Був собі мулла. І такий богобоязливий на словах, куди там! Кого стріне, всім одне торочить: «Я за святою книгою – кораном – живу!»
А поряд з муллою жив пастух. Обридло йому слухати брехню мулли, і надумав він показати людям, що мулла чинить не так, як пишеться у святій книзі, а як йому вигідно.
Прийшов пастух до мулли та й каже:
– У мене здох улюблений собака. Чи не можна його поховати на цвинтарі?
– Хіба можна цвинтар оскверняти? – обурився мулла. – Йди геть, не буду я коран порушувати!
Пастух прикинувся, що дуже зажурився, й каже муллі:
– Шкода, що коран цього не дозволяє. Собака мені вірним другом був, отару від вовків охороняв. Я заприсягся, що, коли ховатиму його, пожертвую найліпшого барана. Чи не можна в корані бодай найменшу стежинку знайти, щоб пронести собаку на цвинтар?
Муллі закортіло баранчиком поласувати, і в нього очі заблищали. Він і каже:
– Чому ж ти одразу не пояснив, що йдеться про вівчарку? Я подумав, що абиякий псисько здох. А для вівчарки, та ще такої славної, не те що стежинка – широкий шлях у корані знайдеться. Не сумуй, поховаємо собаку на цвинтарі. І не тільки поховаємо, а й камінь з написом священним поставимо.
Зрадів пастух і каже:
– Спасибі тобі, добрий мулло, дуже ти мене втішив! Я зараз же піду, виберу найкращого барана й пожертвую бідній удові та її діткам.
Побачив мулла, що баран не йому дістанеться, та як закричить:
– Нема в корані стежинки для твого собаки! Була одна – та сама, якою ти до мене прийшов, та й та бур’яном заросла. Хай тобі її розшукають діти отієї удови!
– Вгамуйся,– відповів пастух,– собака мій живий і здоровий. Я тільки хотів перевірити тебе. Віднині я знаю, що заради вигоди власної ти ладен і коран порушити.
І розповів про все людям.
Відтоді ото й приказка пішла: «Мулла за хабара й собаку на цвинтарі поховає».
