Панас Мирний – Повія

VIII

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так світило, так гріло ясне сонечко! Бігучі річечки спускалися з гір, рили галий сніг, розтоплювали; у полі могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дівчата вечорами збиралися весну закликати… Раділи люди. Уже вони турбувалися об тім, коли орати, коли засівати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снасті у возів, у плугів, що несправне — справляли. Пріська журилася, чим його свою землю засівати і як його засівати. Вона складала всі свої надії на Карпа. Карпо згодився: “Не журіться, усе гаразд буде!” Та Пріська, видно, вже звиклася з журбою: більше журиться, чим радіє. До того і сни їй щоночі сняться, все страшні такі сни. Найбільше вона пам’ятає один.

То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говіє. Висповідавшись, прийшла вона з церкви і, щоб не грішити, лягла мерщій спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бік, а геть далі їй так їсти захотілося. Вона аж здивувалася… Ніколи сього зроду не було, а се — як на гріх! Вона геть гнала від себе ту лукаву думку і незчулася, коли заснула.

І сниться їй: кудись вона іде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; і по сей бік гора, і по той бік — друга. Гори покриті темним лісом, а долина — як рута зелена. Сонце світе, золотить і гори, і ліси, і долину. Там, на праву руч, на горі, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, біла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом і банями. “Що це за місце? Чи не Київ, бува?” — думається їй. І от вона простує до церкви. Висока гора, і схід на неї крутий, змією кругом шпиля так і обвився. Та невже ж вона не збереться? Підійде трохи, спочине та й знову підійде. Тільки що піднялася височенько, бачить — між деревом щось за звір лежить і прикро-прикро дивиться на неї… Очі його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так і прикипіла до місця, а звір — ані змельне… “Господи! — думає Пріська. — Де ж мені дітися? Куди сховатися?” Тільки що вона хотіла ступити, а звір так і кинувся на неї… “Се ж вовк!” — наче блискавка, мелькнула думка в її голові, і разом з думкою її кольнуло і в серце, і в голову, і у ноги… Вона жахнулася-кинулась.

Тіло її тремтіло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам’яті. Господи! Що се за сон? Що він віщує? Вона знала, що коли собака сниться— то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

Вона похвалилася Христі й Одарці.

— То вам од усяких клопотів та й сни такі сняться, — заспокоювала Одарка.

Та Пріська не заспокоїлась. Той сон так і стоїть перед нею як живий: вона його ніяк не забуде…

Минув тиждень. Була вербна неділя. День обіця бути погожий: на небі ні хмарочки, ні плямочки — чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє і гріє, у повітрі тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить поміж талим снігом.

— Ну, вже ж, мамо, сьогодні зарані упораюся, зарані пообідаємо, та піду хоч раз погуляю. Я ще сії весни і не гуляла, — каже зранку Христя.

Пріська не перечила: хай піде, хай погуляє! Тільки що з церкви вийшли, Зразу вони і сіли обідати. Ще і обіду не дообідали, як чує Пріська — щось шамотить у сінях.

— Кого ж то бог несе? — спитала вона, кладучи ложку.

У хату уступив соцький Карпенко. Привітався, з неділею поздоровив.

— Спасибі, — одказує Пріська, а в самої серце так і затіпалося. “Чого се?.. Видно, щось таке…”

— А що скажете? — допитується.

— До вас. За вами, — одказує Карпенко.

— Чого се?

— Не знаю. Старшина звелів: “Піди, — каже, — скажи, щоб прийшла у волость”.

— Що ж там у волості вашій?

— Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прісьці і страшно. Вона нікого не позивала, і на неї, здається, нікому пеняти, а в суд кажуть. Хіба Грицько що підстроїв?

І не дообідала — пішла, їй так важко, так гірко. Серце так неспокійно б’ється… Наче на муку або за лихом яким іде вона — так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. А серце так і токоче… чує, чує лихо…

Насилу додибала.

Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі.

— Привів, — довів Карпенко старшині.

— Де вона?

Пріська виступила вперед.

— Ось на тебе жаліється Загнибіда, — каже старшина.

— Який Загнибіда?

— Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Він тепер у городі живе.

— Пам’ятаю.

— Пам’ятаєш? Так он він і жаліється, що ти досі йому своєї дочки не доставила.

— Якої дочки? З якої речі? — гнівно відказала Пріська.

— Ти ж найняла її, чи що.

— Коли? Та я його літ десять, як і в вічі бачила.

— Не так трохи, — умішався писар.

— Та я допевне не знаю. Що він там пише — прочитайте, — сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п’ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе тепер волость заставити Притиківну Христю або гроші за півроку одслужити, або ж віддати сім рублів, бо від часу позики пройшло уже більше трьох місяців і він, Загнибіда, яко крамовий чоловік, позбувся росту не менше як на два карбованці.

Пріська слухала і нічого не розібрала. У її голові, наче гвіздки, стирчать слова: “Загнибіда… п’ять рублів… Пилип… дочка…”

Ув очах у неї жовто, аж темно, світ витушкою йде кругом неї.

— Розібрала? — спитався старшина. Пріська уставилася очима у його.

— Розібрала? — допитується старшина. — Тобі не казав чоловік?

— Який? — наче вітер прошумів поміж сохлою травою, поспитала Пріська.

— Твій! — гукнув старшина.

— Коли?

— Тьху! — розсердився старшина. — Коли?! Ти здуріла, чи що? Коли приходив додому!

Пріська не видержала: сльози градом полилися з її очей, і з гірким криком плачу вирвались у неї слова:

— Я його не бачила… Як пішов… поїхав… туди… у те трикляте місто… Там і смерть його спостигла… Я нічого не знаю.

Судді похнюпились. Плач гіркий Прісьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькі наче померли. У волості стало тихо-сумно. Один лемент Прісьчин роздавався серед неї.

— Що ж його робити? — нахилившись до писаря і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали.

— У тебе е, бабко, гроші? — обізвавсь, підвівши голову, один суддя.

— Гроші? Де в мене ті гроші! — і Пріська ще дужче заридала.

— Коли е гроші, то краще їх віддати Загнибіді. Уже ж треба вернути,’— розписку приставив.

— У мене ні шеляга… — плаче Пріська.

— То хай дочка одслуже.

— У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто мені помагати буде? Знову німа німота обняла хату. Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає — лементує.

— Ти не плач, — почав старшина. — Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати!..

Пріська плакала.

— Ну, рішай, — сказав суддя, — віддаси гроші, чи дочка відслуже?

— У мене немає грошей… У мене одна дочка… — одно товче Пріська.

— Та то в неї тільки повадка така — сльозами доймати, — обізвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.

Пріська озирнулася — то говорив Грицько… Очі в його грали, лице радістю пашіло.

— Не зігнеться й віддати! — казав далі Грицько. — У неї хата своя, наділ За нею зостався… Чого ж їй? І дочка в не! кобила; і сама — то тільки збіднилася.

З гірким докором глянула Пріська на Грицька. Не тільки слова — сльози в неї заніміли відразу. Очі блищать, а сама бліда, труситься… Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку.

— Ти хіба знаєш її? — спитався суддя.

— Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю… Так, ледачий… п’янчужка був, — весело мовив Грицько.

— Грицьку! Бога побійся… Він уже на тому світі, а тобі ще треба збиратися туди колись… — рвучи слова, промовила Пріська.

— І дочку знаю, — не слухаючи, мовив далі Грицько. — Здорова дівка. Таким би тільки робити та служити, а воно дурно у матері хліб переводе.

— Трясця тобі! — не видержала Пріська і гукнула на всю хату.

— Бабко, бабко, тут не можна лаятись! — сказав старшина.

— Бачте… бачте, — радів Грицько. — От яка вона немощна! Збіднилась — куди тобі! Тиха та смирна.

— Ти ж мене без ножа ріжеш! Прямо по серцю пиляєш! — гірко одказала Пріська.

— Годі вам змагатися! Годі! Замовчи, Грицьку, — приказав старшина.

— Так як рішаєш? — через скільки часу спитав він Пріську.

Грицько стояв, усміхався; судді, похнюпившись, сиділи.

— Як хочте! — з серцем вимовила Пріська. — Хоч розірвіть мене та й з’їжте!

— Та ти не бришкай! — крикнув старшина. — Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так і постанове.

— Для мене все рівно! — знову огризнулась Пріська. — Що ж мені казати? Ви всі проти мене… Намоглися з’їсти — ну й їжте! Я почім знаю, що там у місті було? Чи робив мій чоловік з з нибідою яке діло, чи ні? Я його не бачила, він мені не казав. Я нічого не знаю.

— То і грошей не віддаси?

— У мене немає грошей!..

— То хай дочка одслуже, — сказали уголос судді.

— Запишіть, — повернувся старшина до писаря.

Писар почав писати. У Пріськи наче мурашва бігала по тілу, писареве перо кременем драло її по серцю… Пріська окинула бистрим поглядом хату — Грицька уже не було.

— Уже, — сказав писар.

— Так от тобі рішенець: ті гроші, що твій чоловік зазичив у З^нибіди, хай дочка одслуже. Чуєш?

Пріська стояла, мовчала — мов не до неї була та річ.

— Іди собі, — сказав старшина. Пріська стояла.

— Чого ж ти стоїш? Іди додому! — знову сказав старшина і моргнув вусом на соцького. Той підійшов до Пріськи і взяв її за руку. Наче п’яна, коливаючись і плутаючи ногами, пішла Пріська за соцьким з волості. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемніло, і… як сніп, вона повалилася додолу.

Вона опам’яталася вже дома… Над нею стояла Христя і, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю і все, знай, змочувала холодною водою смажні Прісьчині вуста.

Де се вона? Що з нею діється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… і плач — Христі, і гомін — Одарки.

— Де я? — було її перше слово.

— Дома, тіточко, дома, — одказала Одарка.

— Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… — шептала вона, то закриваючи, то відкриваючи очі. — О, як мені трудно! Як мені трудно! І чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? — далі вже з плачем почала Пріська. — От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?

— Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! — припадаючи до матері, утішала її Христя.

— Ти тут, тут… — шепоче Пріська. — Ні, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе від мене.

Христя прикро на матір дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.

— Я ж тут, мамо. Хто мене одніме від вас?

— Добрі люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти — наймичка… Чи твій батько тому виною, чи добрі люди — не знаю. Загнибіда з міста однімає тебе від мене за якісь п’ять рублів, котрі то в подушне пішли, то Грицько украв… 3а їх тебе беруть від мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! — плаче та розказує Пріська.

Христя схлипує, а Одарка — тільки похилилася… Слухає рвану Прісьчину річ, і вразливі смуги бігають по їі широкому зблідлому виду. Сама мати, вона поняла Прісьчине лихо, вона поняла, що з Пріською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гіркі, як полинь, думки, будило воно у її голові, думки про розор сім’ї… От і в неї ростуть діти — і в неї пооднімають їх… І ніхто не згляне, ніхто не подивиться, як болітиме материне серце… Вона назнарошне підняла голову, щоб ще раз подивитися на Пріську, побачити і навіки запам’ятати її мучене лице…

Сонце саме сідало; у хаті червоно-червоно… Прісьчине лице серед того червоного світу ще виглядало страшнішим: бліде, жовте, здавалося, воно плавало у крові.

Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров’ю від жалощів… “А людям усе байдуже, — подумала вона. — Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-боліти?”

У той саме час Грицько вернувся додому.

— Слава богу! — увійшовши у хату, радо вимовив він, — здихався-таки чорта!

— Якого? — питалася Хівря.

— Притиківну випер суд у місто служити.

— Цссс… — засичала Хівря, вказуючи очима на Федора, що сидів непримітно в кутку на лаві.

Грицько глянув — Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

Грицько зам’явся, пройшовсь по хаті, витяг люльку, набив, запалив і мовчки потяг з хати.

Федір провів очима батька, перевів на матір… Хівря сиділа на полу і низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федір гірко та глибоко зітхнув, устав і мовчки побрався на піч.

— І як-таки тобі так, не роздивившись, та зразу і брякнути! — поклавшись спати, вимовляла Хівря Грицькові.

— Та кат його знає! — вивертався той. — Вечоріло — і не бачив нічого.

— Розкажи ж, як се воно так вийшло?

— А Федір спить?

— Спить. Не бійся.

Грицько почав розказувати, як він у місті побачив Ззгнибіду, як з ним таки добре підпили і почали хвалитися своїми вдачами і невдачами. Загнибіда говорив про свої крамарські діла, кого і коли накрив, як і його накривали… Грицько розказав за Федора і прохав порадити, як його запомогти. “Це Притиківна — того Притики, що замерз?” — питає. “Того самого”. — “Гроші після його зосталися?” — “Зосталося п’ять рублів”. — “Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу від його розписку, що він зазичив буцім у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нічим буде — суд і накаже: одслужити дочці. От ти так і здихаєшся, поки син одужає”.

Важке зітхання і ще важчий плач роздався по хаті. То, слухаючи страшні батькові перекази, заплакав Федір. Грицько штовхнув Хіврю під бік — підвела, мов! — і почав щось сам собі бурмотати, наче спросоння.