Була в одного царя донька. Вирішив він її заміж віддати й оголосив по всій країні:
– Віддам дочку за того, хто найкраще збреше!
Багато знайшлося бажаючих, та ніхто не зміг збрехати так, щоб у його брехні не було й слова правди. Царські радники у кожній неправді знаходили якусь частку правди. Вже не залишилося в тім краю жодного парубка, який не спробував би щастя,– жодного, окрім пастуха. Той подумав-подумав і вирішив піти спробувати, може, й дістанеться йому царівна.
Прийшов пастух у палац, зупинився на порозі й постукав.
Вийшов вартовий, питає:
– Ти хто такий?
– Брехун, прийшов брехати.
– Заходь.
Увійшов пастух у палац, став перед царем.
Питає цар:
– Хто ти?
– Довгих тобі літ, царю, я прийшов брехати.
– Давай бреши.
– Царю, я син багатія,– мовить пастух,– раніше твій батько був бідняком і взяв у мого батька мірку золота. Й не раз так бувало – твій батько брав у мого батька в борг, але грошей не повертав. Так твій батько розбагатів, став царем, і тепер ти царюєш, а мого батька обсіли злидні, й він став бідним пастухом, тому і я пастух.
Послухали візири й сказали:
– Що ж, таке буває – одні багатіють, інші бідніють.
– Ну, йди, приходь вранці,– мовив пастухові цар. Пішов пастух. На другий день приходить і каже:
– Царю, коли мій батько збіднів, надумався він податися на чужину найнятись десь на роботу. От він і каже матері:
«Жінко, розпали-но тонир, приготуй поїсти на дорогу».
А сам кудись вийшов. Розпалила мати в тонирі, приготувала халву. Жде, жде батька, а його нема. Тоді мати одсипала частину халви для батька в миску й поставила її під ліжко. Повернувся батько, мати подає йому попоїсти, але він відмовився, сказав, що був у гостях і там поїв. Та й пішов собі. Минуло сім років. Мені стало вже за двадцять. Тут прийшла звістка: «Батько повернувся!» Побіг я його зустрічати. Разом і до хати увійшли. Батько й каже:
«Дружино, дай-но чогось попоїсти, зголоднів я з дороги».– «Зараз розпалю тонир і приготую чого-небудь»,– відказує мати.
Я тут і нагадую:
«Матусю,– кажу,– того року, як батько поїхав, ти зварила халву. Де та частина, що її для батька заховала? Принеси, нехай поїсть».
«Правда твоя, синку, я й забула, що вона під ліжком стоїть»,– зраділа мати.
Пішла мати, приносить миску з халвою, а вона пліснявою на чотири пальці вкрилася. Зняв батько плісняву, взяв шматок халви й поклав до рота. Та халва була така гаряча, що він обпікся й виплюнув її. Шматок халви упав на землю, земля розкололася, шматок провалився й упав у море і там зашипів. До цього часу чути, як він шипить.
На цей раз сказали царські радники:
– Це лише наполовину брехня.
Й цього разу бідолашного пастуха вигнали геть. На другий день наламав пастух вербового гілля, сплів з нього величезного кошика, поклав його на гарбу, запріг волів і погнав їх у палати.
Постукав у ворота – вартовий питає:
– Хто там?
– Це я,– каже пастух,– відчиняй ворота, я привіз таку брехню, що вона ні в які ворота не лізе.
Відчинили ворота, ледь втягли кошика й залишили його у дворі.
Став пастух перед царем і каже:
– Царю, он тією міркою поверни мені гроші, які ти винен моєму батькові.
Візири, що сиділи довкола царя, підвелися й вийшли у двір.
Як побачили той кошик, так і закричали:
– Брешеш! Цар не винен тобі стільки золота!
– А коли я брешу – віддайте за мене царівну!
Став цар міркувати: «Коли ми погодимося, що він каже правду,– доведеться віддати йому купу золота, а коли погодимося, що він бреше,– доведеться віддати доньку».
Подумав-подумав цар і вирішив видати за пастуха свою доньку.
Узяв пастух царівну й радий повернувся додому.
