Хтось був, когось не було.
Жила колись в одному селі стара жінка. Мала вона сина-пастуха. А ще було в неї господарство: осел, чотири курки й поламане веретено.
Якось пастух каже матері:
– Тут, мамо, нам нелегко жити. Переїдьмо краще до міста Гянджі.
– Ой дитино моя,– відповіла мати,– в Гянджі стільки гуляк і пройдисвітів, що вони в одну мить обберуть тебе й пустять на вітер усе наше добро.
Але син стояв на своєму.
– Ти тільки дай згоду,– просив він,– а решту я влаштую. Я такого нароблю там, що ми заживемо щасливо.
Подумала стара та й погодилася.
Поклала вона на осла чотирьох курей, поламане веретено, сама сіла. Так і вирушили в дорогу – стара на ослі, а син позаду, погоничем.
У Гянджі найняли вони халупу й стали жити. Та заробити гроші в місті пастухові було ще важче, і вони сяк-так перебивалися з води на хліб.
Якось мати й каже синові:
– Ой сину, сину, на батьківщині нас хоч сусіди знали та часом з біди виручали. А тут нас ніхто не знає. Хто ж нам допоможе? Візьми курей, продай на базарі та купи на виручені гроші борошна. А далі хтозна, що буде з нами.
Узяв син курей і пішов на базар. Але на дорозі його зупинив базарний староста й забрав усіх курей.
– А гроші? – питає пастух.
– Ось тобі гроші, селюче,– сказав староста й дав хлопцеві ляпаса.
Староста загорнув курей у поли халата й пішов додому. А пастух рушив за ним назирці.
У себе в дворі староста гукнув жінку й віддав їй курей.
Пощупала жінка курей і каже:
– Ой чоловіче, які гладкі, славні кури! Що ти за них заплатив?
– Одного ляпаса за всіх чотирьох,– похвалився староста.
Пастух принишк за воротами й став прислухатися.
– Сьогодні в нас будуть гості. Я прийматиму їх у саду. Гарно засмаж цих курей,– наказував староста.– А я з базару надвечір пришлю якогось парубка – він за недоїдки прислужуватиме гостям, порядкуватиме.
І староста пішов. Пастух усе те чув.
Коли почало вечоріти, він підійшов до хати базарного старости й постукав у ворота.
На стук вийшла старостиха.
– Мене прислав хазяїн,– сказав їй пастух.– Він просив два великих килими і два менших, щоб постелити їх під чинарою. Та не баріться, бо незабаром прийдуть гості.
Жінка старости винесла килими пастухові, той завдав їх собі на плечі й мерщій поніс у свою хатину.
Здивувалася мати й питає у сина:
– Це за які гроші ти їх купив?
– За гроші, які виручив за курей,– каже пастух.
Трохи згодом він знову прийшов до старостихи.
– Хазяїн просив принести курей. Гості вже прийшли.
Жінка заметушилася, виклала курей на срібну тацю, дістала шовкову скатертину й усе віддала пастухові.
Пастух і це приніс додому.
– Сину мій, а за які ж це гроші ти купив курей і ці речі?
– А це за ті кури, що я носив на продаж. Сідай, мамо, пообідаємо.
Мати й син підсіли до срібної таці й уперше в житті попоїли вдоволь.
Тим часом староста прислав до жінки слугу, якого найняв на базарі.
– Хазяйко,– засапався слуга,– винось мерщій килими! Та й захопи заодно смажені кури, щоб я марно ніг не бив. Гості от-от мають прийти.
Розсердилася старостиха.
– А будь ти неладний! Він ще жартувати зі мною надумав! Я ж тобі недавно все віддала.
– Хазяйко,– каже слуга,– присягаюся, я ще нічого в тебе не брав!
Жінка придивилася до нього й побачила, що це зовсім інший хлопець. Вона зрозуміла, що її обдурили, й закричала на всю горлянку:
– Біжи мерщій до хазяїна й скажи йому, що вже приходив якийсь пройдисвіт по килими й кури. А я йому ще на додачу дала срібну тацю й шовкову скатертину!
Староста одразу здогадався, хто це таке накоїв. Він розігнав своїх гостей і пішов шукати того пастуха. Довго розпитував він людей, аж поки дістався до тієї хатини, де жила стара зі своїм сином.
Тільки-но пастух побачив старосту, як одразу перевдягнувся в материну одежу й вийшов з мітлою підмітати подвір’я.
Старості впала в око струнка дівчина, яка так спритно орудувала мітлою.
– Дівчино, а хто твої батько й мати? – запитав він у пастуха.
– У мене нема ні батька, ні матері,– відповів пастух.– Одна стара жінка держить мене із жалю.
Староста одразу зметикував, що таку дівчину добре було б взяти у найми.
– Дівчино, а чи не пішла б ти до мене служницею?
– А чого ж,– відповів пастух,– я охоче піду до тебе служкою, як ти мене візьмеш.
Зрадів староста і повів «дівчину» до себе додому.
Зайшов пастух до кімнати й побачив у кутку великі лабети.
– А нащо ти поставив тут ці лабети?
– Та це мені один коваль дав,– відповів староста.– Я попросив їх, щоб покарати того злодія, який украв мої речі.
– А як ти його хочеш покарати?
Старосту аж перекосило від люті, немов йому вже до рук злодій попався.
– А ось як,– сказав староста й засунув своє тіло в лабети.– А потім я закрутив би ручку.
І пастух ураз почав закручувати ручку, та так спритно, що староста не встиг вискочити з лабетів і заволав:
– Ой клята дівчино! Порятуй мене! Ребра переламаєш! Дам тобі всього, що забажаєш! Звільни мерщій мене! Ой, ой!
– Потерпи трохи,– відповів пастух.– Коли ти сьогодні дав мені ляпаса, в мене аж щелепу звело. А ще хотів мене в лабети взяти. Ото й випробуй їх на собі.
Тільки тепер збагнув староста, яку служницю роздобув собі, і зчинив такий лемент, що позбігалися жінка й сусіди. Пастухові довелося втекти.
Уранці старостиха пішла на базар по лікаря. А пастух уже перевдягнувся лікарем, і вона привела його до постелі чоловіка. Вся спина в старости була в синяках та подряпинах.
– Тепер іди звідси,– сказав пастух.– Прийдеш, коли я тебе гукну.
І пастух, залишившись сам на сам з старостою, посипав йому на спину солі й туго обв’язав її поясом.
Староста застогнав від болю.
Пастух гукнув жінку й сказав:
– Я приклав до рани такі ліки, що завтра твій чоловік одужає. Тільки не розв’язуй пояса, хоч би як він тебе просив.
Жінка пообіцяла «лікареві» зробити все, як він загадав, ще й дала чимало грошей за «лікування» чоловіка.
Пішов пастух додому, склав на осла килими й усі свої пожитки і разом з матір’ю покинув Гянджу.
Хлопець знову став пасти овець і господарювати з матір’ю.
