи не гола жінка і, плещучи в долоні, помчалася геть за двір. 3а нею навздогінці кинулося чимало прислужників. Хтось десь кричав: “Так ви усе дивитесь? Так глядите? Божевільну випустили. Ловіть! Ловіть!” — і всі, аж земля гула, погналися за нею. Через скільки часу її вели два чоловіки за руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то до другого, видно, наче кусалась або пручалася вирватись. Привівши до хвіртки, один з чоловіків штовхнув її, і вона сторч пролетіла у двір. Нестямний регіт привітав штовхуна. А той, крякнувши, скаржився, що біда з сими божевільними. Так і бережися, щоб чого не нашкодили. Та здорові, прокляті. Сказано, нечиста сила їх обуяла!
“Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила його плутає. Хто ж заборонить їй напастися на кожного?” — подумала Христя. Це місце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тікати, та згадала, що не дозналася нічого про Довбню, пішла знову до контори.
—, Довбня? Довбня, — замовив смотритель. — Був такий у білій гарячці. Здається, видужав. Я зараз. — І він метнувся у другу хату, а звідти вийшов, сказав, що вже третій день, як Довбня виписався.
“Отак же! От і зібралася провідати! — подумала Христя, вертаючись додому. — Де ж тепер його я стріну? У кого спитаю?”
Похила ішла вона улицею і думала про божевільну жінку. Думки її, плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колісника. Чудний він став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогодні так їлось наплів перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться? — і її наскрізь пронизав якийсь гострий холод.
— А-а, Христя! Здорова, чорноброва! — роздався коло неї знайомий голос. Христя підняла голову — перед нею стояв Проценко. На всій улиці не було нікого, тільки їх двоє.
— Де се ти була, моє давнє кохання? — питав він, зазираючії у її похмурі очі.
— Я? Була в шпиталі. Ходила провідати Довбню.
— Шкода, опізнилася! Він уже третій день як виписався…
— Так мені і там сказали. Де ж він тепер?
— Де? Певно, добрався до першого шинку та й засів там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти і трохи не перемінилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходім, я тебе проведу.
— Коли нікого на вулиці немає, то тоді й проведу, — виступаючи вперед, ущипнула Христя.
— Чудна ти! Був колись вільний птах, та пообрубували крила, — одказав він, поспішаючи за нею.
— Ага, знайшлися такі! — усміхнулася вона. Пройшли скільки ступнів мовчки.
— Чого це вас нігде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забігаєте провідати, а тепер і ви одцуралися.
— Мошеник твій Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що! — випалив він. Вона звела на його здивований погляд.
— Як саме?
— А так: накрав земських грошей, накупив собі маєтків…
— Яких?
— А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тільки двадцять тисяч не долічаться. Сьогодні там у земстві таке, що тільки держись! Під суд його оддали.
У Христі перед очима заходили зелені кружала. Все, все їй тепер стало відомо — і його чудні речі, і його запеклий сум. Так он воно що!
Їй здавалося, що земля під нею колишеться і її хитає. Вона не йде, а біжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої.
— Та чого ти летиш, як навісна? — гука він до неї. Вона чує, що далі нема їй ходи, недостає чим дихати — світ витушкою крутиться кругом неї. Вона стала під забором передихнути, спочити трохи.
— Ага! — радісно граючи очима, сказав він, підходячи до неї. — До самого живого дійшло? Що, тепер знову на розпуття? Знаєш що? Коли не хоч пропасти, кидай мерщій свого старого друга! Та і наймайся до моєї жінки у горничні. Тільки анічичирк! Добре буде, Христе! Я не забув давнього, — важко дишучи і метаючи очима стріли, казав він. — Все я пам’ятаю, все. Мені хочеться тобі яке-небудь добро зробити.
Перед очима її зовсім зникнув світ. Замість його темно-зелений морок клуботав кругом неї.
— Геть від мене, іроде! сатано! — нестямно скрикнула вона і пустилася наче стріла від його.
Вона нічого не бачила, не чула. Не бачила, як він зло подивився услід їй, не чула, як гірко вимовив: “Ну-у! я ж тебе доїду, шлюшище!” — і, повернувшись, пішов далі.
А вона не йшла — летіла. З’під воріт одного дому собака гавкнула і погналася за нею. Та куди тій собаці догнати її? На повороті хтось толкнув. У сусідній улиці підняли регіт.
— Що то за лисиця так тікає? — хтось крикнув.
— Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш? — зареготався один звошик до другого.
— Та що воно таке? — питає той. — Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закуріла.
— Поїдьмо. Що воно, справді?
І два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогінці.
Аж улиця гуде від їх бігу, аж іскри сиплються з-під кінських копит, а Христя байдуже — одне чеше, мов її хто ззаду підганяє.
Ось уже вона і в своїй улиці, он уже і той дім, де вона живе, видно. Ще трохи, ще — і вона до рундука добігає.
Двері з улиці там завжди заперті, і, щоб увійти, треба дзвонити. Вона забула про те і з усього розгону налягла на половинку дверей. Ті на сей раз не були заперті і з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…
Перед нею на піддашковій бантині на товстому шнурі спокійно Е^ІСІВ… Колісник. Христя хитнулася, скрикнула і з усіх чотирьох повалилася наг’знак. Під рундуком тільки загуло, як вона упала.
Дуже сподобались