XIV
Надворі стояла осіння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землі встає важка пара і закриває від очей світ білий, якісь померки стоять над землею, і люди снували у тому мутному світі, наче непривітні тіні.
Вечоріло. Над землею розіслалася чорна ніч. По хатах запалювали світло, по улицях — ліхтарні. Жовтий світ їх мутним кружалом стояв у густому мороці ночі і ледве-ледве освічував те місце, де стояли ліхтарні. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазній калюці, прокльони на дощ, на негоду. Все поспішало додому, всяке шукало собі захисту, ховалося по хатах. Одні хурщики торохтіли по опустілих улицях, вигукуючи охриплим від негоди голосом: “Давать? Давать?” Ніхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, і від суму вони, знай, переїжджали з одного місця на друге.
Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не ні одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав світлом від гори і до самого низу. По всіх хатах і проходах повно гласних, котрі то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут і світліші князі, і вельможні пани, і заможні дуки-купці, і наш брат сіра-сіромаха… Слово по слову — ціле море слів, гук і гам стоїть, мов у вулику перед рійбою.
Що ж за діло зібрало сих людей докупи, що за рада зібрала їх з близьких і дальніх країв і повітів?
А ось увійдім, послухаймо.
Дзвоник предсідателя давно вже гуде і ззиває до місця гласних, що розтеклися по всіх усюдах, гомоніли одно з другим, ґвалтуючи цілими купами.
— Господа! Прошу занять места! — гука предсідатель, утомившись дзвонити. І, перегодивши, знову дзвоне.
— Чуєте, дзвонять!.. Буде… годі! — почувається то там, то там. І поодинокі тузи, одстаючи від куп, простують до місця, тоді як юркі сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сиві бороди, порозкидавшись по залі, крізь окуляри обдивляються купи, а товстопузі купці, стоячи під дверима, пихтять та втираються червоними платками. Одні сірі-сіроманці, скупившись у кутку під стіною, смиренно стоять собі, похнюпивши голову, мов винуваті, котрих зібрались судити.
— Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов… — знову гука предсідатель.
— Чуете? Чуете? — і купи шарахнули до місць. Гомін та рип чобіт, рип чобіт та гомін… і тільки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку.
Аж ось посідали гласні. Дзвоник вгаває. Тихо, хіба то пронесеться неясне шептання.
— Господа! — почав предсідатель. — Теперь нам предстоит вопрос о растрате бывшим членом управы Колесником двадцати тысяч земских денег. Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление.
— Та гроші за Колісника заплачені! — не то спиталася, не то прямо казала якась сіра свита.
— Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том говорю. Я говорю о самом явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению.
— Який же преділ положити? Під суд злодія — от увесь преділ!
— Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.
— Послухаємо.
— Господа! — скрикнув, червоніючи, предсідатель. — Я того лишу слова, кто еще раз перебьет меня. — І, посовавшись на місці, знову почав. Плавно і красно лилась його бурлива річ, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через Другу хвилину знову знімалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе і зміта, грізна, як той грім, що розбиває всяку заборону на своєму сліду… Без жалю, немилосердно він катував лихую замашку до крадіжки, безчестив злодійські заміри, окидаючи усіх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвінким та гудючим голосом.
— Таковы, господа, печальные последствия простой кражи, — сказав він, переводячи духа, — неуважение к чужой собственности, разрушение общественного спокойствия, шаткость религиозных убеждений. Но во сколько раз преступнее, во сколько раз позорнее кража или растрата общественного добра? — гукнув він, наче випалив з рушниці. Він не знаходив слова, яким би можна було охрестити той порок, збагнути і вирікти його гіркі шкоди та утрати: дивно, що земля не розійдеться під ногами такого злочинця і не пожре відразу, що грім небесний не положить його на місці, як тільки зла думка здійметься у його голові. Живе ж така огида і паскудить світ і людей! Ми, не знаючи спершу нічого, живемо з ним, братаємося, хліб-сіль водимо укупі, а потім, як виявиться, другі кивають і на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили!.. — Нет, господа, нам нужно обелить себя в глазах честолюбивых интриганов, которые не задумаются бросить комком грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего света! Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это дело. И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа, некоторые меры, могущие служить для искоренения столь гнусного зла. Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники — это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.
— Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! — вирвався від сірих-сіромах гудючий поклик.
— Ничаво, ничаво, ваше превосходительство, — підводячись, мовив бородатий кацап у куценькому каптані, — обрили вы нас, нечево сказать. А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.
— Тише, господа, я еще не окончил. Тише! — скрикнув Лошаков і несамовито задзвонив на всю залу, почервонівши, як рак печении.
— Ходім, Грицьку, поки не вибили в шию, — знову обізвався хтось, і сірісіроманці один за одним повставали і почимчикували до дверей.
— Господа, тише! Стойте! Куда вы? — гукнув Лошаков на сірих.
— Куда? Додому! — обізвався один.
— Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.
— Ні, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всі боки та ще заставляли й слухати. — Уже вони стовпилися біля дверей. Як тут з усього розгону увірвався у залу незнайомий чоловік. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скіпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячі хвости, одстовбурчилися, а очі — як у хижака, горять, палають.
— Стійте! Стійте, добрі люди! — гукнув він. — Я вам усе по правді скажу. Не вірте ви нічому, усе то брехня! Як давно колись крали, так і тепер крадуть і будуть красти… Поки в одного добра більше, а в другого менше, крадіжка не переведеться! Оце я вам по правді сказав.
— Социалист! Нигилист! Арестовать его! — загуло з усіх кутків, і всі посхоплювалися з місця.
— Кто это? Кто? — допитувались другі.
— Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, — пояснив предсідатель управи.
— Кто он? — спросив Лошаков.
— Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.
— Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.
— Ет, застрахали! — махнув на його Довбня і зареготався. — Я і в божевільниці був, а вони — арестувати! Я не тікаю, — одмовив він і повернувся знову до сіромах. — А вам, братця, одно скажу: не вірте ви нічому на світі — усе брехня! Тільки коли е у кого правди крихта, то тільки у бідного чоловіка, Зате ж тому бідному і найгірше!
Тут саме увійшов поліцейський, і Довбню, підхопивши під руки, поволокли З хати, як він не кричав, не огинався… Сірі-сіроманці не знать де ділися. Сторонніх людей за те, що плескали у долошки Довбні і кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранія, а тим часом перервав на десять хвилин засіданіє. У залі почувся гук-гам; гласні ґвалтували, сторонні реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав… усі разом несамовито гупали ногами, виходячи.
Не забарилася зала опустіти. Сторонніх — ані духу, одні гласні, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всіх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова — і всі ущухнули.
Лошаков знову почав говорити. Він раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостійними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають від цілої волості, як кріпаки казенні. Утомившись, він закінчив свою довгу річ надією, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що від його пригадав, то хай повіда перед нашими зборами.
Нестямний ляск у долошки привітав красномовного пана за його річ. Разом скільки гласних, схопившись, побігли до Лошакова і гаряче потрушували його руку; другі з місця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!
Серед того гвалту та гуку, серед радісної біганини та реготу в одному тільки місці щось одиноке чорніло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, і поверх його, неначе поверх хмари, з’явилася патлата голова у синіх окулярах, з здоровенною бородою.
— Я прошу слова! — гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом і гук нестямної радості, і біганину панів.
— Тише, тише, господа! — скрикнув Лошаков і почав роздивлятися по залі.
— Вы желаете говорить? — спитав він, єхидно уклоняючись.
— Я, — гримнула знову голова.
— Не надо! Не надо! — загукали кругом гласні. — Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.
— Но позвольте же, господа! — скрикнув Лошаков, підводячись. — Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.
— Не надо! Не надо! — одно гвалтуе кругом.
— Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.
— Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.
— Не надо! Не надо!
— Господа! — гукнула голова, — я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…
— Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.
— Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.
— Не надо!
— Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, — сказала голова, з грюком одсовуючи стул і виходячи з зали.
— И лучше. Счастливой вам дороги!
— Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание — одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! — чулося то там, то там.
— Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? — спитав Лошаков.
— Что тут говорить?
— Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.
— Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.
— Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.
— Единогласно! Единогласно! — загукало, наче в дзвони, кругом.
— Никого нет против предложения?
— Никого. Единогласно.
— Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…
— Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
— Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.
— На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
— Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, — сказав Лошаков і вийшов з-за столу.
Через десять хвилин зала опустіла, у виходів і коло під’їзду крик, гук, давка.
— Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! — Тріскотнява Залізних шин об каміницю, гуркіт ридванів, кресання копит і гомін, мов у бджолянику…
Через півгодини все і тут стихло, аще трохи — почало гаснути світло. Ясно освічений будинок покривався густим мороком все більше та більше, поти й зовсім не скрився у темній темноті ночі. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильці його і мерщій поспішали гасити світло.
Коли посліднє вікно окрилося темнотою, з-за камінного стовпа, де жовтіло, наче підсліпе, око ліхтаря, висунулась чиясь невідома постать і невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночі, густого дощового туману чулося тільки чвиркання води з-під ступні та якесь вурчання — не то лайка, не то бідкання. Аж ось на краї улиці у кружалі жовтої плями, що лежала на землі від ліхтарні, замаячила темна тінь. То була тінь жіночої постаті, бо як тільки вона підступила під ліхтарню, то підсліпий світ освітив лиху спідницю, низько попущену, і всю у дірках юпку, підперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечі, наче покрівлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невідома підійшла під ліхтарню і почала об стовпець обтирати свої покаляні чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.
— Оце яка твань! — не то прогула, не то прошипіла вона.
— Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? — донісся до неї другий охриплий голос.
Рогожка заворушилася на всі боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звідки до неї обзивався хтось.
— Уже осліпла, не бач? — знову озвався охриплий голос.
— Ти, Марино? — просвистала рогожка, додивляючись.
— Я. Іди сюди, на сей бік: сюди не так дощем набиває.
— Сама, небійсь, краща: тільки й того, що ніс, як той димар, а пранці так і кишать! — огризнулася рогожка і почимчикувала через улицю на другий бік.
— Здорова! — привітала її теж жіноча постать, прикрита зверху платком.
— Здорова, — просвистала рогожка.
— Де була, що так обтираєш ноги?
— А там, коло земства. Та твань через майдан — насилу вилізла!
— Що ж, і заробила що?
— Заробиш! Під таку ніч хоч би очей де не виколоти. А ти?
— Та й я ж так. Тут один ішов п’яний халамидник.
— Та й що?
— Та й пройшов.
Помовкли на якийсь час, підпираючи забор спинами.
— Я ще сьогодні нічого й не їла, — мовила журливо рогожка.
— Хіба жиди через день тебе годують? — зареготалася Марина.
— Ні, не те. А сьогодні нічого не варили, шабаш.
— Я 6 їм, бісовим, і гугіль би поїла. Рогожка зітхнула.
— А чула? — спитала трохи перегодом.
— Що?
— Твого у поліцію повели.
— П’яного?
— Ні, не те, а вилаяв панів у земстві. Там такий ґвалт збив, цю і за поліцією послали, насилу його на звощика узяли.
— І краще. Хай не напивається.
— Кучери гомоніли між собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибір зашлють.
— І пошли боже, як уже мені з таким п’яницею вік калатати!
— А все ж ти сьогодні їла, не голодна.
— Не в його дяку. Я і горілку пила, то що? Він би з рота вирвав, коли б побачив.
— А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
— А що?
— Піду додому.
— Якої трясці? Під тином здихати?
— А тут не все рівно?
— Тут хоч у жида місце маєш. А там — хто тебе пусте.
І знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донісся якийсь гук, туп. Щось п’яне чи гукало, чи пісню заводило.
— Чуєш? — спитала Марина.
— Чую.
— Ходімо, а може?.. — Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
Якби таки чоловік молодий,
То по хаті б поводив, поводив!
А рогожка слідом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
Ой гоп по вечері!
Замикайте, діти, двері.
Гоп! Гоп! гоп!
— і, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
— Стой! Не шуми! Расшибу! — плутаючи ногами, крикнув на їх п’яний чоловік і з одного маху ухопив за руку рогожку.
Марина, вирвавшись, побігла далі. Рогожка зосталася. П’яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонів.
— Як не сороковку, то й не хочу, — гомоніла рогожка.
— Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! — і він ударив по кишені рукою. Почувся брязкіт міді.
Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
— Марино! — гукнула вона.
— Агов! — обізвалася та здалека з-під крамниць.
— Іди сюди.
Марина підійшла.
— А що? Заробила?
— Семигривеника. Ходімо вип’ємо та поїмо.
— А того де діла?
— Заснув під лавками.
— А грошей у його не зосталося?
— Бог його знає. Він уперед дав.
— То ти, дурна, сама и не пошукала?
— Нехай йому!
— Де він лежить? Я піду.
— Пішов, їй-богу, пішов.
— Брешеш!
— От хай мене бог поб’є! — махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови і упала додолу.
Вона стояла саме коло ліхтарні. Світ упав прямо на неї і освітив безносе, дощем змочене лице, покарбовані губи, розкуйдану голову.
— Оце ще мені оця халабуда! — скрикнула вона і, піднявши рогожку, знову накрила голову.
— Ходімо, кажу.
— Куди?
— А он у шинку світиться.
І мовчки обидві пішли через вулицю. То були Христя із Мариною, котру Довбня з п’яних очей витребував собі у губернію.
Дуже сподобались